S.N. + D.D.B. 11 12
Feb. 5th, 2019 09:31 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo11.
«Розумію.» - Відповідає він. – «Розумію, чому ти мене постійно кинути або вбити бажаєш. Але не розумію, з якого раптом дива я – слабкість твоя?»
«Що-оо-о?» - Я дійсно не уловлюю, до чого він веде. – «Ти про що?» «Чому я – слабкість твоя, брате Локі? Чому не сила? Не опора? Не стрижень, на якому ти тримаєшся, щоб не скотитися в безумство?..» «Ги ги ги, Тор, слова контролюй.» - Шкірюся я. Він перехоплює думку, питає: «Що, про стрижень було занадто вульгарно?» «Та мабуть так.» - Відповідаю я і ми обоє регочемо.
Його долоня все ще лежить на скроні моїй. Я все ще вдавлюю його стегно у пружний матрац коліном своїм. «Чому я слабкість?» - Повторює він. – «Локі, чому я слабкість твоя?»
Я не хочу пояснювати. Бо це вже занадто. Я і так відкрився настільки, що далі, здається, вже нікуди, далі – лиш прірва абсолютної чесності з ним. В яку я стрибати бажання не маю.
Я намагаюсь промовчати. Дійсно намагаюсь. Але щось тягне мне за язика і я промовляю: «Бо є такі моменти, як зараз от. Коли ти зовсім поруч і я зосереджений лише на тобі, і не контролюю те, що відбувається навколо нас. Настільки не контролюю, що якщо зараз сюди увірветься та навіжена воїтелька і наверне мене важким чимось ззаду, то я усвідомлю цей факт лиш тоді, коли вже падатиму з проломленою головою на твої груди широкі.»
Я проказую те і відчуваю спустошення. Немов мене знудило чимось отруйним, що я колись проковтнув і довго тримав у собі.
А він, вислухавши все це і помовчавши хвильку, просто говорить: «Не зайде. Вона не зайде. Ніхто не зайде. Я двері замкнув, як прийшли.»
12.
Він говорить: «Я двері замкнув.» І розпливається в посмішці. «Ти зара так виглядаєш, наче тільки що переміг у якійсь доленосній битві сильного й небезпечного ворога.» - Повідомляю йому я поблажливо. – «А насправді, брате, ти тільки двері замкнув.»
Він продовжує усміхатися. Питає: «Локі, що мені потрібно зробити, щоб ти перестав з мене глузувати хоча б ненадовго, скажи, га?»
«Хм.» - Я на пів миті замислююсь, а потім відповідаю. – «Мабуть, лягти і заснути. Клянуся, поки ти спатимеш, я не братиму тебе на кпини і не знущатимусь з тебе.»
«Добре.» - Каже він. – «Як скажеш, брате. Я спатиму.» «Тільки кірасу зніми вже нарешті, бо я на цей глум, що на Сакаарі з нею вчинили, вже дивитись не можу.» - Прошу я і, поки він вовтузиться з застібками і вивільняється з панциру, лягаю на бік і заплющую очі.
Чую, як він кидає на підлогу свій одяг шкіряний, як чоботи знімає. Відчуваю, як прогинається під вагою його великого тіла ліжко, коли він, нарешті, влягається і вмощується зручніше поруч зі мною.
Чую, як він зовсім тихо питає: «Обіймеш?» Не відповідаю нічого, просто присуваюся ближче і, не глядячи, навпомацки кладу кудись руку, обіймаю його і притискаю до себе.
Він лежить на боці, до мене спиною, підклавши правицю під щоку. Коли моя долоня зупиняється на його грудях, він кладе поверх неї ліву руку і так само тихо запитує: «Спати? Точно спати?»
«Так, Торе.» - Відповідаю я теж майже пошепки. – «У нас був дуже довгий день і дуже дуже важкий. Тому – просто спати. Давай. Засинай. Бо, якщо ти зараз не заснеш, мені доведеться співати тобі колискову. Ти ж знаєш, що, якщо я почну, ти триста раз пожалкуєш…»
Він пхикає сміхом. Потім говорить: «Не треба. Ти обіцяв не знущатися з мене. А твої співи цілком підпадають під визначення слова знущання.» «Тож ти будеш спати?» «Я сплю вже…»
11.
«Понимаю.» - Отвечает он. - «Понимаю, почему ты меня постоянно хочешь бросить или убить. Но не понимаю, с какой стати вдруг я - слабость твоя?»
«Что-оо-о?» - Я действительно не улавливаю, к чему он ведёт. - «Ты о чём это?» «Почему я - слабость твоя, брат мой Локи? Почему не сила? Не опора? Не стержень, на котором ты держишься, чтобы не скатиться в безумие?..» «Гы гы гы, Тор, слова контролируй.» - Я оскаливаюсь. Он перехватывает мою мысль, спрашивает: «Что, про стержень было слишком вульгарно?» «Да, видимо так.» - Подтверждаю я и мы оба хохочем.
Его ладонь всё ещё лежит у меня на виске. Я всё ещё вдавливаю его бедро в упругий матрас коленом своим. «Почему я слабость?» - Повторяет он. - «Локи, почему я слабость твоя?»
Я не хочу объяснять. Потому что это уже слишком. Я и так открылся настолько, что дальше уже, кажется, некуда, дальше - только пропасть абсолютной честности с ним. В которую я прыгать желания не имею.
Я стараюсь промолчать. Действительно стараюсь. Но что-то тянет меня за язык, и я говорю: «Потому что есть такие моменты, как сейчас вот. Когда ты совсем рядом, и я сосредоточен только на тебе, и не контролирую происходящее вокруг нас. Настолько не контролирую, что если сейчас сюда ворвется та воительница ненормальная и навернёт меня тяжелым чем-то сзади, то я осознаю этот факт лишь тогда, когда уже буду падать с проломленной головой на твою широкую грудь.»
Я проговариваю это и чувствую опустошение. Как будто меня стошнило, наконец, чем-то ядовитым, что я когда-то проглотил и долго держал в себе.
А он, выслушав всё это и помолчавши минуту, просто говорит: «Не войдёт. Она не войдёт. Никто не войдёт. Я запер дверь, как пришли.»
12.
Он говорит: «Я запер двери.» И расплывается в широкой улыбке. «Ты ща так выглядишь, словно только что победил в какой-то судьбоносной битве врага своего, сильного и опасного.» - Сообщаю я ему снисходительно. - «А на самом деле, брат, ты просто двери запер.»
Он продолжает улыбаться. Спрашивает: «Локи, что мне нужно сделать, чтобы ты перестал насмехаться надо мной хотя бы ненадолго, скажи, а?»
«Хм.» - Я на пол мига задумываюсь, а потом отвечаю. - «Наверное, лечь и уснуть. Клянусь, пока ты будешь спать, я не буду тебя на смех поднимать и не буду над тобой издеваться.»
«Хорошо.» - Говорит он. - «Как скажешь, брат. Я буду спать.» «Только кирасу сними, наконец, а то я на то позорище, в которое её на Сакааре превратили, уже смотреть не могу.» - Прошу я и, пока он возится с застежками и из панциря высвобождается, на бок ложусь и закрываю глаза.
Слышу, как он бросает на пол свою кожаную одежду, как сапоги снимает. Чувствую, как прогибается под тяжестью его большого тела кровать, когда он, наконец, укладывается и устраивается поудобнее рядом со мною.
Слышу, как он тихо спрашивает: «Обнимешь?» Не отвечаю ничего, просто подвигаюсь поближе и, не глядя, на ощупь кладу куда-то руку, обнимаю его и прижимаю к себе.
Он лежит на боку, спиною ко мне, подложив запястье правой руки под небритую щеку. Когда моя ладонь останавливается на его груди, он опускает поверх неё свою левую и так же тихо спрашивает: «Спать? Точно спать?»
«Да, Тор.» - Отвечаю я тоже почти что шепотом. - «У нас был очень длинный день и очень очень тяжелый. Поэтому – спать. Просто спать. Давай. Засыпай. Ибо, если ты сейчас не заснёшь, мне придется петь тебе колыбельную. Ты же знаешь, что, если я начну, ты триста раз пожалеешь...»
Он прыскает смехом. Затем говорит: «Не надо. Ты обещал не издеваться надо мной. А твои песни вполне подпадают под определение слова издевательство.» «Поэтому ты будешь-таки спать?» «Да я уже сплю...»
«Розумію.» - Відповідає він. – «Розумію, чому ти мене постійно кинути або вбити бажаєш. Але не розумію, з якого раптом дива я – слабкість твоя?»
«Що-оо-о?» - Я дійсно не уловлюю, до чого він веде. – «Ти про що?» «Чому я – слабкість твоя, брате Локі? Чому не сила? Не опора? Не стрижень, на якому ти тримаєшся, щоб не скотитися в безумство?..» «Ги ги ги, Тор, слова контролюй.» - Шкірюся я. Він перехоплює думку, питає: «Що, про стрижень було занадто вульгарно?» «Та мабуть так.» - Відповідаю я і ми обоє регочемо.
Його долоня все ще лежить на скроні моїй. Я все ще вдавлюю його стегно у пружний матрац коліном своїм. «Чому я слабкість?» - Повторює він. – «Локі, чому я слабкість твоя?»
Я не хочу пояснювати. Бо це вже занадто. Я і так відкрився настільки, що далі, здається, вже нікуди, далі – лиш прірва абсолютної чесності з ним. В яку я стрибати бажання не маю.
Я намагаюсь промовчати. Дійсно намагаюсь. Але щось тягне мне за язика і я промовляю: «Бо є такі моменти, як зараз от. Коли ти зовсім поруч і я зосереджений лише на тобі, і не контролюю те, що відбувається навколо нас. Настільки не контролюю, що якщо зараз сюди увірветься та навіжена воїтелька і наверне мене важким чимось ззаду, то я усвідомлю цей факт лиш тоді, коли вже падатиму з проломленою головою на твої груди широкі.»
Я проказую те і відчуваю спустошення. Немов мене знудило чимось отруйним, що я колись проковтнув і довго тримав у собі.
А він, вислухавши все це і помовчавши хвильку, просто говорить: «Не зайде. Вона не зайде. Ніхто не зайде. Я двері замкнув, як прийшли.»
12.
Він говорить: «Я двері замкнув.» І розпливається в посмішці. «Ти зара так виглядаєш, наче тільки що переміг у якійсь доленосній битві сильного й небезпечного ворога.» - Повідомляю йому я поблажливо. – «А насправді, брате, ти тільки двері замкнув.»
Він продовжує усміхатися. Питає: «Локі, що мені потрібно зробити, щоб ти перестав з мене глузувати хоча б ненадовго, скажи, га?»
«Хм.» - Я на пів миті замислююсь, а потім відповідаю. – «Мабуть, лягти і заснути. Клянуся, поки ти спатимеш, я не братиму тебе на кпини і не знущатимусь з тебе.»
«Добре.» - Каже він. – «Як скажеш, брате. Я спатиму.» «Тільки кірасу зніми вже нарешті, бо я на цей глум, що на Сакаарі з нею вчинили, вже дивитись не можу.» - Прошу я і, поки він вовтузиться з застібками і вивільняється з панциру, лягаю на бік і заплющую очі.
Чую, як він кидає на підлогу свій одяг шкіряний, як чоботи знімає. Відчуваю, як прогинається під вагою його великого тіла ліжко, коли він, нарешті, влягається і вмощується зручніше поруч зі мною.
Чую, як він зовсім тихо питає: «Обіймеш?» Не відповідаю нічого, просто присуваюся ближче і, не глядячи, навпомацки кладу кудись руку, обіймаю його і притискаю до себе.
Він лежить на боці, до мене спиною, підклавши правицю під щоку. Коли моя долоня зупиняється на його грудях, він кладе поверх неї ліву руку і так само тихо запитує: «Спати? Точно спати?»
«Так, Торе.» - Відповідаю я теж майже пошепки. – «У нас був дуже довгий день і дуже дуже важкий. Тому – просто спати. Давай. Засинай. Бо, якщо ти зараз не заснеш, мені доведеться співати тобі колискову. Ти ж знаєш, що, якщо я почну, ти триста раз пожалкуєш…»
Він пхикає сміхом. Потім говорить: «Не треба. Ти обіцяв не знущатися з мене. А твої співи цілком підпадають під визначення слова знущання.» «Тож ти будеш спати?» «Я сплю вже…»
11.
«Понимаю.» - Отвечает он. - «Понимаю, почему ты меня постоянно хочешь бросить или убить. Но не понимаю, с какой стати вдруг я - слабость твоя?»
«Что-оо-о?» - Я действительно не улавливаю, к чему он ведёт. - «Ты о чём это?» «Почему я - слабость твоя, брат мой Локи? Почему не сила? Не опора? Не стержень, на котором ты держишься, чтобы не скатиться в безумие?..» «Гы гы гы, Тор, слова контролируй.» - Я оскаливаюсь. Он перехватывает мою мысль, спрашивает: «Что, про стержень было слишком вульгарно?» «Да, видимо так.» - Подтверждаю я и мы оба хохочем.
Его ладонь всё ещё лежит у меня на виске. Я всё ещё вдавливаю его бедро в упругий матрас коленом своим. «Почему я слабость?» - Повторяет он. - «Локи, почему я слабость твоя?»
Я не хочу объяснять. Потому что это уже слишком. Я и так открылся настолько, что дальше уже, кажется, некуда, дальше - только пропасть абсолютной честности с ним. В которую я прыгать желания не имею.
Я стараюсь промолчать. Действительно стараюсь. Но что-то тянет меня за язык, и я говорю: «Потому что есть такие моменты, как сейчас вот. Когда ты совсем рядом, и я сосредоточен только на тебе, и не контролирую происходящее вокруг нас. Настолько не контролирую, что если сейчас сюда ворвется та воительница ненормальная и навернёт меня тяжелым чем-то сзади, то я осознаю этот факт лишь тогда, когда уже буду падать с проломленной головой на твою широкую грудь.»
Я проговариваю это и чувствую опустошение. Как будто меня стошнило, наконец, чем-то ядовитым, что я когда-то проглотил и долго держал в себе.
А он, выслушав всё это и помолчавши минуту, просто говорит: «Не войдёт. Она не войдёт. Никто не войдёт. Я запер дверь, как пришли.»
12.
Он говорит: «Я запер двери.» И расплывается в широкой улыбке. «Ты ща так выглядишь, словно только что победил в какой-то судьбоносной битве врага своего, сильного и опасного.» - Сообщаю я ему снисходительно. - «А на самом деле, брат, ты просто двери запер.»
Он продолжает улыбаться. Спрашивает: «Локи, что мне нужно сделать, чтобы ты перестал насмехаться надо мной хотя бы ненадолго, скажи, а?»
«Хм.» - Я на пол мига задумываюсь, а потом отвечаю. - «Наверное, лечь и уснуть. Клянусь, пока ты будешь спать, я не буду тебя на смех поднимать и не буду над тобой издеваться.»
«Хорошо.» - Говорит он. - «Как скажешь, брат. Я буду спать.» «Только кирасу сними, наконец, а то я на то позорище, в которое её на Сакааре превратили, уже смотреть не могу.» - Прошу я и, пока он возится с застежками и из панциря высвобождается, на бок ложусь и закрываю глаза.
Слышу, как он бросает на пол свою кожаную одежду, как сапоги снимает. Чувствую, как прогибается под тяжестью его большого тела кровать, когда он, наконец, укладывается и устраивается поудобнее рядом со мною.
Слышу, как он тихо спрашивает: «Обнимешь?» Не отвечаю ничего, просто подвигаюсь поближе и, не глядя, на ощупь кладу куда-то руку, обнимаю его и прижимаю к себе.
Он лежит на боку, спиною ко мне, подложив запястье правой руки под небритую щеку. Когда моя ладонь останавливается на его груди, он опускает поверх неё свою левую и так же тихо спрашивает: «Спать? Точно спать?»
«Да, Тор.» - Отвечаю я тоже почти что шепотом. - «У нас был очень длинный день и очень очень тяжелый. Поэтому – спать. Просто спать. Давай. Засыпай. Ибо, если ты сейчас не заснёшь, мне придется петь тебе колыбельную. Ты же знаешь, что, если я начну, ты триста раз пожалеешь...»
Он прыскает смехом. Затем говорит: «Не надо. Ты обещал не издеваться надо мной. А твои песни вполне подпадают под определение слова издевательство.» «Поэтому ты будешь-таки спать?» «Да я уже сплю...»
