![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЦе такий собі мій вдячний кивок у бік тієї п'єси «Гаррі Поттер і Прокляте Дитя», яку багато людей не вважають каноном, але не я. Бо мені дуже подобається, що є текст, де Драко і Герміона дійсно – на відміну від Рона, наприклад – виглядають практично дорослими. (Фрази взяті з п'єси виділені іншим кольором).
Ну, і плюс мені треба було якось підготувати фундамент під «права сквибів» та «відносини Мелфоя та Нотта», які у Змія там десь в записничках його заплановані.
Частина Перша
І
3-тє вересня 2020-го року
– Ти називаєш його Драко. – Гаррі промовляє це, обкушуючи шкіру, що чіплялась весь ранок за одяг. Він ці слова майже проковтує, але Герміона, тренована чоловіком, який вічно розмовляє зі шматком непережованим в роті, розуміє те, що Поттер говорить й морщить невдоволено носа.
– Що? – Вона згадує, коли і де прокололась. Й втішається тим, що стресом, в якому перебуває вже третю добу після втечі з Гоґвортського Експресу малих Мелфоя та Поттера, може виправдати такий свій прокол.
– Ти мене чула. – Гаррі опускає долоню на коліно і підіймає до Герміони важкі, занадто зелені очі. – Позавчора. У Міністерстві. На Надзвичайних Загальних Зборах. При сотнях відьом і чаклунів. Так, Драко, Волдеморт мертвий, але… Ні, Драко, Гаррі просто намагається… Драко, Гаррі довів цю страву до відома Міністерства, а я, як Міністри Магії… Ти називаєш його Драко. З яких пір?
– Ну-у, мабуть... Давно. – Видихає з повітрям Герм, сідаючи на краю Поттерового, захаращеного протоколами та звітами, столу. – Але, Гаррі, чи зараз час для історій, коли діти…
– Ми нічого не робимо. – Гаррі не дивиться на Герміону, він дивиться у зачароване сіре вікно, за яким йде сірий начарований дощ. – Ми просто тут сидимо і чекаємо новин від маґлівських поліцейських й аврорів. Тож будь ласка, це прекрасний час для історій. Розкажи мені, чому Мелфой для тебе раптом став Драко, а не Тхір, як для Рона, чи хоча б не просто, як для всіх тут, Мелфой…
– Ну-у-у... – Герміона заплющує очі, на мить уявляючи події, що останні сім років ліпилися одна на одну, й згадуючи ту, з якої все почалось. – Почалось все з пропозиції Марієтти Еджком…
– Маріє… – На Поттеровому лобі стає глибшою зморшка. – Марієтта Еджком? Адвокатка? До чого тут?..
– Вона зробила мені сім років тому пропозицію, від якої я не відмовилась. Мені і Шеклболту. – Герм рівняє стосик конвертів на стільниці поруч з собою і повертає в підставку перо. – Вона пообіцяла попіклуватись про те, щоб я на виборах отримала голоси чистокровних в обмін на моніторинг всіх міністерських законопроектів комісією адвокатів й фахівців магічної юриспруденції на предмет можливих дискримінаційних…
– Стоп. Стоп. – Гаррі підіймає обидві руки. – Англійською, Герміона.
– Марієтта, з якою у нас деяке минуле… Було… Вона прийшла до мене від імені групи магів, політиків та юристів, й запропонувала угоду. За мене на виборах проголосували усі ці Селвіни, Макміллани, Розьє та навіть Паркінсон й Гойл, а я за це зобов’язалась створити при Міністерстві незалежну комісію, яка оцінює усі закони, що ми збираємося провести і… – Герміона захлинається повітрям, яке вдихнула занадто швидко. – І якщо їм здається, що закон вийде дискримінаційний, він просто… Не доходить до Візенгамоту…
– Тільки якщо він ображає когось з чистокровних? – Обережно цікавиться Поттер. – Ну, цей закон… Він не проходить, якщо ця комісія вважає, що він ее-ем-м дискримінує когось з чистокровних?
– Ні. – Герміона щиро здивована. – Звісно ні. Пам’ятаєш проєкт закону про Початкову Школу? Він не пройшов навіть перше погодження, бо Комісія вважала, що він обмежує права напівкровних, які живуть на територіях маґлів, та маґлонароджених…
– Добре… – Гаррі підіймає окуляри на лоба і тре очі долонями. – Добре… Я зрозумів про Марієтту Еджком і про те, чому Візенгамот… Але до чого тут…
– Драко. – Герм посміхається.
– Так. До чого тут Драко Мелфой?
23-го березня 2013-го року
Марієтта Еджком, у шовковій мантії сливового кольору і з золотою стрічкою, перекинутою через плече, що всім демонструвала її право як бути суддею Малої Колегії, так і виступати у якості адвоката перед Великим Судом, крокувала довжелезним коридором Другого Міністерського Поверху. Її руки були зайняті теками і десятком пергаментних згортків. Коротке погане слово, написане рожевими кратерами від фурункулів на її щоках, лобі та носі, все ще можна було прочитати з того місця, де сховалася за колоною Герміона.
– Правда ж найпаскудніші люди, це ті, перед якими ми у чомусь завинили? – Проспівав, розтягуючи голосні, у Ґрейнджер за спиною голос, який вона ні з чиїм би не сплутала.
– Я не вважаю Марієтту паскудною. – Пробурмотіла, озираючись, Герм.
– О, правда? – Мелфой усміхнувся, окидаючи поглядом з ніг до голови Герміону. – Тоді ти зовсім безсовісна, якщо не відчуваєш, що перед Еджком завинила. Я кращий за тебе. Я все ще вважаю, що ти досить паскудна.
– Це твій такий спосіб сказати, що ти почуваєшся винним за підніжки в бібліотеці, фокуси з чорнильницею у сумці, і за бруднокровку на другому курсі? – Герміона відчула, як з тіла сходить напруження.
– Мерліне, ні! – Мелфой вирячив очі й прикрив рота долонею. – Я не почуваюся винним. Я не винний ні в чому. Я просто так констатую, що ти мене все ще дратуєш, Ґрейнджер…
Герміона засміялась. Уперше за кілька тижнів вона раптом почувалась легкою. Їй хотілося штовхнути Мелфоя гострим ліктем у бік, й вона ловила себе на тому, що якби наважилася на це, її ціллю не було б зробити дірку Мелфою у боці. Це могло бути б навіть по-дружньому.
– А чому ти тоді раптом думаєш, що я могла перед Еджком завинити? – Герм спитала перше, що прийшло їй у голову, лиш би не довелося замислюватися про бажання бути дружньою із Мелфоєм.
– О. – Срібляста брова злетіла угору. – Хіба це не ти обличчя міс Еджком так спотворила? Ще тоді, коли ми вчилися в школі?
– Я… Я не… – Ґрейнджер стиснула пальці на складках спідниці до болю, вдихнула і видихнула. – Ну, добре… Звідки ти знаєш про це?
– О. – Знову промовив Мелфой, розтягуючи губи у посмішці, яка завжди Герміону бісила й схиляючи голову так, що сказати у вухо. – Я знаю багато чого. Наприклад, я знаю про пропозицію, яку Еджком зробила тобі і Шеклболту декілька тижнів тому. Але ж ми не будемо говорити про це в коридорі. Коридор для пристойних розмов про курс галеону й погоду. Для непристойних розмов існують кабінети з чарами конфіденційності. Ти можеш мене запросити до себе. І можеш спитати, до речі, що я сьогодні роблю у Міністерстві…
– Так. – Герміона відпустила спідницю і кивнула у протилежний від того, куди пішла Марієтта Еджком, бік безкінечного коридору. – Розкажи мені, Мелфою, що взагалі ти тут робиш?
– О. Така владна. – Пробурмотів Мелфой. – Мені це майже подобається. Отак знаєш людину сто років, а потім раптом розумієш, що ж дехто в дружбі з нею знайшов…
Дорогою до кабінету він бурмотів ще щось, в що Герм не вслуховувалась, борючись із бажанням вже не по-дружньому вдарити свого старого знайомого гострим ліктем у бік. Або в голову.
3-тє вересня 2020-го року
– Тож Мелфой знав про пропозицію від Еджком. – Гаррі лягає на спинку свого незручного крісла, переможений і розчарований. – І я припускаю, що він і стояв за нею. За Еджком… За пропозицією…
– Він ніколи цього не визнавав… – Герм, яка навела порядок в усьому, до чого змогла дотягнутись, нарешті наважується подивитися Поттеру в очі. – Але, як на мене, це було очевидно.
– Тож ти його запросила. Він пішов в твій кабінет. Ви про щось поговорили за зачиненими дверми… – Гаррі просовує два пальці під тісний комір аврорського кітеля, як завжди, коли його починає розпирати ненаграний гнів.
– Про права сквибів… – Ґрейнджер, на око оцінює рівень гніву у Поттері й вирішує, що він терпимий.
– Про права сквибів. – Гаррі шкіриться, розтягуючи губи у посмішку, яка не торкається ні носа його, ні очей. – Бо звісно, чим би ще міг опікуватися цей Драко Мелфой…
– Гаррі, хіба ти не розумієш?! – Герміона зісковзує зі столу і йде у наступ, як робить завжди, коли хтось намагаються загнати її у куток. – Це політика, Гаррі! Я вимушена дослухатись до кожного виборця. Навіть, якщо це Мелфой! Особливо, якщо це Мелфой, який, на відміну від свого батька…
– Я знаю, що таке політика, Герміоно! – Гаррі підривається теж і тепер вони стоять, розділені його великим столом, немов бурхливою річкою. – Я тільки цим і займаюся з тих пір, як пішов з польової роботи. Не намагайся втекти від нашої теми. Ми говорили не про те, потрібен тобі Мелфой чи не потрібен, щоб мати вплив на клятий Візенгамот! Ми говорили про те, що сім років за нашою спиною ти мала справи з Мелфоєм і ми про це не знали. Не знав я, не знав Рон!!
– А я мала вам розповісти?! – Герм запускає руки в волосся і вихоплює гребінець, щоб дати нестримним кучерям розсипатися по плечах і спині.
Поттер знає цей жест. Це жест захисту і відчаю. Гаррі падає знову за стіл і розтікається в кріслі. Коли він заговорює знову, його голос звучить глухо й примирливо:
– Я не... – Каже він. – Я думаю, що мабуть ти вирішила поберегти свої нерви. Бо, можливо, ти вважала, що якби ти сказала нам з Роном, що бачишся регулярно з Мелфоєм, то Рон би безкінечно триндів про підступних Тхорів, а я б почав би розслідування, вважаючи, що Мелфой щось задумав, і це б погано скінчилося, або для мене, або для Мелфоя…
– Так. – Промовляє Герміона. – Дуже схоже на те. І я не зустрічалася з ним регулярно. Більшість разів, коли ми говорили, були випадковими, як, наприклад, на Чемпіонаті у Аргентині, або коли ми зіткнулись в…
– Це не… – Гаррі відмахується. – Це взагалі не важливо... Схоже, що я просто ревную.
– Мене до Мелфоя? – Герміона сміється. Її кучері теж веселяться, розсипаючись і підстрибуючи. – Він, звісно, виріс в привабливого чоловіка, але він не мій тип…
В ту мить, коли Гаррі збирається пожартувати про Герміону та привабливі для неї типи і типажі, щоби загладити свій ляпсус зі згадкою ревнощів, в його кабінет вбігає каплоуха миша, сяюча й напівпрозора.
Патронус Юена Аберкромбі, одного з секретарів Герміони, доповідає, що зв’язкові, відповідальні за співпрацю з маґлівськими службами пошуку, прибули і чекають на Міністерку і на Голову Департаменту Магічного Правопорядку у малій залі для конференцій.
– Ти йди. – Каже Поттер. – Мені потрібно ще кілька хвилин, щоб перевірити дещо…
– Добре. – Герміона відступає від столу. А потім зупиняється, немов згадавши про щось. – І Гаррі…
– Що? – Гаррі розгинається, виринаючи звідкись з-під столу. Він тільки зараз згадав, що той зошит, в який він зібрався писати щось, він давно відніс з роботи додому.
– Я просто хотіла сказати… – Герм збирає волосся і заколює його гребінцем, повертаючись до суворої норми. – Що ти теж… Ти теж позавчора назвав його на ім’я під час Зборів… Ти сказав. Драко, ніхто ж не каже, що все це стосується Скорпія…
І
3-тє вересня 2020-го року
Гаррі вивалюється з каміну, наступивши на голову Гойла, що з розжареного вугілля стирчить, перечепившись об низеньку решітку і завалившись на коліна перед Мелфоєм.
– Добре, Грегорі, якщо щось ще буде потрібно, я тобі повідомлю… – Каже Драко розвіюючи попіл та дим, які Поттера супроводжують. Потім він повертає до Гаррі закам’яніле лице. – Погані новини? Поттере?!!
– Ні. – Гаррі хапає Мелфоївську холодну долоню, підіймається сам і підіймає з мармурової підлоги Мелфоя. – Поки що жодних новин. Тільки що отримали звіт від тих, хто працює з маґлівською поліцією, вони перевірили станції на маґлівській залізни…
– Будь-ласка, замовкни. – Мелфой заплющує очі, затуляє вуха руками і трясе головою. – Якщо їх не знайшли м-м… Мертвими. Десь на маґлівській колії. Навіщо тоді ти прийшов?
– Я говорив з Герміоною. – Поки Драко не бачить, Гаррі озирає місце, в якому востаннє був невдовзі після похорону Асторії. Він пересвідчується у тому, що завжди підозрював. Мелфой, після того, як овдовів, законсервувався у домі. Бо в кімнаті все так, як було. Немає нічого переміщеного чи нового, навіть потерта книжка на столику біля одного з камінних крісел – це все та ж «Ксиломантія» Селіни Сепворфі, з якої просто час від часу стирають камінний порох.
– Що? – Мелфой прибирає руки від голови.
– Я говорив з Герміоною. – Гаррі слухняно повторює. – І я зрозумів, що я так більше не можу. Я не міг заснути всю ніч. І то не через дітей. Я не міг спати, бо вона називала тебе Драко. Там. Позавчора. На Загальних Зборах. При всіх. Я не міг заснути, бо приревнував тебе до своєї найкращої подруги, і я не втримався і спитав. Я майже проколовся, думаючи що вона прокололась…
– Якби я ще розумів, що ти зараз торочиш… – Драко дивиться у вогонь, немов чекаючи, що там знову з’явиться голова Гойла, яка пояснить йому все про Поттера.
– Я кажу, що я прийшов на роботу після безсонної ночі й припер Герміону з питанням про те, чому вона тебе іменем зве. – Гаррі ніяково хихоче, бо коли він говорить це вголос, від почувається ще більш дурним. – І вона сказала, що очевидно ти був той, хто проштовхував її в Міністерстві угору.
– І той, хто тепер жалкує про це. – Мелфой дивиться на Гаррі нарешті. – Ну, що? Це ж вона назначила ці дурнуваті Збори на вечір першого вересня й запросила на них усю Британію? І навіть Макґонеґел. Яка мала би бути у школі, щоб перерахувати дітей і зрозуміти, що з потягу зійшли не усі…
– Не Герміона винна… – Без ентузіазму заперечує Поттер.
– О, так. – Мелфой кривиться, як від зілля гіркого. – Винні усі. Стара дурепа з візочком. Директорка, якій так важливо було розповісти, що хтось викрав з запасників мереживокрилих мушок і бумсленґову шкіру. Твої діти у Грифіндорі, яким такий ненависний Слизерин, що вони навіть не можуть подивитись на інший стіл, щоб побачити чи сидить їх брат за вечерею…
– Драко… – Гаррі хапається за тонкі, майже тендітні Мелфоївські зап’ястки і з силою стискує.
– І я… – Задихається виною Мелфой. – Я винен. Я мав би залишити його на домашньому навчанні.
– О, так. – Поттер, тримаючи Драко за руки, сіпає його на себе, притискає і говорить на вухо. – Звісно, ти мав би. Ти б зміг. Чотирнадцятирічний підліток так би тебе і послухав. Приблизно, як свого татка слухався малий ти…
– Я завжди… – Драко сміється, схилившись лобом на Поттерове плече. Сміх на межі істеричного, але це все ж таки сміх.
– О, так. – Гаррі відпускає руки Мелфоя і обіймає його за спину. – В це міг би повірити інший, але я пам’ятаю, як ти, поки це ще не загрожувало Нарцисиному життю, суперечив своєму батькові у всьому…
– Я ні. – Мелфой хитає головою, не відриваючи лоба від м’якого шкіряного нараменника, просотаного захисними закляттями й потом. – Я був слухняним. Я ніколи…
– О, так. – Долоня Поттера лягає на Дракову шию і занурюється у волосся. – То не чотирнадцятирічний ти на тоталізаторі колись ставки робив проти батька на те, скільки я протримаюсь на Турнірі проти дракона…
– Я не… – Драко розгинається і дивиться Поттеру в очі. – Так що там про Ґрейнджер?..
– Це не про Герміону. – Гаррі тримає Мелфоя за плечі. – Це про те, що я більше не можу. Я просто більше не можу. Подвійне життя можна було терпіти... Ні. Воно було насправді нестерпним. Але я терпів, бо у тебе була дружина… Також…
– Її звали Асторія. – Твердо промовляє Мелфой. – Хоча б після її смерті ти можеш перестати нарешті її знеособлювати…
– Так. – Гаррі видихає судомно. – Поки ти був із Асторією, це мало хоч який сенс. Тепер ти один. У цьому грандіозному домі. І я думаю… Я думаю… Чому ти не зі мною?
– Я не… – Здається, стається те, що стається нечасто. У Мелфоя не знаходиться слів. – Не…
– Ні. – Поттер кладе палець на тонкі губи перед собою. – Послухай. Я слухав, як Герміона говорила про те, що ти ходиш до неї у кабінет. Отак просто. Або що вона зустріла тебе на квідичі в Патагонії і ви говорили про якісь там закони про якусь там нерухомість… Й я зрозумів, що я так більше не можу. Я сказав тобі там позавчора, в туалеті, після Загальних Зборів, що ти мій… Ти мій. Ми маємо все це обговорювати за сніданком. Або за вечерею. Ну, знаєш… Драко, як пройшов твій день сьогодні? О, Гаррі, я зустрівся в Міністерстві з Марієттою і Герміоною, ми дійшли згоди про те, сквиби мають бути повноцінно в наш світ інтегровані… Халат. Газета. Твоя клята кава. Кляті тости із джемом…
– І як ти собі це уявляєш? – Обличчя Мелфоя зморщується, стають видимі канавки печалі у кутиках рота. – Ти не підеш з родини. Ти не кинеш Джиневри. Я просто тобі цього не дозволю.
– Я знаю, що не дозволиш. – Гаррі охоплює долонями бліді щоки й пучками великих пальців розгладжує зморшки. – Я не знаю, як я це собі уявляю. Я просто кажу, що я хочу…
– Це не матиме значення, Гаррі… – Драко хитає головою у лещатах гарячих долонь. – Нічого не матиме значення, якщо ми на знайдемо Скорпія… Без Скорпіуса я не житиму. Ні сам. Ні з тобою. Без нього я просто не зможу.
– Я… – Поттер підстрибує від кахикання за спиною і обертається, щоб подивитись в вогонь. Голова Нотта качається у холодному полум’ї.
– Я невчасно? – Запитує Нотт.
– Ні, Теодор, містер Поттер вже йшов. – Мелфой легенько відштовхує від себе Поттера зі словами. – Не топчись по головам моїх друзів знов. Вийди через двері й аппаруй за воротами…
– Якісь новини? – Запитує Нотт, коли Поттер нарешті виходить.
– У нього жодних. – Драко сідає перед каміном навпочіпки. – Друзі Грега з Клубу Власників Летючих Авто прочісують Дарем, Камбрію й захід Північного Йоркшира. Люди Блейза обходять нічні місця, де зазвичай розважається молодь. Пьюсі навіть послав до кентаврів одного зі своїх торговців з мішком італійської солодкої мальви. Й поки що нічого…
– У мене є нехороші передчуття… – Каже Тео, відводячи погляд. – Якщо хочеш підозри… Я не впевнений…
– Теодор? – Пальці Мелфоя занурюються у килим у пошуках ґрунту й опори. – Ти про що?!
– Вони забрали часоворот. – Нотт киває кудись за спину Драко, на двері, в які Поттер пройшов. – Ґрейнджер і Поттер мали мій часоворот. А за кілька днів твій син втік з малим Поттером і вони обидвоє немов провалились під землю. Розумієш, про що я? Люди не зникають отак…
– Якщо не граються із часом… – Промовляє Мелфой, осідаючи на підлогу мов лантух з картоплею.
– Так. – Тео погоджується, і вогонь слідує за кивком. – Ти маєш придумати спосіб зафіксувати основні факти нашої часової шкали на якомусь носії, на який не вплине розділення часу на потоки. Тоді, якщо щось зміниться, ми знатимемо уже точно. Й тоді можна буде використати вже твій часоворот…
– Дякую, Теодоре. – Драко простягає руку, щоб торкнутися полум’яного Ноттового волосся.
- Принцесо, ти ж знаєш, ми завжди з тобою. – Нотт робить вигляд, що ухиляється від недоречного доторку, але дозволяє пальцям Мелфоя проїхатися по скроні та лобі. – Ми всі. Ну, і Поттер.
no subject
Date: 2025-02-22 11:09 am (UTC)no subject
Date: 2025-02-23 12:26 am (UTC)