квітуче і гірке

Я просто залишу це тут у цей день, бо... Ну-у-уу... Бо треба залишити. Треба саме сьогодні. І треба, бо Ем так сказав.

Колись першою магію в Sims стала робити Антоніна. Давно-давно. У неї тоді був її перший третій айфон, на який вона сама встановила собі мобайл-версію і грала там щось кимсь тихенько. Грала до тих пір, поки Ем не звернув увагу на сценарії і на паралелі з життям.

З тих пір її сіми переїздять с телефона на телефон, а зараз вже і в телефоні, й в айпаді і на ноуті стоять версії різноманітні. Але. ( . . . )

Не знаю, хто перший помітив це, але коли учора підняли цю тему на Ліб, я раптом прозріла.

Спочатку прикинула так і сяк, потім намалювала картинку. Потім опитала своїх всіх. А затим вже пішла на Ліберо і написала під постом, у якому це обговорювалось: «Не знаю, хто перший сказав це, але, здається, він був правий.»

А весь прикол був у тому, що Базальт в чомусь логічний, але зовсім не так, як можна було би очікувати від нього.



Тобто. З точки зору пересічної людини, мабуть, логічним було би вважати, що раз Базальт – це зв’язок – то сигнал від кожної окремої особистості розповсюджуватися має на всі боки одночасно, йти колами. Спочатку передаватись найближчим, далі – тим, хто далі, й таким чином охоплювати Світ і долітати до всіх. ( . . . )

Нормальні люди міняють телефонні апарати тоді, коли їм загоряється нове щось купить, коли впадає в око модель якась. Ну, або коли розбивають чи топлять свій старий телефон.

Ми з чоловіком останні рази телефони міняли тоді, коли Ем казав: «А зараз ми підемо і купимо – ви там, а я тут – телефони нові. Я і гроші вже кинув. Гоу гоу до крамниці, поки вони ще відкриті...»

Чому? Тому, що в Ем руки крюки і нав’язлива ідея, що в нас мають бути – для спілкування між нами – однакові апарати.

Хоча... Ну, ми ж розуміємо, що справа не в спілкуванні зовсім. І навіть не в телефонах, які начебто спілкуватися нам допомагати мають, угу.

Бо спілкуватися можна і в голову з голови, економлячи на дзвінках і не засираючи один одному месенджери картинками дурнуватими.

Справа ж у тому, що – коли ти можеш відчувати якісь предмети тілом чужим, ти шукаєш шкірою, гілочками системи нервової не просто предмети, а тобі знайомі предмети. Добре знайомі предмети, ті, які ти сам сотні раз тримав у руках і всі маніпуляції твої із якими доведені до автоматизму уже.

І це не тільки телефони, чи баночки із косметикою, це – потім – однакові книги, однаковий посуд. А затим поцуплений одяг (привіт, Ферро у штанях Змія, які - аве аве – зійшлись на тобі таки). І однакові простирадла та банні рушники у різних будинках. І – нарешті – ілюзія спільного простору.

Й тут головне – не загратися у ілюзію цю і не почати жити окремо наче разом.

А ниття Ем: «Я ненавиджу ці телефони, чо ви такі андроїдомани, це ж звидець, а ця Біксбі мене зараз що накуй послала, ти гля яка борза, ну чому не айфоооо-ооо-он...» - я вже якось переживу. І, можливо, не раз ще... ( . . . )

Чоловік мій каже сьогодні: «Воно, звісно, з тих людей, які роблять подібні магічні марафони, ми, мабуть, єдині заморочились малюванням карток з різноманітними підходящими формулами. Але колись, років через тридцять, можливо, ці картки стануть рідкістю і, можливо, будуть навіть люди, які стануть розшукувати їх, щоб купити і зібрати повну колекцію...»

Я задумливо погоджуюсь словом тим же: «Можливо...» Аж тут Змій починає реготати і говорить: «Ага. От саме тому я з Саною домовився ще восени, що вона збере всі, які будуть, а по закінченню марафону вишле мені їх.» І Ем такий: «Ах же ж ти!» «Та не нервуй ти…» - Змій відповідає йому: «Не розстроюйся так, дорогенький. Років через тридцять викупиш їх в мене. Тисяч за п'ятдесят...»



Й на цьому б нам й закінчити. Але Ферро, який бачить все, що Т.В. робить, але зробити поки що зі Змієм не може нічого в силу відстані, що їх розділяє, говорить тут раптом не по-доброму так: «Угу. Або в мене їх викупить…» ( . . . )

Парфюм спочатку б’є мені в ніс запахом мазі Вишневського. Їдким ароматом дьогтю і мускусу. Істинним злом нашої людської породи, що розплодилася, розповсюдилася і розкошує тепер як цар над царями, як над звірами звір головний…

Тижні два тому, здається, Ем попередив мене про те, що я маю посилку отримати. Сказав: «Якщо добра людина Максим знову не протупив з пересилкою, то сьогодні ти маєш отримати передачу від мене. Там буде подарунок для Костянтина і ще один з тих парфумів, якими я іноді користуюся.»



Змій, який розмову ту чув, звісно зареготав, зробив жест такий от й сказав: «Це що, те про що ми говорили? Хочеш таки поперед себе запах свій туди пропхати, чи що?» «Йя.» - Ем відповів. – «Саме так. Саме так.» ( . . . )

Ем сидить, готується до наступної лекції. Щось пише. Потім викреслює. Текст в моїй голові – немов незакріплений вантаж у трюмах великого корабля – їздить від борту до борту.

Я не витримую: «Ем!! Туди сюди. Сюди туди. Ти дістав.» Він відповідає: «Авжеж. За чверть доби встиг дістати і тебе, і Змія, й навіть бідолаху Лося.» «Про Лося я знаю. А Змія чим?» «Та нічим особливим. Він же ж стверджував, що от оце от дуже дуже круте…» «Ну і?!» «І я погодився з ним…»

Оу оу окей. Ем міг би давати уроки. Вони б так і називалися: Магічні Уроки З Вміння Культурно Сратися Про Культуру від благословенного Ем.

Це просто. Насправді просто.

По-перше, якщо вам хтось каже, що якийсь актор, якась пісня, або якась книга - дуже ок - сумнівайтеся активно.



По-друге, коли вам під час суперечки починають пропонувати подивитись, послухати, почитати – погоджуйтеся, але робіть це з нехіттю, з кислою міною. Опонент має знати, що ви від його смаків не очікуєте чогось феєричного. ( . . . )

Не пишу про Ем, бо мені зазвичай нічого написати про Ем. Так само, як нічого писати про себе, і тому я про себе теж майже тут не пишу.

Я не пишу про тих, кого не люблю хоча б трішки. І я не пишу про тих, кого люблю так само, як і себе. Це навіть не «так само сильно», чи «так само глибоко». Це просто «так само».

Тіло слухняно відповідає на порухи його тіла. Голова чує, бачить, відчуває на смак. Сновидіння плутаються, перетинають кордони, відкликаються в моїх снах.



Я про нього – як про себе – не думаю. Я просто знаю – він тут. В якусь мить я зупиняюсь, бо зупиняється він. Я ворушу губами, бо він комусь щось каже. Tschüss, Pio! У нього виходить тоном таким, немов він тому Піо бажає подохнути. Спочатку довго страждати, а вже потім подохнути. В муках також. ( . . . )

Іноді я просто сиджу, займаюся чимось своїм і слухаю їх діалоги, так немов слухаю радіо. І так само – як при слуханні радіо – почувши якусь фразу, чи слово якесь, що чіпляє – реагую, виринаючи із думок своїх.

Чую, Ем говорить: «Просто скажи їй. Просто скажи їй зараз, що люди всі різні. І що вони різняться і за рівнем інтелекту також. І що вже зараз вона цілком може бути розумніша за деяких людей, які для неї - дорослі. А років через п'ять - так вже точно буде за багатьох розумніша… Значно розумніша, скоріш за все.»



Чую і ось я вже на поверхні. Ловлю останню фразу, намагаюся зловити і сенс. Ферро питає: «Навіщо?» «Бо її зараз дивує це…» - Відповідає Ем. – «Дивує, що та доросла тітка каже дурню якусь. І вона шукає пояснення для себе. Колупається у собі. Вона думає, що тітка розумна, бо вже велика. І думає, що – тому, що велика – тітка каже розумні речі. Вона думає, що мала і тому просто не доганяє ще, що це розумні речі. Мала і тому те, що каже доросла тітка здаються їй дурнею якоюсь.» ( . . . )

Найдивовижніші й найдивніші дні ті, які не обіцяли. Які зранку не давали надії на те, що вони будуть дивні і дивовижні.

Дев’ятнадцятого жовтня не обіцяло нічого такого якраз. Але сьогодні ми раптом завели собі Золтана. Ну, тобто, ми з вулиці підібрали й принесли додому кота.

Не впевнена, що колись відкрию цей допис для всіх. Тож поки що його можуть читати лиш ті, хто знає пароль від ЖЖ мого. Тобто я. Знову я тією частиною, яка є у Ем. І я, що є у Змія. І я чоловікова. І ще трішки мене там й тут.

Це допис для мене, мабуть. І він не більше, ніж констатація факту якихось змін у мені, у моїй особистості. Змін важливих, можливо.

Змін, можливо, настільки важливих, що я маю запам’ятати день і годину, коли я їх усвідомила. Щоб потім сказати: «В цей день тектонічна плита сіпнулася, з місця зійшла і Світ Мій став трохи інший, інакший.»



Тому. У цей час у цей день у цю саму годину я сиділа дивилася на інстаграмне фото Елелеми у гарній сукні, і раптом я усвідомила, що відчуваю щось зовсім дивне. Нове. ( . . . )

Поступово починаю звикати до того, що всі ми – в одному спільному величезному ліжку. Ми. Ми всі.

Ми всі там. І я з чоловіком, і Ем, і тріо з Бріо. І, здається, навіть Сандро й Вікторія. І – о, дивовижа! – Франческо, який спочатку питає у Ферро десь на Ліб в коментарях, чи той з родиною зараз в Європі, а потім, коли я притискаю його у скайпі до теплої стіночки, зізнається, що відчував вранці як Ферро займається сексом.

«Кхе. Кхе. Якби це сказати? Ну. Було зрозуміло, що він не тільки із жінкою своєю…» «Аа-а. Ну так. Так так так. Це був Ферро. Я теж ее-е-е відчувала. Я знаю.» «Чому саме він? Чому саме його ми відчуваємо найкраще?» «Тому, Франческо. Тому…»



Тобто, мабуть, тому, що Ферро з нас всіх найбільш відкрита людина і найбільш незахищена теж. Захиститися він, звісно, здатний, але захищатися за потрібне не вважає. Мабуть. ( . . . )

Всі кавуни виглядають однаково стиглими. Або, ні, навпаки, всі вони виглядають однаково нестиглими. Зелені й тверді.

Ем кладе долоню на спинку смугасту, підхоплює знизу, підіймає, прислуховується не до звуку, до ваги у руках. Ем продовжує бубніти: «Ні, ви з Т.В. не праві. Я не Морріз…» «Йя йя.» - Відповідаю я. – «Коли тобі Моррізом бути невигідно, ти завжди собі Лондгрен, але...»

Він ірже, схиляючись до кавуна. Питає: «Як там казав твій дідусь? Стиснути і прислухатись?» Я зла. Я буркаю: «Сподіваюсь, ти прислухаєшся і почуєш, як він тобі каже гівно ти Ем Майнхарде. Сподіваюся, ти його купиш, розріжеш, а він зелений. Абсолютно зелений! Бу-еее-е…»



Він продовжує реготати. Сміючись, питає, чи справедливо, що ми зі Змієм пліткуємо поза спиною в нього, обзиваємо Моррізом його і кажемо, що він, як Морріз, дуже любить зупинитися, сісти і чекати хуйні. Я знову бурчу: «Якби ти цього не робив, то ми би й не пліткували.» ( . . . )

Всі увійшли в туман, як в воду, купатись почали. Час від часу з повітря, розведеного молоком долинають голоси людей, що хлюпочуться поруч.

Перший голос чоловічій зі сміхом: «Но но но, давай так. Давай в нашій родині красивим буду я. А то ти і так у всіх місцях талановитий і все на світі умієш, тому мені залишається лише бути гарним. І все.» Другий теж зі сміхом і теж чоловіку належить: «Ну, окей. Ну, як скажеш…» Третій, жіночій, в якому награний подив: «Ні. Ні, стоп. Що таке? Він талановитий. Ти красивий. А я?» Перший і Другий хором: «А ти? А ти головна.» «Ах же ж ви хитрі дві дупи! Ні вже, якщо я головна тут, то тоді я себе призначаю і красивою і талановитою теж, а ви значить переб'єтеся...» Перший і Другий: «Ии-ии-и...»



І вони десь там іржуть усі. Туман коливається, резонуючи. Накочується маленькими хвилями, хлюпає об потилицю занімілу. ( . . . )

Ну і от. Двадцять перше. Ми подумали і я так вирішила – я маю це написати, щоб потім ніхто з нас – і навіть я, так – не міг би сказати, що цього написано не було.

Ферро, йди сюди, будеш свідком, як король королівства свого і як бугай із печаткою числа п’ять з половиною.

Я вирішила, що вирішувати долю трьох тут має хтось один з нас. І це – точно не я. Це той, золотий, який виїхав в наше життя. Влетів потягом швидкісним, який зійшов з колії. Влетів і став тут. Зупинився. І стоїть наче завжди тут був.



Він сам прийшов. І лиш він має тепер вирішити – скільки він ще може витримати, на скільки ще його вистачить.

Тож я не хочу розмов про це. Я хочу просто рішення. Будь якого рішення, яке Ем озвучить мені, або про яке я дізнаюся з третіх чи тритисячних вуст. Хай це рішення буде вистражданим і мільйон раз обдуманим. Хай воно буде спонтанним. Але воно буде рішенням Ем і тільки його. Не Олесевим, не моїм, не результатом дискусій і родинних обговорень.

Тож я просто буду готова до всього. І до дзвінка зі словами: «Я порозумівся із царством. Купив вам квитки до Берліна.» І до того, що хтось напише мені на Ліберо у приват: «Тобі вже хтось повідомив, що Ем твій зробив камінгаут, женився, а потім швидко помер?»

Чомусь, коли мова заходить, про інтимне в стосунках, то всі зразу звертають кудись туди, у степ сексу і того, що уночі роблять люди. Але.

Але з якогось часу я почала розуміти, що найінтимніше, те, про що точно точно не хочеться розповідати усім стрічним і подорожнім – це момент знайомства з людиною, яку ти кохаєш, і обставини ті, при яких ви познайомились.

Я зрозуміла це в мить, коли Змій, який розповідав мені про те, як він познайомився с Ферро, сказав: «Божемій, це такий, погодься, був ідеальний ідіотизм, що ми ніколи нікому, окрім Елелеми, не розповідали про це. А зазвичай говорили, що уперше зустрілися по роботі от тій…»



«А мені нащо зараз розказуєш?» - Спитала я тоді, не дуже доганяючи, мабуть. І Змій постукав себе пальцем по лобі й сказав: «Бо однаково ти це побачиш. Ем, наприклад, вже бачив, то, значить, і ти рано чи пізно…» «Ага…» ( . . . )

Коли дивишся той серіал, то здається, що Почуття №8 – це про секс і про бійки. Бо персонажі постійно там або трахаються, або рятують життя один одному, лупцюючи ворогів. Але в житті все не так. В житті так, як, наприклад, сьогодні у мене у домі.

Ось я бігаю хатою і, матюкаючись, намагаюся знайти стрічку, що зветься ее-е здається ее-е-е кравецький сантиметр.

Мені треба терміново. Мені треба прям зараз, бо у телефоні у мене терпляче чекає майстер і він хоче знати – якого розміру дверцята у мого холодильника, щоб на складі – на зміну моїм, зламаним – подібні шукати нові.



І от я бігаю і волаю: «Де той клятий сантиметр?», а всі мої рідні, що наявні у хаті моїй, сидять розводять руками: «Немає. Не бачили. І не знаємо – де…» ( . . . )

А, ну і до речі, саме на тому, що Всесвіт все все все про всіх знає і, відштовхуючись від цих знать, вміє будувати дуже логічні конструкції, і працюють, мабуть, всі ворожіння на світі.

Ніч. Глупа ніч. Ми сидимо всі у Скайпі, Ем курить і готується до лекції у четвер, інші п’ють і розмовляють мляво про всяке різне таке.

«Тобто…» - Говорить Ферро, який сьогодні уперше побачив розрізані роздруківки з картками Карри. – «Ти хочеш сказати, що коли хтось питає у Карри про те, чи він, наприклад, отримає бажану роботу за бажані гроші, то він питає у Всесвіту. І Всесвіт відповідає, побудувавши відповідь не на якомусь там незмінному майбутньому, долею запрограмованому, а просто на тому, що він знає про цю людину усе і може прорахувати всі можливі варіанти для неї і знайти найбільш вірогідний… І цей, найвірогідніший, людині і видається, як передбачення, зроблене на Таро чи там на кавовій гущі, на Каррі, і не здійснюється передбачення лише тоді, коли ця людина сама себе і Всесвіт дивує, стрибнувши над собою, стрибнувши вище, ніж в принципі вона здатна стрибнути… Ну, так?»



«Ну…» - Кажу я. – «Ти дуже спростив. Але так. Приблизно так я собі це уявляю. Але ти тепер теж маєш уявити, що Всесвіт дійсно знає про людину цю все…» ( . . . )

Ми сидимо в скайпі. Олівер щось пояснює про свою формулу і про хвилю нудотну на малюнках і пальцях. І всі дивляться на мого брата, а я дивлюся на всіх.

Я дивлюся на обличчя Ем і на обличчя Т.В. Довго спостерігаю, не витримую й знову кажу, те що вже казала комусь з них: «Я знаю, як ви могли би заробляти в ютьюбі. Ви б могли заробляти, та вам навіть не довелося би нічого такого робити. І знадобилися б вам лише стільці, ноутбуки і хороші вебкамери. Ви б сіли на стільці. Перед собою поставили б камери. І ти, Змій, читав би отой текст про шпигунів, який ти мені позавчоріш цитував. А ти, Ем, слухав би у навушниках радіопередачу оту з дискусією священика і феміністки. І все би це транслювалося онлайн на сраний ютьюб. І люди б платили гроші, щоб спостерігати за тим, як змінюються ваші обличчя поки ви читаєте й слухаєте. Бо у вас у обох дуже виразна міміка.»



Олівер підіймає очі. Запитує: «Що, поки я тут розпинаюся, вони там крутять пиками дулі мені?!» «Ні. Ноу. Найн.» - Заперечують всі, повертаючи на обличчя міни пристойні. «Так.» - Кажу я. – «І ми могли би заробляти на цьому. Нам треба скооперуватися і організувати канал…» ( . . . )

Чоловік приїхав із Києва. Привіз фото дверей тієї аудиторії, у якій відбувалися його тренінги робочі. На дверях – назва міста. Знайоме слово. Не дивно.

Не дивно давно вже. Але і не легко від того, що дивуватися вже якийсь час не виходить. Тому я дивлюся на фото і думаю про Берлін.

Про нічне місто, по якому додому пішки повертається Ем. Про велику жовту жару, яка повільно відступає від стін, переходить вулицю і спускається в воду. Про будинки німі. Про дерева, які намагаються не рухатися, щоб не спітніти. Про світло, яке загоряється в вікнах в мить, коли Ем піднімає погляд на них.



Я думаю. Ем зупиняється раптом і довго стоїть на мосту над каналом, дивлячись крізь воду на дно, якого я не бачу навіть його очима.

Я питаю: «Ти чого? Щось забув?» «Так. Забув те відчуття, коли для тебе все це було новим і ти кожного разу, потрапляючи в мене, дивувалася. Була у захваті…» «Від Берліну?» «Й від мене. Від того, що я можу перенести тебе з твого міста в Берлін…»