S.N. + D.D.B. 21
Feb. 15th, 2019 08:02 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo21.
Він вихлюпується і затихає. Я витираю лице об його стегно і живіт, повертаюся до нього на подушки і кажу, сміючись: «Ну, брате, я бачу ти скучив за мною навіть сильніше, ніж я…»
Він посміхається. Тягнеться, щоб згребти мене у обійми, згрібає, вкладає головою на груди свої.
Але, коли, стискаючи мене у обіймах, він знову і знову підіймається з подушок й голову мою цілує, я не витримую і говорю: «Все, Тор. Ми докотились до ніжностей вже. Далі тільки…»
Він стискає мене з усіх сил. Наказує: «Локі, стоп! Заліпись!» «А то що?» - Цікавлюся я. Він важко зітхає у волосся моє: «Та нічого. Що насправді я можу зробити тобі?»
Я зі сміхом відповідаю: «Та багато що можеш ще…» Та в той момент, коли його фантазія починає працювати над варіантами різноманітними, у двері каюти хтось грюкати починає.
«Хлопчики!» - Чуємо ми голос Валькірії. – «Ми наближаємось до Землі. У вас хвилин тридцять, щоби закінчити, встати, одягтись і на місток капітанський прийти.»
«Вона постукала!» - Промовляю я ошелешено після того, як ми чуємо кроки, що віддаляються. «Вона сказала закінчити і одягтись!» - Регочучи, він додає.
Я питаю: «Так встаємо?» «Ще ні.» - Відповідає він. – «Ще хвилину. Почекай. Полежи. Знаєш, що я хочу?» «Ні.» - Кажу я. – «Не здогадуюсь. Ні.» «Я хочу… Я хочу, щоб ти сказав щось таке, у що би я мав повірити зараз і вірити завжди. Навіть тоді, коли буде дуже погано, а ти знову поводитися будеш так, як зазвичай…»
«Тобто, як остання сволота?» - Я піднімаю голову, відліплюючи щоку від його гарячих грудей і дивлюся йому у обличчя. Він морщить носа: «Ну. Так.» «Сказати тобі щось, що буде тобі за знак, що я все ще я і все ще з тобою?» «Так.» - Говорить він. – «Скажи мені щось таке.»
«Добре.» - Відповідаю. – «Дай я подумаю… Я не знаю. Зараз мені в голову не приходить нічого. Але я обіцяю, в мить, коли це буде потрібно, я обов’язково скажу якусь тупу пафосну фразу. Типу: Доля ще посміхнеться нам, брате. Або: Сонце, Торе, знову буде сяяти над нами…»
Він пхекає. Я знову лягаю на нього і цілую у груди. «Ти ж знаєш мене…» - Кажу я. Він відповідає: «Та знаю.»
21.
Он выплескивается и затихает. Я вытираю лицо о его бедро и живот, возвращаюсь к нему на подушки и, смеясь, говорю: «Ну, брат, я вижу ты за мною соскучился даже сильнее, чем я...»
Он улыбается. Тянется, чтобы сгрести меня в объятия, сгребает, укладывает головою на свою грудь.
Но, когда, обнимая меня, он снова и снова приподнимается с подушек и голову целует мою, я не выдерживаю, сообщаю: «Всё, Тор. Мы докатились до нежностей уже. Дальше только...»
Он сжимает меня изо всех своих сил. Приказывает: «Локи, стоп! Залепись!» «А то что?» - Интересуюсь я. Он тяжело вздыхает в волосы мне: «Да ничего. Что на самом деле я могу тебе сделать?»
Я со смехом отвечаю: «Да многое можешь ещё...» Но в тот момент, когда его фантазия начинает работать над вариантами разнообразными, в дверь каюты кто-то стучать начинает.
«Мальчики.» - Слышим ли мы голос Валькирии. - «Мы приближаемся к Земле. У вас минут тридцать, чтобы закончить, встать, одеться и на мостик капитанский прийти.»
«Она постучала» - Говорю я ошарашено после того, как мы слышим шаги удаляющиеся. «Она сказала закончить и одеться!» - Хохоча, добавляет он.
Я спрашиваю: «Так встаём?» «Ещё нет.» - Отвечает он. - «Ещё минуту. Подожди. Полежи. Знаешь, что я хочу?» «Нет.» - Говорю я. - «Не догадываюсь даже.» «Я хочу... Я хочу, чтобы ты сказал что-то такое, во что бы я должен буду поверить сейчас и верить всегда. Даже тогда, когда всё будет очень плохо, а ты снова будешь вести себя так, как обычно...»
«То есть, как последняя сволочь?» - Я поднимаю голову, отлепляя щеку от его горячей груди и смотрю ему в лицо. Он морщит нос: «Ну. Да.» «Сказать тебе то, что будет тебе знаком, что я всё ещё я и всё ещё с тобой?» «Да.» - Подтверждает он. - «Скажи мне что-то такое.»
«Хорошо.» - Отвечаю. - «Дай я подумаю... Я не знаю. Сейчас мне в голову не приходит ничего. Но я обещаю, в момент, когда это потребуется, я обязательно скажу какую-то тупую пафосную фразу. Типа: Судьба ещё улыбнется нам, брат. Или: Солнце, Тор, снова воссияет над нами...»
Он фыркает. Я снова ложусь на него и целую его грудь. «Ты же знаешь меня...» - Говорю я. Он отвечает: «Да знаю.»
Він вихлюпується і затихає. Я витираю лице об його стегно і живіт, повертаюся до нього на подушки і кажу, сміючись: «Ну, брате, я бачу ти скучив за мною навіть сильніше, ніж я…»
Він посміхається. Тягнеться, щоб згребти мене у обійми, згрібає, вкладає головою на груди свої.
Але, коли, стискаючи мене у обіймах, він знову і знову підіймається з подушок й голову мою цілує, я не витримую і говорю: «Все, Тор. Ми докотились до ніжностей вже. Далі тільки…»
Він стискає мене з усіх сил. Наказує: «Локі, стоп! Заліпись!» «А то що?» - Цікавлюся я. Він важко зітхає у волосся моє: «Та нічого. Що насправді я можу зробити тобі?»
Я зі сміхом відповідаю: «Та багато що можеш ще…» Та в той момент, коли його фантазія починає працювати над варіантами різноманітними, у двері каюти хтось грюкати починає.
«Хлопчики!» - Чуємо ми голос Валькірії. – «Ми наближаємось до Землі. У вас хвилин тридцять, щоби закінчити, встати, одягтись і на місток капітанський прийти.»
«Вона постукала!» - Промовляю я ошелешено після того, як ми чуємо кроки, що віддаляються. «Вона сказала закінчити і одягтись!» - Регочучи, він додає.
Я питаю: «Так встаємо?» «Ще ні.» - Відповідає він. – «Ще хвилину. Почекай. Полежи. Знаєш, що я хочу?» «Ні.» - Кажу я. – «Не здогадуюсь. Ні.» «Я хочу… Я хочу, щоб ти сказав щось таке, у що би я мав повірити зараз і вірити завжди. Навіть тоді, коли буде дуже погано, а ти знову поводитися будеш так, як зазвичай…»
«Тобто, як остання сволота?» - Я піднімаю голову, відліплюючи щоку від його гарячих грудей і дивлюся йому у обличчя. Він морщить носа: «Ну. Так.» «Сказати тобі щось, що буде тобі за знак, що я все ще я і все ще з тобою?» «Так.» - Говорить він. – «Скажи мені щось таке.»
«Добре.» - Відповідаю. – «Дай я подумаю… Я не знаю. Зараз мені в голову не приходить нічого. Але я обіцяю, в мить, коли це буде потрібно, я обов’язково скажу якусь тупу пафосну фразу. Типу: Доля ще посміхнеться нам, брате. Або: Сонце, Торе, знову буде сяяти над нами…»
Він пхекає. Я знову лягаю на нього і цілую у груди. «Ти ж знаєш мене…» - Кажу я. Він відповідає: «Та знаю.»
21.
Он выплескивается и затихает. Я вытираю лицо о его бедро и живот, возвращаюсь к нему на подушки и, смеясь, говорю: «Ну, брат, я вижу ты за мною соскучился даже сильнее, чем я...»
Он улыбается. Тянется, чтобы сгрести меня в объятия, сгребает, укладывает головою на свою грудь.
Но, когда, обнимая меня, он снова и снова приподнимается с подушек и голову целует мою, я не выдерживаю, сообщаю: «Всё, Тор. Мы докатились до нежностей уже. Дальше только...»
Он сжимает меня изо всех своих сил. Приказывает: «Локи, стоп! Залепись!» «А то что?» - Интересуюсь я. Он тяжело вздыхает в волосы мне: «Да ничего. Что на самом деле я могу тебе сделать?»
Я со смехом отвечаю: «Да многое можешь ещё...» Но в тот момент, когда его фантазия начинает работать над вариантами разнообразными, в дверь каюты кто-то стучать начинает.
«Мальчики.» - Слышим ли мы голос Валькирии. - «Мы приближаемся к Земле. У вас минут тридцать, чтобы закончить, встать, одеться и на мостик капитанский прийти.»
«Она постучала» - Говорю я ошарашено после того, как мы слышим шаги удаляющиеся. «Она сказала закончить и одеться!» - Хохоча, добавляет он.
Я спрашиваю: «Так встаём?» «Ещё нет.» - Отвечает он. - «Ещё минуту. Подожди. Полежи. Знаешь, что я хочу?» «Нет.» - Говорю я. - «Не догадываюсь даже.» «Я хочу... Я хочу, чтобы ты сказал что-то такое, во что бы я должен буду поверить сейчас и верить всегда. Даже тогда, когда всё будет очень плохо, а ты снова будешь вести себя так, как обычно...»
«То есть, как последняя сволочь?» - Я поднимаю голову, отлепляя щеку от его горячей груди и смотрю ему в лицо. Он морщит нос: «Ну. Да.» «Сказать тебе то, что будет тебе знаком, что я всё ещё я и всё ещё с тобой?» «Да.» - Подтверждает он. - «Скажи мне что-то такое.»
«Хорошо.» - Отвечаю. - «Дай я подумаю... Я не знаю. Сейчас мне в голову не приходит ничего. Но я обещаю, в момент, когда это потребуется, я обязательно скажу какую-то тупую пафосную фразу. Типа: Судьба ещё улыбнется нам, брат. Или: Солнце, Тор, снова воссияет над нами...»
Он фыркает. Я снова ложусь на него и целую его грудь. «Ты же знаешь меня...» - Говорю я. Он отвечает: «Да знаю.»
