Про монтаж...
Jul. 26th, 2020 10:31 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoНе пишу нічого, бо дев’яносто дев’ять відсотків того, що я пишу, я пишу в голові. Пишу і стираю.
Навіть Драко у мізках моїх став повільний. Не підганяє уже, не вимагає, щоб я писала тоді, коли мене накрило мігренню і я двох слів не в’яжу.
Але. Я всі ці півроку просто слухала фільми поттеріани фоном. Слухала постійно. По колу. Аж ось через те, що зараз мігрень мені відбирає і мову, й руку, й язик, я вирішила не тільки послухати, а й передивитися якісь важливі для себе моменти.
Подивилася. І здалося, що фільми грають зі мною у піддавки. Здалося, що автори фільмів – режисери, сценаристи, монтажери також – десь з п’ятого шостого фільму почали активно підігравати фантазіям фанатів і навіть фікрайтерам.
Бо. Я читаю книги. О, таак-ак, я таки їх читаю. І я бачу, що там – зовсім інша історія. Більш детальна, деталізована. Але більш пласка в тих місцях, де треба грати лицем.
У фільмах актори грають ще щось, окрім того, що написано в книгах. Більш глибокі емоції, більш заплутані думки й почуття.
В книжці Драко гівно мале недовисране і, якщо б я читали лише книжки, або з книжок почала, я б не зачепилась за нього. Нізащо.
В фільмі ж є якісь моменти, де Драко просто дивиться, або робить один малесенький малопомітний рух, і я б тільки за них Фелтону давала би Оскар в руки і вісім Оскарів в торбу також.
Та це не тільки він. Це командна робота. Побудова кадру. Ракурси, натяки. Склеювання. Це кілька секунд з історією, яку глядач може додумати, дофантазувати так, як йому хочеться, як йому більше подобається.
Наприклад. Вечірка Слизоклубу. На вечірку запрошені, окремо один від одної, Гаррі і Джинні. Гаррі закінчує розмову зі Снейпом і озирається на якийсь шум.
Ми ще не бачимо, що в цей момент Філч затягує в кімнату Мелфоя, який начебто підслуховував під дверима. Затягує, заломивши руку йому і не називаючи його на ім’я так, начебто не знає – хто він.
Драко, мабуть, в цей час має почуватися і фізично і морально розбитим. Але нам не показують його. Нам показують Гаррі, який стоїть напроти дверей. (Жаль, що це тільки скріншот, бо нарізати відео зараз для мене майже непосильна задача). Але у Поттера обличчя приблизно таке.
А потім нам показують Джин. Яка спочатку дивиться на Драко, а потім шукає Гаррі поглядом. Знаходить і зупиняється.
Там сцени всього кілька секунд. І далі – змазано все, бо розстановка людей міняється і не зрозуміло, як і коли вони всі перейшли з місця на місце. Та все ж...
Я побачила те, що хотіла. І затвердилася у підозрах, що ставили, знімали і монтували це так, щоб усі глядачі і кожен окремий глядач бачив те, що хотів...
Навіть Драко у мізках моїх став повільний. Не підганяє уже, не вимагає, щоб я писала тоді, коли мене накрило мігренню і я двох слів не в’яжу.
Але. Я всі ці півроку просто слухала фільми поттеріани фоном. Слухала постійно. По колу. Аж ось через те, що зараз мігрень мені відбирає і мову, й руку, й язик, я вирішила не тільки послухати, а й передивитися якісь важливі для себе моменти.
Подивилася. І здалося, що фільми грають зі мною у піддавки. Здалося, що автори фільмів – режисери, сценаристи, монтажери також – десь з п’ятого шостого фільму почали активно підігравати фантазіям фанатів і навіть фікрайтерам.
Бо. Я читаю книги. О, таак-ак, я таки їх читаю. І я бачу, що там – зовсім інша історія. Більш детальна, деталізована. Але більш пласка в тих місцях, де треба грати лицем.
У фільмах актори грають ще щось, окрім того, що написано в книгах. Більш глибокі емоції, більш заплутані думки й почуття.
В книжці Драко гівно мале недовисране і, якщо б я читали лише книжки, або з книжок почала, я б не зачепилась за нього. Нізащо.
В фільмі ж є якісь моменти, де Драко просто дивиться, або робить один малесенький малопомітний рух, і я б тільки за них Фелтону давала би Оскар в руки і вісім Оскарів в торбу також.
Та це не тільки він. Це командна робота. Побудова кадру. Ракурси, натяки. Склеювання. Це кілька секунд з історією, яку глядач може додумати, дофантазувати так, як йому хочеться, як йому більше подобається.
Наприклад. Вечірка Слизоклубу. На вечірку запрошені, окремо один від одної, Гаррі і Джинні. Гаррі закінчує розмову зі Снейпом і озирається на якийсь шум.
Ми ще не бачимо, що в цей момент Філч затягує в кімнату Мелфоя, який начебто підслуховував під дверима. Затягує, заломивши руку йому і не називаючи його на ім’я так, начебто не знає – хто він.
Драко, мабуть, в цей час має почуватися і фізично і морально розбитим. Але нам не показують його. Нам показують Гаррі, який стоїть напроти дверей. (Жаль, що це тільки скріншот, бо нарізати відео зараз для мене майже непосильна задача). Але у Поттера обличчя приблизно таке.
А потім нам показують Джин. Яка спочатку дивиться на Драко, а потім шукає Гаррі поглядом. Знаходить і зупиняється.
Там сцени всього кілька секунд. І далі – змазано все, бо розстановка людей міняється і не зрозуміло, як і коли вони всі перейшли з місця на місце. Та все ж...
Я побачила те, що хотіла. І затвердилася у підозрах, що ставили, знімали і монтували це так, щоб усі глядачі і кожен окремий глядач бачив те, що хотів...
