S.N. + D.D.B. 8
Feb. 4th, 2019 04:23 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo8.
Він йде. А коли я бачу його знову – він вже король і на троні. І хай це просто крісло для капітана космічного корабля – це таки трон. Перед яким – увесь Космос, за яким – все, що залишилось в нас від зруйнованого Асґарду.
«Летимо на Землю.» - Говорить він. А я дивлюся на нього і думаю, що він досі чомусь вдягнений у костюм гладіатора. І міркую про те, що йому потрібно перевдягнутися, бо все це виглядає зовсім не солідно. Навіть на королі символічному.
Тож коли церемонії закінчуються, люди розходяться і ми повертаємося з величезної зали назад у невелику каюту, я кажу йому: «Тобі слід змінити одяг, мабуть.»
«Що?» - Він дивиться не себе і спочатку не розуміє, чому він це має робити, потім до нього, нарешті, доходить і він відповідає: «А-аа. Так. Але разом з молотом я втратив здатність проявлятися у своєму істинному образі, брат…» «Угу. Хай ти вже знаєш, що молот тобі не потрібен щоби бути собою, але проявлятися без нього тобі ще треба навчитись. Та, скажи, хто тобі заважає просто зняти ці лахи і вдягти інше щось?»
«Оу. Зняти ці лахи. Так. Дуже. Дуже слушна думка. В тебе виникла прекрасна ідея, брате мій Локі…» - Бурмоче він собі під ніс і я починаю підозрювати, що зі всіх моїх слів він зрозумів лише слова тобі і роздягнутися.
Тож я звично закочую очі й питаю: «Та що з тобою? Ти, взагалі, здатен думати про щось, окрім всіх тих речей, які пов’язані з сексом?!»
Він мотає головою й гуде: «А про що ти пропонуєш подумати? Про те, до чого ми вдвох довели нашу землю й родину? Я привів в наш дім дівчину, яка привела за собою смерть нашої матері. Ти занапастив розум батька і, можливо, в нього відібрав декілька десятків останніх років життя. А потім ми розтрощили Асґард на дрібненькі друзки і розкидали Всесвітом. І, знаєш, брате, якщо я буду думати про це, я зламаю собі голову, мабуть…»
«Було б що ламати.» - Промовляю я тихо. Але він робить вигляд, що не чув, або ж не звертає уваги на мою спробу ушпигнути його й продовжує: «Хоча, можливо, це було б спасінням. Зламати голову і нічого не пам’ятати. Так? Ти ж вмієш таке?»
«Що саме я вмію?» - Цікавлюся я обережно, бо здогадуюсь – про що він попрохати зараз збирається.
І я зовсім не дивуюся, коли він говорить: «Гратися з пам’яттю. Вмієш же? Ти ж, здається, повернув до тями Валькірію, змусивши її пригадати те, що вона випивкою змивала з себе сторіччями? А якщо повернув, то можеш і відібрати. Я правий? Ти вмієш?»
Я підходжу до нього, кладу йому долоню на лоба і питаю: «Що саме? Що саме ти хотів би не пам’ятати?»
«Все, що ти зробив поганого мені. Все, за що я маю бути на тебе злий. Все те, за що я маю ненавидіти тебе і хотіти убити. Я хочу все це забути.» - Відповідає він.
«Спокуслива пропозиція.» - Промовляю я. – «Дуже спокуслива пропозиція, Торе. Я навіть вагався секунду. Правда. Чесно. Вагався. Така прекрасна ідея – стерти з твоєї пам’яті все, за що ти мене можеш ненавидіти, і залишити те, за що ти мене будеш любити. Якщо б я це придумав, я б себе похвалив. Але…»
«Що але? Ти не можеш таке?» - Розгублено запитує він, коли я прибираю з його голови свою руку. – «Ти не вмієш?»
«Умію.» - Відказую я. – «Звісно я вмію. Та я не буду робити цього.» «Чому?» «Тому, що мені більше подобається, коли ти любиш мене за те, за що вбити б волів…»
8.
Он идёт. А когда я вижу его снова - он уже король и на троне. И пусть это просто кресло для капитана космического корабля - это всё таки трон. Перед которым - весь Космос, за которым - всё, что осталось у нас от разрушенного Асгарда.
«Летим на Землю.» - Велит он. А я смотрю на него и думаю, что он до сих пор почему-то одет в дурацкий костюм гладиатора. И думаю о том, что ему нужно переодеться, потому что всё это выглядит совсем не солидно. Даже на короле символическом.
Поэтому когда церемонии заканчиваются, люди расходятся и мы возвращаемся из огромного зала, обратно в небольшую каюту, я говорю ему: «Тебе следует сменить одежду, наверное.»
«Что?» - Он смотрит не себя и сначала не понимает, почему он это должен делать, потом до него доходит, наконец, и он отвечает: «А-аа. Да. Но вместе с молотом я потерял способность проявляться в своём истинном образе, брат...» «Угу. Пусть ты уже знаешь, что молот тебе не нужен чтобы быть собой, но проявляться без него тебе ещё надо научиться. Но, скажи, кто тебе мешает просто снять эти лохмотья и надеть что-то другое?»
«Оу. Снять эти лохмотья. Да. Очень. Очень хорошая мысль. У тебя возникла прекрасная идея, брат мой Локи...» - Бормочет он себе под нос и я начинаю подозревать, что из всех моих слов он понял только слова про тебе и раздеться.
Поэтому я привычно закатываю глаза и спрашиваю: «Да что с тобой? Ты вообще способен думать о чём-то, кроме всех тех вещей, которые связаны с сексом?!»
Он мотает головой и гудит: «А о чём ты предлагаешь подумать? О том, до чего мы вдвоем довели нашу землю и нашу семью? Я привёл в наш дом девушку, которая привела за собой смерть нашей матери. Ты повреди разум отцу и, возможно, отобрал у него несколько десятков последних лет жизни. А потом мы разбили Асгард на мелкие осколки и разбросали по всей Вселенной. И, знаешь, брат, если я буду думать об этом, я сломаю себе голову, может быть...»
«Было бы что ломать.» - Говорю я тихо. Но он делает вид, что не слышал, или не обращает внимания на мою попытку ущипнуть его и продолжает: «Хотя, возможно, это было бы спасением. Сломать голову и ничего не помнить. Да? Ты умеешь такое?»
«Что именно я умею?» - Интересуюсь я осторожно, потому что догадываюсь – о чём он попросить сейчас собирается.
И я совсем не удивляюсь, когда он говорит: «Играть с памятью. Умеешь же? Ты, кажется, привёл в чувство Валькирию, заставив её вспомнить то, что она выпивкой смывала с себя столетиями? А если вернул, то можешь и отобрать. Я прав? Ты умеешь?»
Я подхожу к нему, кладу ему ладонь на лоб и спрашиваю: «Что именно? Что именно ты хотел бы не помнить?»
«Всё, что ты сделал плохого мне. Всё, за что я могу быть зол на тебя. Всё то, за что я должен ненавидеть тебя и убить хотеть. Я хочу всё это забыть.» - Отвечает он.
«Соблазнительное предложение.» - Говорю я. - «Очень соблазнительное предложение, Тор. Я даже колебался секунду. Правда. Честно. Колебался. Такая прекрасная идея - стереть из твоей памяти всё, за что ты меня можешь ненавидеть, и оставить то, за что ты меня будешь любить. Если бы я это придумал, я бы себя похвалил. Но...»
«Что но? Ты не можешь такое?» - Растерянно спрашивает он, когда я убираю с его головы свою руку. - «Ты не умеешь?»
«Умею». - Отвечаю я. - «Конечно, я умею. Но я не буду этого делать.» «Почему?» «Потому, что мне больше нравится, когда ты любишь меня за то, за что мог бы убить...»
Він йде. А коли я бачу його знову – він вже король і на троні. І хай це просто крісло для капітана космічного корабля – це таки трон. Перед яким – увесь Космос, за яким – все, що залишилось в нас від зруйнованого Асґарду.
«Летимо на Землю.» - Говорить він. А я дивлюся на нього і думаю, що він досі чомусь вдягнений у костюм гладіатора. І міркую про те, що йому потрібно перевдягнутися, бо все це виглядає зовсім не солідно. Навіть на королі символічному.
Тож коли церемонії закінчуються, люди розходяться і ми повертаємося з величезної зали назад у невелику каюту, я кажу йому: «Тобі слід змінити одяг, мабуть.»
«Що?» - Він дивиться не себе і спочатку не розуміє, чому він це має робити, потім до нього, нарешті, доходить і він відповідає: «А-аа. Так. Але разом з молотом я втратив здатність проявлятися у своєму істинному образі, брат…» «Угу. Хай ти вже знаєш, що молот тобі не потрібен щоби бути собою, але проявлятися без нього тобі ще треба навчитись. Та, скажи, хто тобі заважає просто зняти ці лахи і вдягти інше щось?»
«Оу. Зняти ці лахи. Так. Дуже. Дуже слушна думка. В тебе виникла прекрасна ідея, брате мій Локі…» - Бурмоче він собі під ніс і я починаю підозрювати, що зі всіх моїх слів він зрозумів лише слова тобі і роздягнутися.
Тож я звично закочую очі й питаю: «Та що з тобою? Ти, взагалі, здатен думати про щось, окрім всіх тих речей, які пов’язані з сексом?!»
Він мотає головою й гуде: «А про що ти пропонуєш подумати? Про те, до чого ми вдвох довели нашу землю й родину? Я привів в наш дім дівчину, яка привела за собою смерть нашої матері. Ти занапастив розум батька і, можливо, в нього відібрав декілька десятків останніх років життя. А потім ми розтрощили Асґард на дрібненькі друзки і розкидали Всесвітом. І, знаєш, брате, якщо я буду думати про це, я зламаю собі голову, мабуть…»
«Було б що ламати.» - Промовляю я тихо. Але він робить вигляд, що не чув, або ж не звертає уваги на мою спробу ушпигнути його й продовжує: «Хоча, можливо, це було б спасінням. Зламати голову і нічого не пам’ятати. Так? Ти ж вмієш таке?»
«Що саме я вмію?» - Цікавлюся я обережно, бо здогадуюсь – про що він попрохати зараз збирається.
І я зовсім не дивуюся, коли він говорить: «Гратися з пам’яттю. Вмієш же? Ти ж, здається, повернув до тями Валькірію, змусивши її пригадати те, що вона випивкою змивала з себе сторіччями? А якщо повернув, то можеш і відібрати. Я правий? Ти вмієш?»
Я підходжу до нього, кладу йому долоню на лоба і питаю: «Що саме? Що саме ти хотів би не пам’ятати?»
«Все, що ти зробив поганого мені. Все, за що я маю бути на тебе злий. Все те, за що я маю ненавидіти тебе і хотіти убити. Я хочу все це забути.» - Відповідає він.
«Спокуслива пропозиція.» - Промовляю я. – «Дуже спокуслива пропозиція, Торе. Я навіть вагався секунду. Правда. Чесно. Вагався. Така прекрасна ідея – стерти з твоєї пам’яті все, за що ти мене можеш ненавидіти, і залишити те, за що ти мене будеш любити. Якщо б я це придумав, я б себе похвалив. Але…»
«Що але? Ти не можеш таке?» - Розгублено запитує він, коли я прибираю з його голови свою руку. – «Ти не вмієш?»
«Умію.» - Відказую я. – «Звісно я вмію. Та я не буду робити цього.» «Чому?» «Тому, що мені більше подобається, коли ти любиш мене за те, за що вбити б волів…»
8.
Он идёт. А когда я вижу его снова - он уже король и на троне. И пусть это просто кресло для капитана космического корабля - это всё таки трон. Перед которым - весь Космос, за которым - всё, что осталось у нас от разрушенного Асгарда.
«Летим на Землю.» - Велит он. А я смотрю на него и думаю, что он до сих пор почему-то одет в дурацкий костюм гладиатора. И думаю о том, что ему нужно переодеться, потому что всё это выглядит совсем не солидно. Даже на короле символическом.
Поэтому когда церемонии заканчиваются, люди расходятся и мы возвращаемся из огромного зала, обратно в небольшую каюту, я говорю ему: «Тебе следует сменить одежду, наверное.»
«Что?» - Он смотрит не себя и сначала не понимает, почему он это должен делать, потом до него доходит, наконец, и он отвечает: «А-аа. Да. Но вместе с молотом я потерял способность проявляться в своём истинном образе, брат...» «Угу. Пусть ты уже знаешь, что молот тебе не нужен чтобы быть собой, но проявляться без него тебе ещё надо научиться. Но, скажи, кто тебе мешает просто снять эти лохмотья и надеть что-то другое?»
«Оу. Снять эти лохмотья. Да. Очень. Очень хорошая мысль. У тебя возникла прекрасная идея, брат мой Локи...» - Бормочет он себе под нос и я начинаю подозревать, что из всех моих слов он понял только слова про тебе и раздеться.
Поэтому я привычно закатываю глаза и спрашиваю: «Да что с тобой? Ты вообще способен думать о чём-то, кроме всех тех вещей, которые связаны с сексом?!»
Он мотает головой и гудит: «А о чём ты предлагаешь подумать? О том, до чего мы вдвоем довели нашу землю и нашу семью? Я привёл в наш дом девушку, которая привела за собой смерть нашей матери. Ты повреди разум отцу и, возможно, отобрал у него несколько десятков последних лет жизни. А потом мы разбили Асгард на мелкие осколки и разбросали по всей Вселенной. И, знаешь, брат, если я буду думать об этом, я сломаю себе голову, может быть...»
«Было бы что ломать.» - Говорю я тихо. Но он делает вид, что не слышал, или не обращает внимания на мою попытку ущипнуть его и продолжает: «Хотя, возможно, это было бы спасением. Сломать голову и ничего не помнить. Да? Ты умеешь такое?»
«Что именно я умею?» - Интересуюсь я осторожно, потому что догадываюсь – о чём он попросить сейчас собирается.
И я совсем не удивляюсь, когда он говорит: «Играть с памятью. Умеешь же? Ты, кажется, привёл в чувство Валькирию, заставив её вспомнить то, что она выпивкой смывала с себя столетиями? А если вернул, то можешь и отобрать. Я прав? Ты умеешь?»
Я подхожу к нему, кладу ему ладонь на лоб и спрашиваю: «Что именно? Что именно ты хотел бы не помнить?»
«Всё, что ты сделал плохого мне. Всё, за что я могу быть зол на тебя. Всё то, за что я должен ненавидеть тебя и убить хотеть. Я хочу всё это забыть.» - Отвечает он.
«Соблазнительное предложение.» - Говорю я. - «Очень соблазнительное предложение, Тор. Я даже колебался секунду. Правда. Честно. Колебался. Такая прекрасная идея - стереть из твоей памяти всё, за что ты меня можешь ненавидеть, и оставить то, за что ты меня будешь любить. Если бы я это придумал, я бы себя похвалил. Но...»
«Что но? Ты не можешь такое?» - Растерянно спрашивает он, когда я убираю с его головы свою руку. - «Ты не умеешь?»
«Умею». - Отвечаю я. - «Конечно, я умею. Но я не буду этого делать.» «Почему?» «Потому, что мне больше нравится, когда ты любишь меня за то, за что мог бы убить...»
