S.N. + D.D.B. 13
Feb. 8th, 2019 02:45 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo 13.
І він дійсно спить. Він засинає майже відразу, як промовляє: «Та сплю я вже...» Він спить, а я лежу і, як завжди, трішечки заздрю цій його здатності – засинати в ту ж мить, як вухо торкається шовку подушки і закриваються очі.
Я заздрю йому, бо – як зазвичай буває зі мною – я не можу заснути і прокручую в голові весь день до початку, та думаю – навіщо я наробив все те, що я встиг наробити за день цей. Бо завжди зі мною ось так – який би зморений я не був, я не можу у сон провалитися, не спробувавши відповісти собі на питання: «Що я тут роблю взагалі?»
І… Я змушений визнати, що відповіді на цей раз я не маю. Я насправді не знаю, що змусило мене кинутися наздоганяти той корабель, на якому він полетів.
Ну не заради ж нього я тут і не через бажання опинитися з ним в ліжку одному і годинами слухати хропіння його – думаю я і з думкою цією провалююсь в сон, швидко, немов розбігся і плигнув зі скелі у темну воду морську.
Коли ж я виринаю через кілька годин з безодні солоної і розплющую очі – я бачу його обличчя зовсім близько від свого.
«А ну пішов на свою половину!» - Намагаюся суворо сказати, але спросоння голос тихий і глухий, по-божеськи грізно у мене наказати не виходить, тож він просто ірже і обійматися лізе.
Закидає ногу на мої ноги. Кладе долоню мені на щоку. Пальцем великим розгладжує шкіру від краєчка ока до скроні.
«Локі.» - Питає. – «Пам’ятаєш, ти казав колись, що у тебе є здатність прокидатися, відчуваючи коли хтось на тебе, сплячого, дивиться?» «Ну і?!» «Ти брехав, брате, володарю брехливий брехні. Нічого ти не відчуваєш. З півгодини на тебе витріщався лежав, а ти спав немов дитинка, хіба що слину на подушки не пускав…» «Торе!» - В мене нарешті прорізується голос увесь. – «Замовкни мені тут!» «Та мовчу я. Мовчу…»
Він мовчить, але намагається зробити промовистим погляд. Дивиться зі всією любов’ю, яку здатен вкласти у єдине око, що у нього на пиці залишається досі. Продовжує пестити обличчя моє так, наче рука його це робить сама по собі.
«Ну, боже грому, що ще?» - Не витримую я і питаю нарешті. «Нічого.» - Відповідає. – «Нічого. Просто я дуже радий, що ти зараз тут і зі мною.» «Я теж.» - Буркаю я. – «Але ділити постіль з тобою те ще задоволення, брате. Ти знаєш, що ти хропеш уві сні?» «Ні. Не хроплю!» «Ще й як хропеш!!» «Локі! Ти брешеш!» «Ні, не брешу. Ти хропеш!»
13.
И он действительно спит. Он засыпает почти сразу, как произносит: «Да сплю я уже...»
Он спит, а я лежу и, как всегда, немного завидую этой его способности - засыпать в тот же миг, как только ухо касается шелка подушки, и глаза закрываются.
Я завидую ему, ибо - как обычно бывает со мной - я не могу заснуть и прокручиваю в голове весь день до начала, и думаю - зачем я наделал всё то, что я успел наделать за день этот. Потому что всегда со мной вот так вот - какой бы уставший я ни был, я не могу в сон провалиться, не попытавшись ответить себе на вопрос: «Что я вообще здесь делаю?»
И... Я вынужден признать, что ответа на этот раз я не имею. Я действительно не знаю, что заставило меня броситься догонять тот корабль, на котором он улетел.
Ну не ради же него я здесь и не из желания оказаться с ним в постели одной и слушать часами храп его - думаю я, и с мыслью этой проваливаюсь в сон, быстро, словно разбежался и прыгнул со скалы в тёмную воду морскую.
Когда я выныриваю через несколько часов из бездны солёной и открываю глаза - я вижу его лицо совсем близко от своего.
«А ну пошел на свою половину!» - Стараюсь сурово сказать, но спросонья голос тихий и глухой, по-божески грозно у меня приказать не получается, и он просто ржёт и лезет обниматься.
Закидывает ногу на мои ноги. Кладёт ладонь мне на щёку. Пальцем большим разглаживает кожу от краешка глаза к виску.
«Локи.» - Спрашивает. - «Помнишь, ты говорил когда-то, что у тебя есть способность просыпаться, чувствуя, когда кто-то на тебя, спящего, смотрит?» «Ну и?!» «Ты врал, брат, бог лживый лжи. Ничего ты не чувствуешь. С полчаса на тебя лежал пялился, а ты спал как ребенок, разве что слюни на подушки не пускал...» «Тор!» - У меня наконец прорезается голос весь. - «Замолчи мне сейчас же!» «Да молчу я. Молчу...»
Он молчит, но пытается сделать красноречивым свой взгляд. Смотрит со всей любовью, которую способен вложить в единственный глаз, на роже его остающийся. Продолжает ласкать лицо моё так, как будто рука его делает это сама по себе.
«Ну, бог грома, ещё что?» - Не выдерживаю я и спрашиваю, наконец. «Ничего.» - Отвечает. – «Ничего. Просто я очень рад, что ты сейчас здесь и со мной.» «Я тоже.» - Бурчу я. - «Но делить постель с тобой то ещё удовольствие, брат. Ты знаешь, что ты во сне храпишь?» « Нет. Не храплю!» «Ещё как храпишь!!» «Локи! Ты лжешь!» «Нет, не лгу. Ты храпишь!»
І він дійсно спить. Він засинає майже відразу, як промовляє: «Та сплю я вже...» Він спить, а я лежу і, як завжди, трішечки заздрю цій його здатності – засинати в ту ж мить, як вухо торкається шовку подушки і закриваються очі.
Я заздрю йому, бо – як зазвичай буває зі мною – я не можу заснути і прокручую в голові весь день до початку, та думаю – навіщо я наробив все те, що я встиг наробити за день цей. Бо завжди зі мною ось так – який би зморений я не був, я не можу у сон провалитися, не спробувавши відповісти собі на питання: «Що я тут роблю взагалі?»
І… Я змушений визнати, що відповіді на цей раз я не маю. Я насправді не знаю, що змусило мене кинутися наздоганяти той корабель, на якому він полетів.
Ну не заради ж нього я тут і не через бажання опинитися з ним в ліжку одному і годинами слухати хропіння його – думаю я і з думкою цією провалююсь в сон, швидко, немов розбігся і плигнув зі скелі у темну воду морську.
Коли ж я виринаю через кілька годин з безодні солоної і розплющую очі – я бачу його обличчя зовсім близько від свого.
«А ну пішов на свою половину!» - Намагаюся суворо сказати, але спросоння голос тихий і глухий, по-божеськи грізно у мене наказати не виходить, тож він просто ірже і обійматися лізе.
Закидає ногу на мої ноги. Кладе долоню мені на щоку. Пальцем великим розгладжує шкіру від краєчка ока до скроні.
«Локі.» - Питає. – «Пам’ятаєш, ти казав колись, що у тебе є здатність прокидатися, відчуваючи коли хтось на тебе, сплячого, дивиться?» «Ну і?!» «Ти брехав, брате, володарю брехливий брехні. Нічого ти не відчуваєш. З півгодини на тебе витріщався лежав, а ти спав немов дитинка, хіба що слину на подушки не пускав…» «Торе!» - В мене нарешті прорізується голос увесь. – «Замовкни мені тут!» «Та мовчу я. Мовчу…»
Він мовчить, але намагається зробити промовистим погляд. Дивиться зі всією любов’ю, яку здатен вкласти у єдине око, що у нього на пиці залишається досі. Продовжує пестити обличчя моє так, наче рука його це робить сама по собі.
«Ну, боже грому, що ще?» - Не витримую я і питаю нарешті. «Нічого.» - Відповідає. – «Нічого. Просто я дуже радий, що ти зараз тут і зі мною.» «Я теж.» - Буркаю я. – «Але ділити постіль з тобою те ще задоволення, брате. Ти знаєш, що ти хропеш уві сні?» «Ні. Не хроплю!» «Ще й як хропеш!!» «Локі! Ти брешеш!» «Ні, не брешу. Ти хропеш!»
13.
И он действительно спит. Он засыпает почти сразу, как произносит: «Да сплю я уже...»
Он спит, а я лежу и, как всегда, немного завидую этой его способности - засыпать в тот же миг, как только ухо касается шелка подушки, и глаза закрываются.
Я завидую ему, ибо - как обычно бывает со мной - я не могу заснуть и прокручиваю в голове весь день до начала, и думаю - зачем я наделал всё то, что я успел наделать за день этот. Потому что всегда со мной вот так вот - какой бы уставший я ни был, я не могу в сон провалиться, не попытавшись ответить себе на вопрос: «Что я вообще здесь делаю?»
И... Я вынужден признать, что ответа на этот раз я не имею. Я действительно не знаю, что заставило меня броситься догонять тот корабль, на котором он улетел.
Ну не ради же него я здесь и не из желания оказаться с ним в постели одной и слушать часами храп его - думаю я, и с мыслью этой проваливаюсь в сон, быстро, словно разбежался и прыгнул со скалы в тёмную воду морскую.
Когда я выныриваю через несколько часов из бездны солёной и открываю глаза - я вижу его лицо совсем близко от своего.
«А ну пошел на свою половину!» - Стараюсь сурово сказать, но спросонья голос тихий и глухой, по-божески грозно у меня приказать не получается, и он просто ржёт и лезет обниматься.
Закидывает ногу на мои ноги. Кладёт ладонь мне на щёку. Пальцем большим разглаживает кожу от краешка глаза к виску.
«Локи.» - Спрашивает. - «Помнишь, ты говорил когда-то, что у тебя есть способность просыпаться, чувствуя, когда кто-то на тебя, спящего, смотрит?» «Ну и?!» «Ты врал, брат, бог лживый лжи. Ничего ты не чувствуешь. С полчаса на тебя лежал пялился, а ты спал как ребенок, разве что слюни на подушки не пускал...» «Тор!» - У меня наконец прорезается голос весь. - «Замолчи мне сейчас же!» «Да молчу я. Молчу...»
Он молчит, но пытается сделать красноречивым свой взгляд. Смотрит со всей любовью, которую способен вложить в единственный глаз, на роже его остающийся. Продолжает ласкать лицо моё так, как будто рука его делает это сама по себе.
«Ну, бог грома, ещё что?» - Не выдерживаю я и спрашиваю, наконец. «Ничего.» - Отвечает. – «Ничего. Просто я очень рад, что ты сейчас здесь и со мной.» «Я тоже.» - Бурчу я. - «Но делить постель с тобой то ещё удовольствие, брат. Ты знаешь, что ты во сне храпишь?» « Нет. Не храплю!» «Ещё как храпишь!!» «Локи! Ты лжешь!» «Нет, не лгу. Ты храпишь!»
