![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoВесь день дурне відчуття невдоволеності. Злої й сумної. Я така, і, мабуть-таки, я буду завжди на стороні Зеленій, я Мєртаре по суті.
А суть у Мєртаре така, що любов можна ніколи й ніяк не показувати, не проявляти, не дарити щодня, але витягати тоді, коли не витягти неможливо.
Мєртаре рулить. І от вже Локі чомусь повертається додому на спизженому космічному кораблі, хоча знає, що вдома сестра, що набагато сильніша за нього і може його просто убити. І Драко чомусь робить вигляд, що він не впізнав свого ворога, знаючи, що за брехню йому може прилетіти добряче. Чомусь. Так. Бо ні. Це не любов. Це та мить, коли проявляється вся мєртарівська суть. Коли Сила Мєртаре просто вмикається і робить раптом свій вибір. Іноді – неочевидний, іноді – ризикований вибір.
Й саме тому весь день я така зла. Бо я бачу, що у когось цей вибір назрів вже. І я трішки заздрю, мабуть. Тій дистанції, яку вони вже пройшли, й тому останньому кроку, який можуть – і, мабуть, мають – зробити.
Благословенний Брі. Благословенне тріо. Спочатку Елелема обмовилась. Потім Ферро зовсім трішечки тупонув. Змій тримається і контролює себе, але на фразу: «Це знаки, Змій!» відповідає: «Угу…» Не сперечається. Лиш просить себе пристрелити, щоб не треба було йому переживати це все.
Я випадково зайшла. І випадково – у жінку. Зайшла, здається, на музику, що грала в у неї в навушниках. Я чула її, але дивилася збоку, очима когось з тих двох, що гляділи на неї.
Я бачила, як до воріт під'їжджає машина. Як з машини виходить людина. Я впізнала людину очима того, з кого дивилась в ту мить. Я бачила, що людина тримає в руці щось таке, що вранці їй в місті позичив він, той з кого я бачила це. Тобто, хазяїн будинку. І знала, що людина хоче це повернути.
Людина побачила жінку, що сапала квітник у дворі і крикнула через ворота: «Добрий вечір, мадам. Ваш чоловік вдома?» Мадам розігнулася, озирнулася, витягла музику з вуха і спитала: «Який з них вам потрібен?»
В момент, коли музика стихла, я була вже тільки у жінці. Чула, як з будинку одночасно донеслися звуки реготу і ридання. Зрозуміла, що хтось там повільно падає і сповзає по стінці. Разом з жінкою зрозуміла, що вона сказала не те щось, виринувши із думок. Разом з жінкою знітилась. Видихнула разом із нею, коли людина зі згортком, що стояла біля воріт, не дивуючись, відповіла: «Той, у якого в машині не вистачає ось цього, мадам.»
Далі все було просто. Вийшов Ферро. Забрав інструменти. Вислухав від сусіда слова великої вдячності. Сказав: «Ви ж знайомі? Це пастор з тієї церкви, в яку ходять Міра із Джоном.» Потім запропонував дружині піти вилити на Змія води, бо той зараз палає і ось ось стане причиною чергової лісової пожежі.
Потім Ферро пів дня гиготів з того, як Елелема попалилась на рівному місці. А потім сам попалився.
Попалився, бо я у фейсбуці під коментом якимсь тегнула спільний акаунт простигосподи кластера, через який всі ходять підглядати один до одного в пости і коментарі, а Ферро не перелогінився і відповів на цей комент з того акаунту, що під його справжнім ім’ям.
Швидко прибрав, але встиг отримати своє: «От і ти теж попалився…» І встиг викликати у мене ту саме заздрість. Бо я відчула чомусь, що це все – не просто так. Що там, у них, вже все визріло.
А ми тут ще гаємо час.
А суть у Мєртаре така, що любов можна ніколи й ніяк не показувати, не проявляти, не дарити щодня, але витягати тоді, коли не витягти неможливо.
Мєртаре рулить. І от вже Локі чомусь повертається додому на спизженому космічному кораблі, хоча знає, що вдома сестра, що набагато сильніша за нього і може його просто убити. І Драко чомусь робить вигляд, що він не впізнав свого ворога, знаючи, що за брехню йому може прилетіти добряче. Чомусь. Так. Бо ні. Це не любов. Це та мить, коли проявляється вся мєртарівська суть. Коли Сила Мєртаре просто вмикається і робить раптом свій вибір. Іноді – неочевидний, іноді – ризикований вибір.
Й саме тому весь день я така зла. Бо я бачу, що у когось цей вибір назрів вже. І я трішки заздрю, мабуть. Тій дистанції, яку вони вже пройшли, й тому останньому кроку, який можуть – і, мабуть, мають – зробити.
Благословенний Брі. Благословенне тріо. Спочатку Елелема обмовилась. Потім Ферро зовсім трішечки тупонув. Змій тримається і контролює себе, але на фразу: «Це знаки, Змій!» відповідає: «Угу…» Не сперечається. Лиш просить себе пристрелити, щоб не треба було йому переживати це все.
Я випадково зайшла. І випадково – у жінку. Зайшла, здається, на музику, що грала в у неї в навушниках. Я чула її, але дивилася збоку, очима когось з тих двох, що гляділи на неї.
Я бачила, як до воріт під'їжджає машина. Як з машини виходить людина. Я впізнала людину очима того, з кого дивилась в ту мить. Я бачила, що людина тримає в руці щось таке, що вранці їй в місті позичив він, той з кого я бачила це. Тобто, хазяїн будинку. І знала, що людина хоче це повернути.
Людина побачила жінку, що сапала квітник у дворі і крикнула через ворота: «Добрий вечір, мадам. Ваш чоловік вдома?» Мадам розігнулася, озирнулася, витягла музику з вуха і спитала: «Який з них вам потрібен?»
В момент, коли музика стихла, я була вже тільки у жінці. Чула, як з будинку одночасно донеслися звуки реготу і ридання. Зрозуміла, що хтось там повільно падає і сповзає по стінці. Разом з жінкою зрозуміла, що вона сказала не те щось, виринувши із думок. Разом з жінкою знітилась. Видихнула разом із нею, коли людина зі згортком, що стояла біля воріт, не дивуючись, відповіла: «Той, у якого в машині не вистачає ось цього, мадам.»
Далі все було просто. Вийшов Ферро. Забрав інструменти. Вислухав від сусіда слова великої вдячності. Сказав: «Ви ж знайомі? Це пастор з тієї церкви, в яку ходять Міра із Джоном.» Потім запропонував дружині піти вилити на Змія води, бо той зараз палає і ось ось стане причиною чергової лісової пожежі.
Потім Ферро пів дня гиготів з того, як Елелема попалилась на рівному місці. А потім сам попалився.
Попалився, бо я у фейсбуці під коментом якимсь тегнула спільний акаунт простигосподи кластера, через який всі ходять підглядати один до одного в пости і коментарі, а Ферро не перелогінився і відповів на цей комент з того акаунту, що під його справжнім ім’ям.
Швидко прибрав, але встиг отримати своє: «От і ти теж попалився…» І встиг викликати у мене ту саме заздрість. Бо я відчула чомусь, що це все – не просто так. Що там, у них, вже все визріло.
А ми тут ще гаємо час.
