Interview Air Mail
Feb. 4th, 2023 02:44 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЧетверте Лютого – День Стрибку До Неба. День про те, що всяка людина знає з дитинства про те, що літати їй не дано. Про те, що будь-яка людина розуміє цілком, що як би сильно вона не розбіглася й як не відштовхнулася би від землі – вона не полетить. Але. Людина все ж таки стрибає. Підстрибує. Робить свій перший крок.
І дуже часто цей перший крок розбігу, що дозволив би підстрибнути й дотягтися до цілі, мети, робиться у цей день. Четвертого Лютого. У спільній, великій Хвилі тих, хто починає й біжить.
І сьогодні багато чого відбулося такого, на що я звернула увагу. Такого, що я собі десь відмітила. Але, мабуть, головним Першим Кроком в спробі Дострибнути До Неба – особисто для мене – був таки крок Армі.
Він дав інтерв’ю. Й це було перше інтерв’ю з… З того часу… З тих пір. З тих самих пір, коли він впав, а я це відчула, відчула, бо він був дуже близько і дуже сильно болів.
Зараз. Я не знаю. Він все ще болить. Він невпевнений. Нестабільний. І те, що він почав говорити і говорить саме з цим виданням, наводить мене на думки. На різноманітні думки про родину Арманда, про Змія, про Змієвий бізнес, про вічних Змієвих боржників, про Майкла Спектера, про те, що коли Змій ставить собі якусь ціль – йому фіолетово на всіх родичів Арманда й на те, яке в Лютому зараз число, і чи підходить воно, щоб щось робити чи ні.
А коли я обережно питаю: «Змій, ти щось від себе робив, щоб у Армі з’явилась нарешті можливість про це розповісти?» – Змій робить жест. Той самий жест. Той, який означає: «Ти не хочеш знати про це.»
Не: «Тобі не варто знати про це.»
Не: «Ти не маєш знати про це.»
Не: «Ти не будеш знати про це.»
А: «Ти не хочеш…»
Змій розуміє мене. Іноді краще за мене.
Він розуміє той біль, який Армі мені віддає.
Тому коли в мою приватку приходить черговий хлопчик із Ліб і питає: «А чому ваш Армі, розповідаючи про домагання, пережиті в дитинстві, говорить, що це був пастор, якщо це був рабин? Він що, сам єврей, але боїться звинувачень в антисемітизмі, чи що?!» - Змій не дозволяє мені вступити у діалог. Відповідає за мене: «Ти мав би зупиниться після слів ваш Армі. І в тебе є ще одна спроба. Тож візьми й зупинись.»
Й той, кому Змій – замість мене – в приватці моїй відповів, зупиняється, перепрошує, мовчить, а потім мовчки, по-англійськи, іде.
А я сиджу, туплю у монітор ноутбуку, де розпливається поступово рядок зі словами: «What that did for me was it introduced sexuality into my life in a way that it was completely out of my control…»
Я пробую зважити на язиці це: «Our love. Our Armie. And, of course, our love for him…»
І дуже часто цей перший крок розбігу, що дозволив би підстрибнути й дотягтися до цілі, мети, робиться у цей день. Четвертого Лютого. У спільній, великій Хвилі тих, хто починає й біжить.
І сьогодні багато чого відбулося такого, на що я звернула увагу. Такого, що я собі десь відмітила. Але, мабуть, головним Першим Кроком в спробі Дострибнути До Неба – особисто для мене – був таки крок Армі.
Він дав інтерв’ю. Й це було перше інтерв’ю з… З того часу… З тих пір. З тих самих пір, коли він впав, а я це відчула, відчула, бо він був дуже близько і дуже сильно болів.
Зараз. Я не знаю. Він все ще болить. Він невпевнений. Нестабільний. І те, що він почав говорити і говорить саме з цим виданням, наводить мене на думки. На різноманітні думки про родину Арманда, про Змія, про Змієвий бізнес, про вічних Змієвих боржників, про Майкла Спектера, про те, що коли Змій ставить собі якусь ціль – йому фіолетово на всіх родичів Арманда й на те, яке в Лютому зараз число, і чи підходить воно, щоб щось робити чи ні.
А коли я обережно питаю: «Змій, ти щось від себе робив, щоб у Армі з’явилась нарешті можливість про це розповісти?» – Змій робить жест. Той самий жест. Той, який означає: «Ти не хочеш знати про це.»
Не: «Тобі не варто знати про це.»
Не: «Ти не маєш знати про це.»
Не: «Ти не будеш знати про це.»
А: «Ти не хочеш…»
Змій розуміє мене. Іноді краще за мене.
Він розуміє той біль, який Армі мені віддає.
Тому коли в мою приватку приходить черговий хлопчик із Ліб і питає: «А чому ваш Армі, розповідаючи про домагання, пережиті в дитинстві, говорить, що це був пастор, якщо це був рабин? Він що, сам єврей, але боїться звинувачень в антисемітизмі, чи що?!» - Змій не дозволяє мені вступити у діалог. Відповідає за мене: «Ти мав би зупиниться після слів ваш Армі. І в тебе є ще одна спроба. Тож візьми й зупинись.»
Й той, кому Змій – замість мене – в приватці моїй відповів, зупиняється, перепрошує, мовчить, а потім мовчки, по-англійськи, іде.
А я сиджу, туплю у монітор ноутбуку, де розпливається поступово рядок зі словами: «What that did for me was it introduced sexuality into my life in a way that it was completely out of my control…»
Я пробую зважити на язиці це: «Our love. Our Armie. And, of course, our love for him…»
