S.N. + D.D.B. 15 16
Feb. 10th, 2019 11:45 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo 15.
«Роздягти. Роздягти…» - Він бурмоче і робить спробу за спробою. Я перестаю сподіватися, заплющую очі й кажу: «Я посплю поки що. А ти мене розбуди, якщо раптом вийде у тебе…»
Я промовляю це і раптом чую у відповідь: «Ти не голий! Сорочка!» Я розплющую ліве око.
Дивлюся на нього, завмерлого з простягнутою рукою. Він сидить на мені і на пиці у нього здивування й майже переляк.
Затим я дивлюся на груди свої. Підтверджую: «Так. Це сорочка. Й підштаники теж. Я майже ніколи не вбираюсь в магію на голяка. Бо по світах є чимало людей, які вміють в цей жест. Не дуже хочеться світити дупою десь посеред Нью-Йорка, ти ж…»
Я проговорюю все це і усвідомлюю раптом, що він мене зовсім не слухає. Він навіть не розуміє, що тільки що зробив справжню магію і зміг те, що мати наша, може, і не схвалила би, але чим могла би пишатись, як магічними успіхами.
Я питаю: «Торе, ти чуєш мене?» Ні. Він не чує. Він дивиться. Його око розширене, вуста розтулені трохи. Рука його зупинилася, зависла, і пальці, вказівний і середній, все ще направлені на груди мої.
Я беру його руку в долоню, з силою стискаю її, і ще раз питаю: «Ти чуєш?» «Так.» - Він повертається в себе. – «Ні. Не знаю. Ти щось мені казав?» «Я казав, мама би тобою пишалася, брате. Але, звісно, не тим, що ти мене роздягнув…»
Він мотає головою, наче витрусити щось намагається з мізків. Потім говорить: «Ще ні. Ще не роздягнув... Ти дозволиш?» І, не чекаючи відповіді, береться за комір сорочки і починає через голову стягувати з мене її.
Я мить одну думаю, а потім таки підіймаю руки угору, щоб полегшити йому цей процес. Він, нарешті, знімає мій справжній одяг і відкидає його убік кудись. Кидає, не глядячи, бо продовжує дивитись на мене.
«Ну?» - Питаю я. – «Що таке?» Він вагається очевидно, довго підбирає слова такі, з яких менше ризику буде отримати від мене коментар саркастичний. Потім наважується й говорить: «Локі, я скучив за тобою.»
Я теж вагаюсь секунду. Не без опору я придушую в собі бажання брякнути щось отруйне і зле. Підіймаю руку, торкаюся пальцями шкіри його, натягнутої на ключиці, й промовляю: «Дідько, Тор, ти думаєш, я ні?»
16.
Він робить глибокий вдих і знову лягає на мене. Не падає, а лягає, опускається обережно, просовує під мою спину руку одну і піднімає мене, щоб я був ще ближче.
Інша його рука лежить у мене на лівій щоці, він явно має намір пальцем великим доторкнутись до моїх вуст, але з досвіду пам’ятає, що я завжди можу вкусити, й тому не наважується зробити це доти, доки я сам не знаходжу його пальці губами.
В цю мить він розслаблюється і зразу стає неймовірно важким. Я промовляю: «Місцем мені поступись.» І він слухняно перевертається, лягає на спину, тягнучи мене за собою і на себе вкладаючи.
Я бачу по напруженому обличчю, по тривозі в оці єдиному, що він все ще не вірить мені.
Посміхаюсь йому і кажу: «Торе, я все ще в підштаниках, а ти у штанях. Якщо що, то ти ще можеш вирватися і звідси втекти, і навіть не дуже оганьбишся, якщо прямо зараз втечеш. Бо будеш вдягнутий. Майже.»
«Я зрозумів.» - Шепоче він. – «Це черговий підступний план. Хочеш мене вижити з каюти, щоб була лиш твоя?» «Так. Так. Саме такий в мене план. Вижити тебе з каюти. Я залишуся тут, а ти бігом до Брун. Хіль. Ди!» «До Халка скажи ще!» - Він регоче, бере голову мою в обидві руки і тягне до себе, щоби поцілувати. Я схиляюся до нього й погоджуюсь: «До Халка теж можеш.» «У дупу!» - Відповідає він. «Можна й туди.» - Кажу я. – «Тільки спочатку я, потім ти…»
15.
«Раздеть. Раздеть...» - Он бормочет и пытается снова и снова. Я перестаю надеяться, закрываю глаза и говорю: «Я посплю пока. А ты меня разбуди, если вдруг получится у тебя...»
Я произношу это и вдруг слышу в ответ: «Ты не голый! Рубашка!» Я открываю левый глаз.
Смотрю на него, замершего с протянутой рукой. Он сидит на мне и на морде у него удивление и почти что испуг.
Затем я смотрю на свою грудь. Подтверждаю: «Да. Это рубашка. И подштанники тоже. Я почти никогда не одеваюсь в магию на голое тело. Потому, что по мирам есть немало людей, которые умеют в этот вот жест. Не очень хочется светить задницей где-то посреди Нью-Йорка, ты ж...»
Я проговариваю всё это и понимаю вдруг, что он меня совершенно не слушает. Он даже не понимает, что только что сделал настоящую магию и смог то, что мать наша, может, и не одобрила бы, но чем могла бы гордиться, как магическими успехами.
Я спрашиваю: «Тор, ты слышишь меня?» Нет. Он не слышит. Он смотрит. Его глаз расширен, губы приоткрыты немного. Рука его остановилась, зависла, и пальцы, указательный и средний, всё ещё направлены на мою грудь.
Я беру его руку в ладонь, с силой сжимаю её, и снова спрашиваю: «Ты слышишь?» «Да.» - Он приходит в себя. - «Нет. Не знаю. Ты что-то мне говорил?» «Я говорил, мама тобой гордилась бы, брат. Но, конечно, не тем, что ты меня раздел...»
Он мотает головой, как будто пытается вытрясти из мозгов какую-то мысль. Затем говорит: «Ещё нет. Ещё не раздел... Ты позволишь?» И, не дожидаясь ответа, берётся за воротник рубашки и начинает через голову её с меня стягивать.
Я мгновение одно думаю, а потом-таки поднимаю руки вверх, чтобы облегчить ему этот процесс. Он, наконец, снимает мою настоящую одежду и отбрасывает её в сторону куда-то. Бросает, не глядя, потому, что продолжает смотреть на меня.
«Ну?» - Спрашиваю я. - «Что такое?» Он колеблется, очевидно, долго подбирает такие слова, от которых будет меньше риска получить от меня саркастический комментарий. Затем решается и говорит: «Локи, я соскучился по тебе.»
Я тоже колеблюсь секунду. Не без сопротивления я подавляю в себе желание брякнуть что-то ядовитое и злое. Поднимаю руку, касаюсь пальцами его кожи, натянутой на ключице, и говорю: «Чёрт, Тор, ты думаешь, я нет?»
16.
Он делает глубокий вдох и снова ложится на меня. Не падает, а ложится, опускается осторожно, просовывает под мою спину руку одну и поднимает меня, чтобы я был ещё ближе.
Другая его рука лежит у меня на левой щеке, он явно намерен пальцем большим прикоснуться к моим губам, но по опыту помнит, что я всегда могу укусить, поэтому не решается сделать этого до тех пор, пока я сам не нахожу его пальцы губами.
В этот момент он расслабляется и сразу становится невероятно тяжёлым. Я говорю: «Место мне уступи.» И он послушно переворачивается, ложится на спину, увлекая меня за собой и на себе укладывая.
Я вижу по напряженному лицу, по тревоге в единственном глазе, что он всё ещё мне не верит.
Улыбаюсь ему и говорю: «Тор, я всё ещё в подштанниках, а ты в штанах. Если что, то ты можешь вырваться и отсюда сбежать, и даже не очень опозориться, если прямо сейчас уйдешь. Потому что ты будешь одет. Ну, почти что.»
«Я понял.» - Шепчет он. - «Это очередной коварный план. Хочешь меня выжить из каюты, чтобы была лишь твоя?» «Да. Да. Именно такой у меня сейчас план. Выжить тебя из каюты. Я останусь здесь, а ты бегом к Брун. Хиль. Де!» «К Халку скажи ещё!» - Он хохочет, берёт голову мою в обе руки и тянет к себе, чтобы поцеловать. Я склоняюсь к нему, соглашаясь: «К Халку тоже можешь». «В задницу!» - Он отвечает. «Можно и туда.» - Говорю я. - «Только сначала я, потом ты...»
«Роздягти. Роздягти…» - Він бурмоче і робить спробу за спробою. Я перестаю сподіватися, заплющую очі й кажу: «Я посплю поки що. А ти мене розбуди, якщо раптом вийде у тебе…»
Я промовляю це і раптом чую у відповідь: «Ти не голий! Сорочка!» Я розплющую ліве око.
Дивлюся на нього, завмерлого з простягнутою рукою. Він сидить на мені і на пиці у нього здивування й майже переляк.
Затим я дивлюся на груди свої. Підтверджую: «Так. Це сорочка. Й підштаники теж. Я майже ніколи не вбираюсь в магію на голяка. Бо по світах є чимало людей, які вміють в цей жест. Не дуже хочеться світити дупою десь посеред Нью-Йорка, ти ж…»
Я проговорюю все це і усвідомлюю раптом, що він мене зовсім не слухає. Він навіть не розуміє, що тільки що зробив справжню магію і зміг те, що мати наша, може, і не схвалила би, але чим могла би пишатись, як магічними успіхами.
Я питаю: «Торе, ти чуєш мене?» Ні. Він не чує. Він дивиться. Його око розширене, вуста розтулені трохи. Рука його зупинилася, зависла, і пальці, вказівний і середній, все ще направлені на груди мої.
Я беру його руку в долоню, з силою стискаю її, і ще раз питаю: «Ти чуєш?» «Так.» - Він повертається в себе. – «Ні. Не знаю. Ти щось мені казав?» «Я казав, мама би тобою пишалася, брате. Але, звісно, не тим, що ти мене роздягнув…»
Він мотає головою, наче витрусити щось намагається з мізків. Потім говорить: «Ще ні. Ще не роздягнув... Ти дозволиш?» І, не чекаючи відповіді, береться за комір сорочки і починає через голову стягувати з мене її.
Я мить одну думаю, а потім таки підіймаю руки угору, щоб полегшити йому цей процес. Він, нарешті, знімає мій справжній одяг і відкидає його убік кудись. Кидає, не глядячи, бо продовжує дивитись на мене.
«Ну?» - Питаю я. – «Що таке?» Він вагається очевидно, довго підбирає слова такі, з яких менше ризику буде отримати від мене коментар саркастичний. Потім наважується й говорить: «Локі, я скучив за тобою.»
Я теж вагаюсь секунду. Не без опору я придушую в собі бажання брякнути щось отруйне і зле. Підіймаю руку, торкаюся пальцями шкіри його, натягнутої на ключиці, й промовляю: «Дідько, Тор, ти думаєш, я ні?»
16.
Він робить глибокий вдих і знову лягає на мене. Не падає, а лягає, опускається обережно, просовує під мою спину руку одну і піднімає мене, щоб я був ще ближче.
Інша його рука лежить у мене на лівій щоці, він явно має намір пальцем великим доторкнутись до моїх вуст, але з досвіду пам’ятає, що я завжди можу вкусити, й тому не наважується зробити це доти, доки я сам не знаходжу його пальці губами.
В цю мить він розслаблюється і зразу стає неймовірно важким. Я промовляю: «Місцем мені поступись.» І він слухняно перевертається, лягає на спину, тягнучи мене за собою і на себе вкладаючи.
Я бачу по напруженому обличчю, по тривозі в оці єдиному, що він все ще не вірить мені.
Посміхаюсь йому і кажу: «Торе, я все ще в підштаниках, а ти у штанях. Якщо що, то ти ще можеш вирватися і звідси втекти, і навіть не дуже оганьбишся, якщо прямо зараз втечеш. Бо будеш вдягнутий. Майже.»
«Я зрозумів.» - Шепоче він. – «Це черговий підступний план. Хочеш мене вижити з каюти, щоб була лиш твоя?» «Так. Так. Саме такий в мене план. Вижити тебе з каюти. Я залишуся тут, а ти бігом до Брун. Хіль. Ди!» «До Халка скажи ще!» - Він регоче, бере голову мою в обидві руки і тягне до себе, щоби поцілувати. Я схиляюся до нього й погоджуюсь: «До Халка теж можеш.» «У дупу!» - Відповідає він. «Можна й туди.» - Кажу я. – «Тільки спочатку я, потім ти…»
15.
«Раздеть. Раздеть...» - Он бормочет и пытается снова и снова. Я перестаю надеяться, закрываю глаза и говорю: «Я посплю пока. А ты меня разбуди, если вдруг получится у тебя...»
Я произношу это и вдруг слышу в ответ: «Ты не голый! Рубашка!» Я открываю левый глаз.
Смотрю на него, замершего с протянутой рукой. Он сидит на мне и на морде у него удивление и почти что испуг.
Затем я смотрю на свою грудь. Подтверждаю: «Да. Это рубашка. И подштанники тоже. Я почти никогда не одеваюсь в магию на голое тело. Потому, что по мирам есть немало людей, которые умеют в этот вот жест. Не очень хочется светить задницей где-то посреди Нью-Йорка, ты ж...»
Я проговариваю всё это и понимаю вдруг, что он меня совершенно не слушает. Он даже не понимает, что только что сделал настоящую магию и смог то, что мать наша, может, и не одобрила бы, но чем могла бы гордиться, как магическими успехами.
Я спрашиваю: «Тор, ты слышишь меня?» Нет. Он не слышит. Он смотрит. Его глаз расширен, губы приоткрыты немного. Рука его остановилась, зависла, и пальцы, указательный и средний, всё ещё направлены на мою грудь.
Я беру его руку в ладонь, с силой сжимаю её, и снова спрашиваю: «Ты слышишь?» «Да.» - Он приходит в себя. - «Нет. Не знаю. Ты что-то мне говорил?» «Я говорил, мама тобой гордилась бы, брат. Но, конечно, не тем, что ты меня раздел...»
Он мотает головой, как будто пытается вытрясти из мозгов какую-то мысль. Затем говорит: «Ещё нет. Ещё не раздел... Ты позволишь?» И, не дожидаясь ответа, берётся за воротник рубашки и начинает через голову её с меня стягивать.
Я мгновение одно думаю, а потом-таки поднимаю руки вверх, чтобы облегчить ему этот процесс. Он, наконец, снимает мою настоящую одежду и отбрасывает её в сторону куда-то. Бросает, не глядя, потому, что продолжает смотреть на меня.
«Ну?» - Спрашиваю я. - «Что такое?» Он колеблется, очевидно, долго подбирает такие слова, от которых будет меньше риска получить от меня саркастический комментарий. Затем решается и говорит: «Локи, я соскучился по тебе.»
Я тоже колеблюсь секунду. Не без сопротивления я подавляю в себе желание брякнуть что-то ядовитое и злое. Поднимаю руку, касаюсь пальцами его кожи, натянутой на ключице, и говорю: «Чёрт, Тор, ты думаешь, я нет?»
16.
Он делает глубокий вдох и снова ложится на меня. Не падает, а ложится, опускается осторожно, просовывает под мою спину руку одну и поднимает меня, чтобы я был ещё ближе.
Другая его рука лежит у меня на левой щеке, он явно намерен пальцем большим прикоснуться к моим губам, но по опыту помнит, что я всегда могу укусить, поэтому не решается сделать этого до тех пор, пока я сам не нахожу его пальцы губами.
В этот момент он расслабляется и сразу становится невероятно тяжёлым. Я говорю: «Место мне уступи.» И он послушно переворачивается, ложится на спину, увлекая меня за собой и на себе укладывая.
Я вижу по напряженному лицу, по тревоге в единственном глазе, что он всё ещё мне не верит.
Улыбаюсь ему и говорю: «Тор, я всё ещё в подштанниках, а ты в штанах. Если что, то ты можешь вырваться и отсюда сбежать, и даже не очень опозориться, если прямо сейчас уйдешь. Потому что ты будешь одет. Ну, почти что.»
«Я понял.» - Шепчет он. - «Это очередной коварный план. Хочешь меня выжить из каюты, чтобы была лишь твоя?» «Да. Да. Именно такой у меня сейчас план. Выжить тебя из каюты. Я останусь здесь, а ты бегом к Брун. Хиль. Де!» «К Халку скажи ещё!» - Он хохочет, берёт голову мою в обе руки и тянет к себе, чтобы поцеловать. Я склоняюсь к нему, соглашаясь: «К Халку тоже можешь». «В задницу!» - Он отвечает. «Можно и туда.» - Говорю я. - «Только сначала я, потом ты...»
