![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoА, ну і до речі, саме на тому, що Всесвіт все все все про всіх знає і, відштовхуючись від цих знать, вміє будувати дуже логічні конструкції, і працюють, мабуть, всі ворожіння на світі.
Ніч. Глупа ніч. Ми сидимо всі у Скайпі, Ем курить і готується до лекції у четвер, інші п’ють і розмовляють мляво про всяке різне таке.
«Тобто…» - Говорить Ферро, який сьогодні уперше побачив розрізані роздруківки з картками Карри. – «Ти хочеш сказати, що коли хтось питає у Карри про те, чи він, наприклад, отримає бажану роботу за бажані гроші, то він питає у Всесвіту. І Всесвіт відповідає, побудувавши відповідь не на якомусь там незмінному майбутньому, долею запрограмованому, а просто на тому, що він знає про цю людину усе і може прорахувати всі можливі варіанти для неї і знайти найбільш вірогідний… І цей, найвірогідніший, людині і видається, як передбачення, зроблене на Таро чи там на кавовій гущі, на Каррі, і не здійснюється передбачення лише тоді, коли ця людина сама себе і Всесвіт дивує, стрибнувши над собою, стрибнувши вище, ніж в принципі вона здатна стрибнути… Ну, так?»
«Ну…» - Кажу я. – «Ти дуже спростив. Але так. Приблизно так я собі це уявляю. Але ти тепер теж маєш уявити, що Всесвіт дійсно знає про людину цю все…»
Коли я це промовляю, Ем і Т.В. одночасно відриваються від своїх справ. Ем забиває в попільничку недопалок, що вже потух, і тут таки тягнеться за наступною сигаретою. Змій відставляє склянку, складає руки на грудях і промовляє: «О-о-окей…»
Каже мені: «Окей. Важко уявити – як це знати про когось все. Ми не Всесвіт, тому ми не зможемо. Але давай прямо зараз уявимо, що ти не знаєш мене. Уперше бачиш в житті. Я приходжу до тебе. Ти на мене дивишся. Що ти бачиш? Ну, колір шкіри, колір очей і волосся. Типово англійська пика. На око шість футів два дюйми. Вагу теж можеш прикинути. Якщо ти спостережлива, то по взуттю і годиннику можеш приблизно порахувати скільки я заробляю на рік. Але, можливо, це мій єдиний годинник, а взуття в мене лише дві пари і ті я купив на розпродажі, тож це не дуже надійний маркер. Навіть моя вимова, з якої можна судити про регіон і освіту, теж не маркери тут. Але от я весь перед тобою, і припустимо я кажу тобі, що я, скажімо, Тімоті Вудлі есквайр, не одружений, маю сестер, з якими навіть дружу, а також маю у власності дім і на роботу не плачусь, ось мій профіль на Лінкедіні, ось фото молодшої сестри в портмоне. І взагалі я звичайна, майже щаслива людина, і мені навіть не треба розказувати про те, чи отримаю я запрошення у бажаний проект і про моє кар’єрне зростання. Я просто прийшов до тебе за тим, щоб ти сказала мені щось таке, що про мене знає лиш Всесвіт і більше не знає ніхто. Я ж маю намацати хоча б краєчок обсягів того досьє, яке Всесвіт має на мене, так? То що далі?»
Промовивши це, Змій сидить все ще зі складеними на грудях руками. Але дивиться не на мене, на Ем.
Ем відкладає олівець, яким виписував цитати якісь. Гасить цигарку й до середини ще не докурену. Чухає якийсь час підборіддя, а потім говорить: «Ні, Змій, не дивись, я не ризикну. Ферро, давай краще ти. Витягни для гівнюка цього картку одну.»
Ферро робить на обличчі переляканий вираз. Тягнучись за коробкою, у якій лежать паперові картки, тягне нудно: «Себто, я повинен ризикувати. Мене не жалко? Ага…» Запускає руку, ворушить нею у темряві, намацує щось, перепитує: «Так ти кажеш одну?»
«Так. Лише одну!» - Ем говорить. Ферро витягає і показує йому те, що витяг. «Що там?» - Ем наближує до камери та монітора лице, відтягуючи пальцями шкіру біля правого ока до скроні. «Номер 22» - Каже Ферро. – «Це… Зараз в зошит подивлюся, що це…»
«Можеш не дивитися…» - Ем вже майже регоче. – «Ми всі знаємо, що це за картка… Це…»
«Золото розплавлене. Так?» - Т.В. нарешті розмикає руки і прибирає з грудей їх. – «Правильно ж? Я правильно пам’ятаю? Він витяг Золото?» «Йя.» - Відповідає Ем. – «Хочеш, Сана тобі зараз це розшифрує?» «Ні.» - Каже Змій. – «Обійдусь.»
«Ну, от бачиш… Всесвіт таки знає щось.» - Ем поблажливо посміхається. Потім бере телефон, риється, щось знаходить, скидає у чат нам ту фотку, яку зробив тому кілька годин в ресторані. На фото – номер столика, за яким Ем вчора увесь вечір сидів. Всі регочуть вже ні скільки не стримуючись.
Потім всі повертаються до занять своїх нічних. Ем пише. Ферро читає. Я закінчую розклад розписувати і збираюсь лягати. Аж тут Змій – повз спільний чат і свій сором запитує особисто у мене: «Я вогонь?»
«Угу.» - Відповідаю я. – «Ти тільки виглядаєш як англієць нудний, але насправді – вогонь. І ти ніколи не матимеш спокою. Бо на відміну від води, землі і повітря, які можуть бути спокійні, вогонь заспокоюється тільки коли помирає…» «Ну, дякую тобі.» «На здоров’я. І не мені. Ти краще Ферро подякуй.»
А, ну и кстати, именно на том, что Вселенная всё всё всё про всех знает и, отталкиваясь от этих знаний, умеет строить очень логические конструкции, и работают, пожалуй, все гаданья на свете.
Ночь. Глубокая ночь. Мы сидим все в Скайпе, Эм курит и готовится к лекции на четверг, другие пьют и разговаривают вяло о всяком разном таком.
«То есть...» - Говорит Ферро, который сегодня впервые увидел разрезанные распечатки с карточками Карры. - «Ты хочешь сказать, что когда кто-то спрашивает у Карры о том, получит ли он, например, желаемую работу за желаемые деньги, то он спрашивает у Вселенной. И Вселенная отвечает, построив ответ не на каком-то там неизменном будущем, судьбой запрограммированном, а просто на том, что она знает об этом человеке всё и может просчитать все возможные варианты для него и найти наиболее вероятный... И этот, самый вероятный, человеку и выдаётся, как предсказание, сделанное на Таро или там на кофейной гуще, на Карре, и не сбывается это предвидение только тогда, когда этот человек сам себя и Вселенную удивляет, прыгнув над собой, прыгнув выше, чем в принципе он прыгнуть способен... Ну, так, да?»
«Ну...» - Мычу я. - «Ты очень упростил. Но да. Примерно так я себе это и представляю. Но ты теперь тоже должен представить, что Вселенная действительно знает о человеке этом всё...»
Когда я это говорю, Эм и Т.В. одновременно отрываются от своих дел. Эм забивает в пепельницу уже потухший окурок, и тут же тянется за следующей сигаретой. Змей отставляет стакан, складывает руки на груди и говорит: «О-о-окей...»
Говорит мне: «Окей. Трудно представить - как это знать о ком-то всё. Мы не Вселенная, поэтому мы не сможем. Но давай прямо сейчас представим, что ты не знаешь меня. Впервые в жизни видишь. Я прихожу к тебе. Ты на меня смотришь. Что ты видишь? Ну, цвет кожи, цвет глаз и волос. Пусть английский рожа. На глаз шесть футов два дюйма. Вес тоже можешь прикинуть. Если ты наблюдательная, то по обуви и часам можешь примерно посчитать сколько я в год зарабатываю. Но, возможно, это мои единственные часы, а обуви у меня только две пары и те я купил на распродаже, поэтому это не очень надежный маркер. Даже моё произношение, из которого можно судить о регионе и образовании, тоже не маркеры здесь. Но вот я весь перед тобой, и предположим я говорю тебе, что я, скажем, Тимоти Вудли эсквайр, не женат, имею сестер, с которыми даже дружу, а также имею в собственности дом и на работу не плачусь, вот мой профиль на Линкедине, вот фото младшей сестры в портмоне. И вообще я обычный, почти счастливый человек, и мне даже не надо рассказывать о том, получу ли я приглашение в желаемый проект и о моем карьерном росте. Я просто пришёл к тебе за тем, чтобы ты сказала мне что-то такое, что обо мне знает лишь Вселенная и больше не знает никто. Я же должен нащупать хотя бы краешек объемов того досье, которое Вселенная имеет на меня, да? Так что дальше?»
Сказав это, Змей сидит всё ещё со сложенными на груди руками. Но смотрит не на меня, а на Эм.
Эм откладывает карандаш, которым какие-то цитаты выписывал. Гасит сигарету и до середины ещё не докуренную. Чешет пару минут подбородок, а потом говорит: «Нет, Змей, не смотри, я не рискну. Ферро, давай лучше ты. Вытащи для говнюка этого карточку одну.»
Ферро делает на лице испуганное выражение. Тянется по коробкой, в которой лежат бумажные карточки, тянет скучно: «То есть, я должен рисковать. Меня не жалко? Ага...» Запускает руку, шарит ею в темноте, нащупывает что-то, переспрашивает: «Так ты говоришь одну?»
«Да. Только одну!» - Эм проговаривает. Ферро вытягивает и показывает ему то, что он вытянул. «Что там?» - Эм приближает к камере и монитору лицо, оттягивая пальцами кожу у правого глаза к виску. «Номер 22.» - Сообщает Ферро. - «Это... Сейчас в тетрадь посмотрю, что это...»
«Можешь не смотреть...» - Эм уже почти ржет. - «Мы все знаем, что это за карта... Это...»
«Золото расплавленное. Да?» - Т.В. наконец размыкает руки и убирает с груди их. - «Правильно же? Я правильно помню? Он вытащил Золото?» «Йя.» - Отвечает Эм. - «Хочешь, Сана тебе сейчас это расшифрует?» «Нет.» - Змей говорит. - «Обойдусь.»
«Ну, вот видишь... Вселенная таки знает что-то.» - Эм снисходительно улыбается. Затем берёт телефон, роется, что-то находит, сбрасывает в чат нам ту фотку, которую сделал несколько часов назад в ресторане. На фото - номер столика, за которым Эм вчера весь вечер сидел. Все хохочут уже нисколько не сдерживаясь.
Затем все возвращаются к занятиям своим ночным. Эм пишет. Ферро читает. Я заканчиваю расписывать расклад и собираюсь ложиться. Вдруг Змей - мимо общего чата и стыд свой - спрашивает лично у меня: «Я огонь?»
«Угу.» - Подтверждаю я. - «Ты только выглядишь как скучный англичанин, но на самом деле - огонь. И ты никогда не будешь иметь покоя. Ибо в отличие от воды, земли и воздуха, которые могут быть спокойны, огонь успокаивается только когда умирает...» «Ну, спасибо тебе.» «На здоровье. И не мне. Ты поблагодари лучше Ферро.»
Ніч. Глупа ніч. Ми сидимо всі у Скайпі, Ем курить і готується до лекції у четвер, інші п’ють і розмовляють мляво про всяке різне таке.
«Тобто…» - Говорить Ферро, який сьогодні уперше побачив розрізані роздруківки з картками Карри. – «Ти хочеш сказати, що коли хтось питає у Карри про те, чи він, наприклад, отримає бажану роботу за бажані гроші, то він питає у Всесвіту. І Всесвіт відповідає, побудувавши відповідь не на якомусь там незмінному майбутньому, долею запрограмованому, а просто на тому, що він знає про цю людину усе і може прорахувати всі можливі варіанти для неї і знайти найбільш вірогідний… І цей, найвірогідніший, людині і видається, як передбачення, зроблене на Таро чи там на кавовій гущі, на Каррі, і не здійснюється передбачення лише тоді, коли ця людина сама себе і Всесвіт дивує, стрибнувши над собою, стрибнувши вище, ніж в принципі вона здатна стрибнути… Ну, так?»
«Ну…» - Кажу я. – «Ти дуже спростив. Але так. Приблизно так я собі це уявляю. Але ти тепер теж маєш уявити, що Всесвіт дійсно знає про людину цю все…»
Коли я це промовляю, Ем і Т.В. одночасно відриваються від своїх справ. Ем забиває в попільничку недопалок, що вже потух, і тут таки тягнеться за наступною сигаретою. Змій відставляє склянку, складає руки на грудях і промовляє: «О-о-окей…»
Каже мені: «Окей. Важко уявити – як це знати про когось все. Ми не Всесвіт, тому ми не зможемо. Але давай прямо зараз уявимо, що ти не знаєш мене. Уперше бачиш в житті. Я приходжу до тебе. Ти на мене дивишся. Що ти бачиш? Ну, колір шкіри, колір очей і волосся. Типово англійська пика. На око шість футів два дюйми. Вагу теж можеш прикинути. Якщо ти спостережлива, то по взуттю і годиннику можеш приблизно порахувати скільки я заробляю на рік. Але, можливо, це мій єдиний годинник, а взуття в мене лише дві пари і ті я купив на розпродажі, тож це не дуже надійний маркер. Навіть моя вимова, з якої можна судити про регіон і освіту, теж не маркери тут. Але от я весь перед тобою, і припустимо я кажу тобі, що я, скажімо, Тімоті Вудлі есквайр, не одружений, маю сестер, з якими навіть дружу, а також маю у власності дім і на роботу не плачусь, ось мій профіль на Лінкедіні, ось фото молодшої сестри в портмоне. І взагалі я звичайна, майже щаслива людина, і мені навіть не треба розказувати про те, чи отримаю я запрошення у бажаний проект і про моє кар’єрне зростання. Я просто прийшов до тебе за тим, щоб ти сказала мені щось таке, що про мене знає лиш Всесвіт і більше не знає ніхто. Я ж маю намацати хоча б краєчок обсягів того досьє, яке Всесвіт має на мене, так? То що далі?»
Промовивши це, Змій сидить все ще зі складеними на грудях руками. Але дивиться не на мене, на Ем.
Ем відкладає олівець, яким виписував цитати якісь. Гасить цигарку й до середини ще не докурену. Чухає якийсь час підборіддя, а потім говорить: «Ні, Змій, не дивись, я не ризикну. Ферро, давай краще ти. Витягни для гівнюка цього картку одну.»
Ферро робить на обличчі переляканий вираз. Тягнучись за коробкою, у якій лежать паперові картки, тягне нудно: «Себто, я повинен ризикувати. Мене не жалко? Ага…» Запускає руку, ворушить нею у темряві, намацує щось, перепитує: «Так ти кажеш одну?»
«Так. Лише одну!» - Ем говорить. Ферро витягає і показує йому те, що витяг. «Що там?» - Ем наближує до камери та монітора лице, відтягуючи пальцями шкіру біля правого ока до скроні. «Номер 22» - Каже Ферро. – «Це… Зараз в зошит подивлюся, що це…»
«Можеш не дивитися…» - Ем вже майже регоче. – «Ми всі знаємо, що це за картка… Це…»
«Золото розплавлене. Так?» - Т.В. нарешті розмикає руки і прибирає з грудей їх. – «Правильно ж? Я правильно пам’ятаю? Він витяг Золото?» «Йя.» - Відповідає Ем. – «Хочеш, Сана тобі зараз це розшифрує?» «Ні.» - Каже Змій. – «Обійдусь.»
«Ну, от бачиш… Всесвіт таки знає щось.» - Ем поблажливо посміхається. Потім бере телефон, риється, щось знаходить, скидає у чат нам ту фотку, яку зробив тому кілька годин в ресторані. На фото – номер столика, за яким Ем вчора увесь вечір сидів. Всі регочуть вже ні скільки не стримуючись.
Потім всі повертаються до занять своїх нічних. Ем пише. Ферро читає. Я закінчую розклад розписувати і збираюсь лягати. Аж тут Змій – повз спільний чат і свій сором запитує особисто у мене: «Я вогонь?»
«Угу.» - Відповідаю я. – «Ти тільки виглядаєш як англієць нудний, але насправді – вогонь. І ти ніколи не матимеш спокою. Бо на відміну від води, землі і повітря, які можуть бути спокійні, вогонь заспокоюється тільки коли помирає…» «Ну, дякую тобі.» «На здоров’я. І не мені. Ти краще Ферро подякуй.»
А, ну и кстати, именно на том, что Вселенная всё всё всё про всех знает и, отталкиваясь от этих знаний, умеет строить очень логические конструкции, и работают, пожалуй, все гаданья на свете.
Ночь. Глубокая ночь. Мы сидим все в Скайпе, Эм курит и готовится к лекции на четверг, другие пьют и разговаривают вяло о всяком разном таком.
«То есть...» - Говорит Ферро, который сегодня впервые увидел разрезанные распечатки с карточками Карры. - «Ты хочешь сказать, что когда кто-то спрашивает у Карры о том, получит ли он, например, желаемую работу за желаемые деньги, то он спрашивает у Вселенной. И Вселенная отвечает, построив ответ не на каком-то там неизменном будущем, судьбой запрограммированном, а просто на том, что она знает об этом человеке всё и может просчитать все возможные варианты для него и найти наиболее вероятный... И этот, самый вероятный, человеку и выдаётся, как предсказание, сделанное на Таро или там на кофейной гуще, на Карре, и не сбывается это предвидение только тогда, когда этот человек сам себя и Вселенную удивляет, прыгнув над собой, прыгнув выше, чем в принципе он прыгнуть способен... Ну, так, да?»
«Ну...» - Мычу я. - «Ты очень упростил. Но да. Примерно так я себе это и представляю. Но ты теперь тоже должен представить, что Вселенная действительно знает о человеке этом всё...»
Когда я это говорю, Эм и Т.В. одновременно отрываются от своих дел. Эм забивает в пепельницу уже потухший окурок, и тут же тянется за следующей сигаретой. Змей отставляет стакан, складывает руки на груди и говорит: «О-о-окей...»
Говорит мне: «Окей. Трудно представить - как это знать о ком-то всё. Мы не Вселенная, поэтому мы не сможем. Но давай прямо сейчас представим, что ты не знаешь меня. Впервые в жизни видишь. Я прихожу к тебе. Ты на меня смотришь. Что ты видишь? Ну, цвет кожи, цвет глаз и волос. Пусть английский рожа. На глаз шесть футов два дюйма. Вес тоже можешь прикинуть. Если ты наблюдательная, то по обуви и часам можешь примерно посчитать сколько я в год зарабатываю. Но, возможно, это мои единственные часы, а обуви у меня только две пары и те я купил на распродаже, поэтому это не очень надежный маркер. Даже моё произношение, из которого можно судить о регионе и образовании, тоже не маркеры здесь. Но вот я весь перед тобой, и предположим я говорю тебе, что я, скажем, Тимоти Вудли эсквайр, не женат, имею сестер, с которыми даже дружу, а также имею в собственности дом и на работу не плачусь, вот мой профиль на Линкедине, вот фото младшей сестры в портмоне. И вообще я обычный, почти счастливый человек, и мне даже не надо рассказывать о том, получу ли я приглашение в желаемый проект и о моем карьерном росте. Я просто пришёл к тебе за тем, чтобы ты сказала мне что-то такое, что обо мне знает лишь Вселенная и больше не знает никто. Я же должен нащупать хотя бы краешек объемов того досье, которое Вселенная имеет на меня, да? Так что дальше?»
Сказав это, Змей сидит всё ещё со сложенными на груди руками. Но смотрит не на меня, а на Эм.
Эм откладывает карандаш, которым какие-то цитаты выписывал. Гасит сигарету и до середины ещё не докуренную. Чешет пару минут подбородок, а потом говорит: «Нет, Змей, не смотри, я не рискну. Ферро, давай лучше ты. Вытащи для говнюка этого карточку одну.»
Ферро делает на лице испуганное выражение. Тянется по коробкой, в которой лежат бумажные карточки, тянет скучно: «То есть, я должен рисковать. Меня не жалко? Ага...» Запускает руку, шарит ею в темноте, нащупывает что-то, переспрашивает: «Так ты говоришь одну?»
«Да. Только одну!» - Эм проговаривает. Ферро вытягивает и показывает ему то, что он вытянул. «Что там?» - Эм приближает к камере и монитору лицо, оттягивая пальцами кожу у правого глаза к виску. «Номер 22.» - Сообщает Ферро. - «Это... Сейчас в тетрадь посмотрю, что это...»
«Можешь не смотреть...» - Эм уже почти ржет. - «Мы все знаем, что это за карта... Это...»
«Золото расплавленное. Да?» - Т.В. наконец размыкает руки и убирает с груди их. - «Правильно же? Я правильно помню? Он вытащил Золото?» «Йя.» - Отвечает Эм. - «Хочешь, Сана тебе сейчас это расшифрует?» «Нет.» - Змей говорит. - «Обойдусь.»
«Ну, вот видишь... Вселенная таки знает что-то.» - Эм снисходительно улыбается. Затем берёт телефон, роется, что-то находит, сбрасывает в чат нам ту фотку, которую сделал несколько часов назад в ресторане. На фото - номер столика, за которым Эм вчера весь вечер сидел. Все хохочут уже нисколько не сдерживаясь.
Затем все возвращаются к занятиям своим ночным. Эм пишет. Ферро читает. Я заканчиваю расписывать расклад и собираюсь ложиться. Вдруг Змей - мимо общего чата и стыд свой - спрашивает лично у меня: «Я огонь?»
«Угу.» - Подтверждаю я. - «Ты только выглядишь как скучный англичанин, но на самом деле - огонь. И ты никогда не будешь иметь покоя. Ибо в отличие от воды, земли и воздуха, которые могут быть спокойны, огонь успокаивается только когда умирает...» «Ну, спасибо тебе.» «На здоровье. И не мне. Ты поблагодари лучше Ферро.»
