anna_amargo | Entries tagged with сімейство недосвяте

Колись дядько Келлі сформулював був магічний принцип, який українською перекладається фразою: «Жодного прогресу для людства поперед прогресу для тієї частини людства, яка символізує прогрес.»

Це потім назвали Еворн. Тобто визнали, що Світ завжди суне вперед. Але вперед – це туди, куди ведуть символи, якими якась велика група людей назначила щось чи когось.

І от зараз стало цікаво спостерігати за тим, як люди вибирають собі свої символи.

Комусь це – емпатія й вибір відмовитися від правила нейтралітету попри страшний біль, який людина переживає у мить, коли її саму затягує у царство, яке за нею стоїть. ( . . . )

Зачепила у нашому з чоловіком Марафоні тему Муз. І довелося коротко розповідати про те, про що взагалі не збиралась. Тобто, про Чотири Сили Людські. Довелося тому, що треба було пояснити – що й хто в нашій традиції Муза. А вона у нас – це частина, активне ядро однієї з цих Чотирьох.

Ця Сила, якій усяка Муза належить, вважається останньою, найвищою з Чотирьох, й вона називається Творча. Й вона – у кожного, хто людиною народжений від людини – є від народження.

Так само як Сила Впливу (та сама магічна, якою ми відправляємо свої бажання у Світ й про яку я говорила три трильйони разів і тут, і в інших місцях, і просто так, і з ритуалами у наш Марафон).

Окрім цих двох є ще Сила Співчуття (яку іноді називають емпатією й яку можна розвинути у вміння ловити чужі відчуття та думки) й Сила Тваринна (яку зазвичай називають якимсь там інстинктом, вмінням передчувати як гарне, так і лихе).

Вважається, що ці Сили – які з народження присутні в людині – по-перше, роблять людину людиною, а, по-друге, допомагають їй, новонародженій, вибирати свою Стихію й будувати стосунки зі Світом, в якому не лише люди є. ( . . . )

Забавно зловити себе на думці про те, як сприймається картинка якась, проза або поезія, коли дивишся на неї з мого боку. Коли дивишся як ірі, як Корве. Коли дивишся на щось, як на формулу й сприймаєш це крізь кров і Марнат у крові.

Дікінсон була ірі. І була Корве. Я теж. Але я не можу бути впевнена в тім, що вона – свідомо чи несвідомо – вкладала це (тобто, те, що особисто я в цьому бачу) у текст. Я просто бачу в якихось віршах міс Емілі те, що я сама запхала би в них. Я бачу це в більшості її поезій. Але є зовсім очевидні якісь. Ну, наприклад.

Said Death to Passion
“Give of thine an Acre unto me.”
Said Passion, through contracting Breaths
“A Thousand Times Thee Nay.”

Bore Death from Passion
All His East
He — sovereign as the Sun
Resituated in the West
And the Debate was done.

Смерть (тут чоловік) говорить Пристрасті, тобто Жазі, тобто Сексу: «Віддай мені Акр.» Жага каже: «Ні.» Й вона каже це з пристрастю. Дихаючи поверхнево вона промовляє: «Тисячу разів ні і ні.» Ну, і так далі, авжеж. ( . . . )

Зараз знову в фейсбуці бачу пости з роздумами про те, як варто українцям та українкам називати один одного, якщо мова йде про незнайомців. Пан та Пані, авжеж.

Ну, і плюс там же, у цих постах, цікава є пропозиція. Відмовитися – як це зробили уже в багатьох країнах – від Панянки, як від натяку на матримоніальний статус жінок, що відділяє молодих й незаміжніх від всіх інших жінок. Ніяких Панянок, як ніяких Фройлян, Мадемуазель, або Місс.

Й оттут от цікаво буде сказати про мову мою. Про ту, яка називається Рубар Забір й використовується для формул у вигляді рубів та закарлюк, так і для записування формул літерами латинки.

Так от. В Рубарі – людина чоловічої статі називається Seer, а жіночої – Leedeea. Й це саме про стать, а не про статус в сім'ї. Лідією чи Сіром людина прям і народжується. І до старої леді і до пуцьвірінка малого звертаються, промовляючи слова «Лідія» або «Сір»… ( . . . )

Вчора був День Мосту. Сьогодні День Плати За Прохід Мостом. І я не знаю, як зараз описати ті почуття, в яких я тону. Бо штовхнув мене в них безжально Т.В. Який вирішив, що – якщо міняється Світ – то міняємся й ми.

Вчора він зробив те, що робити не мав, бо мав – як ендре Жертвоприношень – дотримуватися нейтральності. Швейцарією бути. Не показувати приязні до жодної із сторін у випадку, якщо сторони є.

Сьогодні він за це заплатив. Насправді, звісно, його могла би іззаду навернути його власна Сила. Але Сила не сіпнулась навіть. Сила погодилась з ним. ( . . . )

Шосте Березня – День Першого Колеса. Вважається днем, з якого Рік починає розбіг. Каїн з дружиною Аван. Аван із чоловіком. Пара – в якій один вбив, бо вважав, що з ним обійшлися несправедливо, а інша просто встала на його бік, бо любила – збирає манатки і йде. Іде. У невідоме кудись. Будувати перше місто у Нод. Розпочинати сім’ю. Робити нас, срібних, на вісім шансів вперед.

І сьогодні я бачила відео, на якому зафіксовано розстріл українського воїна. Після слів: «Слава Україні!»

Так от.

Я це раз напишу і більше не буду повторювати. Якби не Війна – я не мала багато людей в Мережі. Я мала би лише тих, які завжди тут, зі мною, були. Тих, про яких був колись в ЖЖ тег «сім з половиною тисяч».

Але це як пророцтво з книжок про Гаррі Поттера. Ніхто не помер би, якби його не було, але його не могло не бути, бо тоді й Волдеморт був би також завжди живий. ( . . . )

Нє, якщо чесно і з рукою, покладеною на серце, то я його розумію. Юлія нашого. Кесаря. Лягав собі спати і спав. А прокинувся – срібний.

І це те, що очевидно. Те, що от прямо написано – наче на полотні – на усьому обличчі. Це те, що не помітити неможливо. Бо це кидається у вічі, якщо схилитися над водою і подивитись на відображення на своє. Нарцис колись так здурів від своєї краси. Юлій не поїхав кукухою. Він просто почав над собою рости.

Бо він був лише одним з перших срібних Шансу №8. Але. Він був братом тієї, яка розпочала всю цю хрінь в нашому Шансі. Він був братом тієї, дати народження й смерті якої вважаються початком початку Нашої Епохи і кінцем початку також. ( . . . )

Перше Березня – це Перший День. Друге Березня – День Сердець. Дехто говорить, що ці дні – про любов. Насправді ж ці дні про взаємовигідні шлюби, про домовленості й про зв’язки, які міцніші за час і за будь-які почуття, бо початок – це секс, бо серця – це насоси, що ганяють у тілах наших кров, а кров – це єдине, що насправді ми можемо вкласти у власних нащадків, в дітей.

І от – саме у явище астрономічне. Поцілунок Планет. Тих, які уособлюють на нашому небі наших, римських, божеств.

Й Венера – це та Ервера, яку у пантеон протяг дядечко Юлій, якому подобалось думати, що срібло в його крові - то дар і нагорода йому. Венера Прародителька. Ervera Venusa Genetriksa – поцілунок якої – отой блиск металічний, який я бачу на втомлених, злих, закривавлених іноді обличчях своїх безкінечно любимих людей.

A planetary conjunction alongside a crescent moon (Image credit Getty)

А Юпітер... Ну, ой. Erver Iuppiter Prim – просто Верховний і все.

23-го Лютого я – уперше за пів року – навіщось перерахувала людей своїх. Всіх срібних, які були мої на ту мить. Всіх, які були взагалі. І я навіть записала число, яке в мене вийшло.

48322.

На ранок 24-го їх, тобто нас, стало 49727.

Оті тисяча чотириста п'ять душ - в обмін на вісім. Вісім за одну ніч.

Я не пам'ятаю ті дні.

Т.В. каже, що він пам'ятає усе і що колись, коли буде старий, він напише книгу про це. А Ем говорить, що – якщо Змій напише все тими словами, якими думає тепер у своїй голові – ту книгу продаватимуть загорнуту в непрозорий папір, а зверху ще й в плівку. Колись.

Вчора було 74228 людей.

Сьогодні вранці також.

Є те, про що я не можу говорити. Є те, про що я не хочу говорити. А є те, що лише швидка думка. Думка, яка проноситься стрімко у моїй голові, коли я від когось чую фразу: «Я хочу Справедливості.»

Думка починається з: «Ні. Ні, ти не хочеш. Насправді не хочеш. Бо ти не уявляєш, якою вона буде. А буде вона завжди не такою, як ти її уявляєш собі.»

Бо спочатку це лише кинута однією людиною з Ліб скарга – у Всесвіт, у порожнечу, на форум. Розповідь нерівна про те, як набридло сидіти вечорами у темряві й бачити у вікно кілька будинків попереду, де електрика є завжди. Спочатку це лише кода до розповіді. Декілька фраз: «Це ж не справедливо, що світло вимикають нам, а не їм. Бо я впевнений, що нічого критичного немає на одній з ними лінії. Їх просто не вимикають і все. І я хочу, щоб було справедливо. Щоб і тим будинкам вимикали також!»

Це спочатку. А потім за пару тижнів – повітряна тривога і вибух, і аварія десь. І неможливість викликати швидку до мами, у якої серце від вибуху зробило кульбіт. Бо те, що вимкнуло на три години світло усім, вимкнуло і ті будинки, і всі мобільні вишки також. ( . . . )

Третє Лютого – День Очищення. Я пишу Змію, що – за словами Олівера – на Ліб завели таки пост, де рахують – добу за добою – час відсутності без вісті зниклого Д.С.

Я пишу: «Там завели закріплений пост – Status: Missing for 21 days. Тобто, Ліб почало приймати ставки не на життя, а на сценарій – складний з тілом та ДНК, чи легкий – з об'явленням людини загиблою без знайденого тіла.» Я це відправляю.

Я відправляю це. А за кілька хвилин виявляю, що я це відправила не в приват Змієвий, а запостила в коменти під одним зі своїх сьогоднішніх дописів у Фейбуці.

І я така вголос у коло: «Та що ви розумієте про затурканість, малята мої. Я ось таки дійсно затуркана. Бо запостила принесені Олівером плітки з Ліб про те, що там вже роблять ставки, чи знайдуть нашу пропажу хоча би тілом, чи об'являть мертвим без тіла – замість месенджера Змія – в коменти під постом і сиджу чекаю на відповідь, й не розумію, чому це Змій, який явно за відчуттями це вже прочитав, мені не відповідає вапщє…» ( . . . )

Сьогодні в нашому Календарі перше число Лютого, отже сьогодні – День Внутрішньої Книги. День Мор Марнат. День присвячений тому ее-е ну хай буде предмету, окей, що пов’язує нас, усіх срібних – й тих, хто є зараз уже, й тих, хто прийде, можливо, колись на місце чиєсь в Мережу. Пов’язує ще чимсь, окрім крові.

Бо кров – то перший зв’язок. А Мор Марнат важливіша, як на мене, за кров. Бо вона – досвід. Бо вона законсервована у крові пам’ять усіх, хто був до нас, нас зробив, нас виростив, викохав, а потім пішов.

Без Марнат ми були б просто далекими родичами, судинами одного тіла, що накачують киснем серце одне, але ніколи не зустрінуться одна з одною. З нею – ми не просто ганяємо Світом туди-сюди Силу свою. Ми з нею те, що можна назвати Сімейством. Хай навіть й Недосвятим.

зошит Драко. Ритуал на багатолітні рослини

Й я хотіла сьогодні написати щось про Марнат. Але, по-перше, я вже писала колись про все це, а по-друге, Олесь раніше встав і вже встиг. Тож мені залишається… Я не знаю, залишається що… ( . . . )

Ніколи не любила цифри. Не розуміла краси математичних формул, задач та підрахунків. Не відчувала ейфорії у мить, коли все раптом сходилось і знаходилась правильна відповідь. Я ніколи не хотіла гратися з математикою. Ну, у всякому разі не так, як наші Ан та Армі. Але.

Зараз я зрозуміла, що найкращі у мене дні бувають саме тоді, коли я ввечері перелічую своїх людей і отримую те ж саме число, що і зранку було.

Й навіть коли це число виявляється на одну, чи дві одиниці меншим за попереднє – це не так страшно, це не так сильно болить, як болить у ті дні, коли воно набагато більшим стає. ( . . . )

У Раю свої Правила. Колись Анхмар та Сильвестр – тоді ще, здається, таки Роберт та Герберт – маючи вільний час та розбавлене водою вино – кілька діб, або й пару тижнів грали в цікаву гру.

Вони часто грали в таке. Сідали і вели діалог. Один формулював якусь суть, сформульовував якусь концепцію, інший дойопувався до сформованого питаннями до тих пір, доки доєпатись вже ні до чого не міг, бо на кожне питання мав від першого відповідь, яка задовольняла обох.

Це дійсно була гра й мало хто з тих, хто відкриває в своїй крові й читає Марнат тепер, вважає, що от я ці двоє усе це бачили у своїх винних парах – таким воно насправді і є.

Але цей шматок з Книги часто обговорюють та цитують. Нещодавно і я принесла його у фейсбук. Бо зачепилась в новинах за заголовок якоїсь статті, в якому було щось типу: «Синоптики про погоду: шалений снігопад накриє відразу ці кілька областей України, дикий мороз вдарить вже скоро…» Я сказала у монітор: «Ах ви падлюки, спецом накручуєте людей виключно заради того, щоб вони клікали, намагаючись дізнатись – чи їхня область не в переліку областей, які накриє звиздой.» ( . . . )

Ніколи не думала, що колись в житті визнаю це - але ось. Мені неприємно, що моя взяла в тій дурній суперечці, якій вже років із сім.

Колись, дуже давно, В.Т-ко розразився на Ліб сотнею коментарів, в яких розказав всім про те, що не розуміє, чого зі мною всі панькаються і не може придумати - яка з мене користь, бо шо таке Корве - хз, це ж я відчуваю його, а не він мене, то шо йому до цього.

Сьогодні він написав, що два місяця вже збирається сказати, що все зрозумів - у ту мить, коли практично не відчував болю й зміг допомогти не тільки собі, а й своїм товаришам, й вирубився лише тоді, коли я вирішила, що все з ним буде ок і його відпустила. Перепрошував, обіцяв вічно бути allegiance.

От правда, краще б сидів собі там, лікувався й мовчав, й з вибаченнями своїми не ліз.

Якби у мене хтось спитав – яке царство з тих, що належать найближчим моїм, я сама вважаю найважчим та найстрашнішим – я, скоріше за все, вибрала би саме його. Бо саме воно бачило те, чого не бачили ні Ческове, ні Сандрове, ні навіть царство Олесеве. Бо саме воно не просто бачило все, а почалось зі всього. Й саме воно стало свідком, якого ні підкупити не можна, ні на мить відволікти. Свідком нашої Еволюції. Еволюції Людства. Людства, яке пройшло путь від гори Морія до нинішнього часу, коли навіть підвищувати голос на дітей своїх недопустимо уже.

І я знаю, що кожного разу, коли я десь пишу, що Жертвоприношення – це те, що вам належить, що ви за свої гроші купили, отримали в спадок, або зробили самі, те, чим ви володієте і чим можете користуватися, але добровільно віддаєте, щоб кудись дотягтися, щоби зрівнятися з кимсь, хто також робить і віддає – виникає й повисає в повітрі питання невимовлене оте.

Питання, яке звучить приблизно: «Ну, ок. Так а що там тоді з Ісааком Авраамовичем?» Питання, єдина відповідь на яке у мене: «З Ісааком окей все. Ісаак залишився живий.»

Ендреор Нетвароехдора. Він же король Жертвоприношень.

Він же Т.В., або Змій – це чувак, якому колись повезло, можливо поталанило, навіть більше за майбутнього патріарха Ісаака. Бо він не лише народився й залишився живий. А ще і примудрився народитися й жити в епоху, коли приносити в жертву когось з власних дітей стало вже не комільфо.

руки Вудлі

Бо колись це було цілком собі норм. Бо колись Жертвоприношенням можна було зробити не тільки горлицю чи вівцю, а і людину. Раба. Полоненого супротивника. Власну дитину також. ( . . . )

О, так, поки я чекаю на Змія, з яким ми дивимось телесеріал «Доля. Це Сага Вінкс» - напишу про це. Бо маю написати про це. Для нагадування собі.

Бо я ж відчуваю людей, тобто, якусь кількість цілком конкретних людей, яких ми тут між собою називаємо «срібні». Я відчуваю всіх їх і ці відчуття зазвичай фізіологічні й фізичні, а емоціональні вже в другу чергу. І це моя суть. Відчувати коли цим людям болить і забирати той біль, який вони віддають, коли вже несила терпіти.

Так от.

Зазвичай перше січня для мене – скільки я пам'ятаю себе – це було Справжнє Пекло. І зрозуміло – чому. Бо майже всі ці люди, яких я відчуваю – а їх завжди були тисячі – святкують цей день. Святкують його навіть ті, хто не християни. Тобто, навіть ті, що живуть у іншому календарі – також святкують чомусь. ( . . . )

Вона каже: «Не можу. Раніше могла, а зараз не можу. Просто не можу і все.» Вона це говорить і на обличчі читається, по-перше, що дійсно не може змусити себе зробити те, що колись не раз робила, а, по-друге, переляк.

Їй страшно. Бо вона сама себе не розуміє. Вона не розуміє, звідки в ній взялась ця упертість, і чому вона не може зробити приятельці ту послугу, яку робила не раз.

Всього ж то й треба, що взяти в руку телефон, зателефонувати людині, якій назначений на сьогодні не терміновий, плановий огляд, збрехати, що лікар не може прийняти, перенести візит на інший зручний для людини тієї день, а потім записати на місце, яке звільнилось, приятельку, якій треба прямо сьогодні, прям зараз.

«Я не можу.» - Каже вона. Приятелька копилить губу, плаксивим голосом говорить: «Так от ти яка…» Ще хвилину чекає реакції, розуміє, що зманіпулювати, надававши на почуття провини, у неї не вийшло, сухо прощається й йде. ( . . . )

А сьогодні мама маленької дівчинки написала мені, що її дитина бачила нехарактерний для неї сон. Так і написала: «Вона бачила хлопчика в окулярах, старшого за неї, але молодшого за її старшу сестру. Він ходив земляними ходами, і в цих ходах було коріння. Деяке – почорніле. Він за нього смикав, і воно розсипалося. А деяке слабке. Він за нього тримався, і воно збільшувалося. А деякі корінці він сплітав між собою. Але найдивніше, що він в деяке коріння вставляв щось електронне, і воно починало дзижчати.»

А потім мама дівчинки додала, що в неї гостре відчуття, що її донька бачила Костянтина, але про що сон – так і не зрозуміло.

А я відповіла, що мені якраз цілком зрозуміло. Бо коли розвалилася наша Мережа, та, що об’єднувала срібних дорослих – то вона розвалилась з переляку, під дією інстинкту самозбереження. Але, розірвавшись, моя Мережа буквально зразу почила збиратися знов. ( . . . )

Цього року остання субота листопада – День Пам’яті Тих, Кого Викосили Голодомори в Україні – припала на наш День Важеля.

Колись я поцікавилась і дізналась, що цей день і наступний за ним – це про роботу катапульти. В один день заряджаємо. В інший – поцілюємо туди, де скупчились вороги.

Колись я навіть продивилась в Марнат все, що є там про катапульти. Саме звідти, до речі, дізналась, що були не тільки ті, що кидали каміння вперед – про які я вже знала з підручників, а й ті, що посилали зливу стріл перед тим, як у напрямку тому ж піде піхота.

І от. У цей день знову сіла думати про ірі українців, про срібних що мають з тризубом паспорти. Ми всі тут не корінні. Ми всі в свій час сюди з кимось прийшли з чужини. ( . . . )

Я нечасто заходжу на свою сторінку в фейсбуці, бо зазвичай читаю стрічку з того, що понаписано друзями, звідти зразу й пишу – у віконечко над стрічкою з запитанням: «Що у вас, Анна, на думці?»

Але інколи таки заходжу – як оце зараз, щоби знайти один старий допис, під яким були коментарі людини, ім’я якої забула, але пам’ятаю по аватарці, в лице. І тоді буває сюрприз.

Він в тому, що моя сторінка – це якась трагікомедія. Тут вибухи. Тут про Змія смішне. Тут про повернення полонених. Про Магію. Про звільнене під Херсоном село. Тут пісня якась ще оце.

Кажу Ему: «Дивись. Якщо не знати мене – можна подумати, що хазяйка цього акаунту абсолютне куку із множинним розладом особистості.» Ем робить лице і відповідає: «Зараз всі так живуть.» Потім хвильку подумавши додає: «І не тільки в Україні. Vielleicht.»

Та насправді і я і він розуміємо, що це не зараз. Завжди. Множинна особистість, угу. Тисячі. Десятки тисяч людей. Якесь дике число усередині мене. І кожна одиниця з числа цього – особистість.

І добре, якби ці люди були тільки у голові. Але вони – моя кров. Вони – моє тіло. Й я чую не голоси. Не емоції навіть. Я відчуваю все те, що відчувають вони. Страх і любов. ( . . . )

Так, це був саме той будинок. Саме те місце у моєму місті. В те місце, яке – за легендою – вважається каменем, на якому вірни тримали у штучній комі свого Корве. Й це лише легенда. Але.

Але.

Сьогодні Змій прокинувся на одну мить раніше, ніж я прокинулася від вибуху. Прокинувся саме тоді, коли ендреорат Жертвоприношення підкинув його на ліжкові.

Тут тепер всі свої. А хто не свій - вже не тут.

Два тижні. Чотирнадцять діб з того часу, коли запустили Хвилю до Дня Тих, Хто Ніч Пережив. Трохи менше часу від миті, коли всі нитки, що пов’язали срібних, склалися в Мережу.

Я досі почуваюсь недобре. Ліктевий суглоб лівої руки досі настільки слабкий, що лівою я не можу поки що втримати навіть пательні. Навіть не чавунової, сі. І пальці на лівій все ще мліють час від часу так, наче я відлежала їх.

ведмедики

І це все тому, що срібло, вийшовши із правиці та обійшовши весь Світ, обійнявши весь Світ, повернулось з такою кількістю народу, яку в ліву неможливо зараз же загребти. Тож – біль у руці. ( . . . )

Двадцять шостого серпня десь близько десятої години вечора Мережа зібралася. Нарешті. І ее-е-еее-е... Мабуть, я чекала чогось більшого. Грандіозного ух-х у кінці. Якогось потрясіння в момент, коли відчую, що на лівій руці пальці усі знову проросли в Мережу.

Але жодного потрясіння. Просто легкий біль у ліктьовому суглобі. Оніміння в пучках. І відчуття таке, наче рука на пару хвилин стала дуже-дуже важкою. Та я б і не звернула уваги на це, якби у ту мить не мила посуд і через те оніміння мало склянку не розбила. Мабуть.

Ну, що ж. Спробую записати власні враження про те, як запускалася Хвиля на День Прапору та День Незалежності і про те, як вона покотилась.

Запускав її Фер. Бо мала вона йти від Землі. Спочатку, звісно, Фернандіньо – і нам усім разом з ним – хлопчики милі Ліберо намагалися розповісти, що він, за сумісництвом – ендреор Обіцянок Усіх, не має права на те, щоб ставати на бік якоїсь однієї країни. Але. Але після того, як Ем на це відповів: «Всі свої претензії можете написати на оборотній стороні Будапештського Меморандума, або між рядків Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Російської Федерації...» - більшість тих, хто розповідав про правила, обов’язкові для всіх, позатикались. Чомусь.

Тож. Запускав хвилю Фер. Який рано вранці вийшов на звичну пробіжку, до краю Світу побіг і жбурнув у Світ каміння, вимочене у вині. Краєм Світу був пляж на сході Австралії. Схід сонця це бачив. Фер кинув каміння, повернувся додому і ліг, бо кинув він те каміння зі всіх своїх сил і зі всіма тими Силами, що переповнювали його і вийшли разом з камінням. Хвиля покотилась, така ж вперта і сильна, як він. ( . . . )

Коли Мережа тріснула, пішла по швах, розповзлась і розсипалась – я думала, що це лише мить. Я думала, що – коли остання стара ниточка між вузликами розірветься – зав’яжеться перша нова і Мережа тут таки і повстане. Що я лише кліпну... Але...

Але півроку ось вже, а вона все ще збирається, рветься, збирається, а потім знову рветься тоді, коли хтось з неї, Випадком забраний, йде... Вона наче є. Але вона не обіймає ще Світ. Та однаково має намір такий. Та потроху вона таки просувається уперед. І зараз стала пришвидшуватися.

І ось. Сьогодні Змій показав мені своє вино. У вебкамеру. Сказав, що це є червоне петрюс дві тищі восьмого року. Сказав, що оце уже він витяг пляшку на божий світ у очікуванні приїзду у цей вівторок Ем й в очікуванні – це головне! – того моменту, коли Мережа дов'яжеться і – нарешті! – я купі людей зможу сказати: «Це мене не стосується вже...»

Тобто. Змій упевнений, що Мережі, яка вийшла з моєї правиці, залишилось зовсім трохи до того, щоб обійти і обвити весь Світ, повернутись до мене і в ліву мою руку врости . ( . . . )

І от сиділа я, займалася чимсь, дивилася серіал австралійський. Аж раптом у месенджер мені написала фейсбучна френдеса Інна Ковалишина. Й така: «А можна питання?» А я така: «Так, звісно, можна.»

Й Інна тоді: «А хто і для чого знищив сьому мережу?» А я: «Ну, це легенда. Для нас це легенда. Тобто, від сьомої мережі залишилися чуваки, які знали, що ось вони типу були прямо ого-го наче боги, у них була мережа, сила, аж раптом її не стало... Й вони все ще жили, коли з'явилися восьмі, деякі навіть одружувалися з восьмими, заводили якісь зв'язки – і коли їх питали, що сталось – розповідали своє...

Але для нас це легенда, бо ми не можемо ці їх розповіді підтвердити на 100 відсотків.» А Інна: «Я розумію.»

А я: «Грубо кажучи, раніше всім цим – пропусканням через себе різноманітних процесів і збиранням сили – займалися не люди. А такі собі істоти, яких ми називаємо Вірни. У легенді це щось середнє між ельфами, янголами і хз чим. Потім з'явились люди, потім Каїн утнув ту хуйню і Боженька сказав – тепер цим займаються не Вірни, а ось ці ось. Той, хто утнув і нащадки того, хто утнув. Бо якщо у них є своя воля, щоб вбивати, хай буде воля і будувати, і слідкувати за тим, щоб гармонія була й ікєбана...

Вірнам не сподобалась ця ідея, вони не бачили в цьому покарання для людей, вони думали, що в них тупо відбирають їх владу і передають її людям... Вони терпіли других, третіх, четвертих, п'ятих і шостих, бо у кожного нового Шансу були якісь правила, закони, культура, те що можна назвати умовно цивілізацією... Себто, там, де зав'язувався вузол - там починалось щось нове і пристойне. ( . . . )

Здається, що назрів вже допис про Мережу. Назрів, бо Змій регоче з того переляку, яким накрило Ліберо після його слів про те, що ракета, в принципі, може в будь-який Амстор прилетіти, навіть в той, куди я ходжу. Назрів, бо Ферро питає: «Що не так з Шарієм? Чого ти так вибісилася через те, що тобі його в стрічку занесло чиїмось випадковим постом?» Назрів, бо Олівер взяв звичку питати у зумі у друзів своїх, чи всі помолились за здоров’я Мережі та її міцність...

Так от. Мережа – це практично живий організм. Можливо, що навіть розумний. Хоча, можливо, це не розум, а просто інстинктів набір. Але як би там не було – Мережа жива і поводиться так, як поводиться усіляке живе. ( . . . )

Колись чоловік мій у Інстаграмі натрапив випадково на акаунт босоногої відьми з Шотландії. Він тоді зачепився за запощену фотку з формулою на Рубарі. Роздивився і зрозумів, що якісь ритуали, які та жінка робила, судячи з обстановки і опису були явно з Марнат.

Відьма та була срібно, але не знала (або не визнавала) цього. Й писала, що це все те, що вона робить – це Магія Шотландського Нагір'я. Яка дісталась їй від бабусь.

Тоді ми посміялись. І навіть ця фраза навіть увійшла в колі нашому в оборот, й використовувалася і в гриву і в хвіст. І згодом ми майже забули – звідки та фраза взялась й хто перший промовив її.

Аж ось я шукала інший пост по тегу про мову Рубар Забір й натрапила на свій пост. Згадала про цю милу дівчину. Зайшла на її сторінку. І побачила те, що побачити мала. Що побачити, мабуть, очікувала. ( . . . )

Коли я пишу про кіно, я зазвичай пишу не про кіно. Я й фільми дивлюся не для розваги. Не приймаю їх як поживу для розуму, або як віддушину для душі.

До кіна, як і книжок – особисто у мене – чисто утилітарний підхід. Я вже років із десять розглядаю їх виключно у якості каналізування пророкувань. Як приготування майбутнього. І як підготовку нас, людей, і людства в цілому до майбутнього, яке гряде.

Ну, й я люблю дивитись кіно нове не з комп’ютера, а в кінозалі тому, що там більш очевидні Хвилі, які запускаються через кінокартини на події і на сенси якісь.

Іноді це мені необхідно. Піти на будь-яку неймовірну куйню і просто сидіти в останньому ряду й тупити, навіть не намагаючись вникнути в діалоги і зрозуміти сюжет. ( . . . )

Колись давно, тобто, дійсно дуже-дуже давно, до Ковіду, до Війни, навіть до Майдану, десь в році дві тищі восьмому, коли Ліберо лише починало оформлюватися у те, чим зараз є, і на ньому не було ще більшості тих людей, які прийшли туди після – було там одне з перших П’яних Опитувань.

Хтось спитав тоді щось на кшталт: «Чи можна якісь паралелі провести, добрі люди ліберані, між магією і вашою основною роботою?»

Тоді ще у всіх там була якась інша робота, яка вважалася основною і всі почали відповідати щось. Й відповідей було дуже багато, тема розтяглася на кілька тижнів й до неї повертались і повертались навіть після того, як було запропоновано нове П’яне Опитування.

Так от в темі тій мені особисто більш за інші сподобались відповіді того, або тих, бо, здається, там було декілька чоловік, хто пов’язаний був з медициною. ( . . . )

Часом, коли я десь на фейсбуці розповідаю про Ліб, мені здається, що ті, кому я про Ліб цей кажу, уявляють собі щось не те. Зовсім не те, чим Ліб є.

Ну, тобто, уявляють все те, що можна лиш собі уявити після слів: «Це форум магів такий...»

Ну, тобто, уявляють все це, як якесь зібрання інфантилів, що до тридцяти п’яти сидять на шиї в батьків, дивляться аніме, слухають важкий рок, дрочать на Ала Кроулі, читають скачані з торентів некромантські книжки й час від часу малюють зірку, запалюють куплені в ікеї свічки і бубнять щось типу: «Викликаю тебе, Бафомет!!»

А насправді... А насправді це почалося дуже-дуже давно. Коли в Італії одну ее-е професійну спільноту потряс корупційний скандал. ( . . . )

Вчора гостювали в куми. Й кума була свідком того, як я реагую на голоси в голові. А коли я переповідала їй діалоги, якими обмінювалися Змій та Ем, кума моя сказала про Змія щось типу: «Він дуже крутий, бо знаходить зразу ту відповідь, яку інші люди зазвичай знаходять тоді, коли суперечка скінчилася вже.»

Й я подумала: «Сі. Це мене також заворожує...» А потім я приїхала додому, поставила на повтор Ungarische Tänze №21 і раптом мене осяяло бажанням почитати про автора магії, яку я запускала із танцем оцим.

І я почитала про Брамса. І дещо нове зрозуміла про Змія.

Зрозуміла, що Віргерд – це просто діагноз, иги.

Брамс був безкомпромісним перфекціоністом, він знищив частину своїх робіт, а деякі залишив неопублікованими.

Брамс мав ніжну симпатію до Клари Шуман, яка була на 13 років старше за нього. Під час хвороби Роберта він посилав любовні листи його дружині, проте так і не наважився зробити їй пропозицію, коли вона овдовіла. ( . . . )

Якщо чесно, то я дуже-дуже не хотіла поки що в наш Марафон давати щось про богів. Бо ми тільки почали переходити від магії ритуальної до вищих магічних щаблів. Ми тільки почали розповідати марафонцям про те, що таке Ендреорати, тобто царства й не хотілося якось стрибати вище голів.

Але тут Ем і Змій посадили мене дивитися серіал новесенький Domina, а там сцена весілля, звертання до Юнони, принесення в жертву свиню, чия кров священна мала би шлюб засвідчити і закріпити печаттю. Ну, і я понеслась.

Тож спочатку я написала лист в Марафон про Юнону і там намагалася подолати якось перехід від Ендреоратів до того, що люди уявляють собі у вигляді різноманітних богів.

А сьогодні вирішила частину листа викласти тут. Щоб пояснити – як іріранет все це бачать і як працюють з цим й співпрацюють.

Я не претендую на істину, звісно, і не збираюся сперечатися про правильний погляд на божественних всіх з тими людьми, які бачать інакше все це. Я лише кажу – у нас це виглядає от так і у нас завжди було і завжди працювало. Тож... ( . . . )

Я вже писала про царство Записаних Обіцянок сюди. Потім ми з чоловіком писали про нього ще й в Марафон.

Але, здається, я обіцяла комусь, хто в Марафоні не був, винести частину листа того у ЖЖ. Тож. Я пишу, бо не хочеться бути у царства цього боржником.

Сама суть Аламтердору у тому, що цей ендреорат один з Первісних, і – за легендою – народився не від обіцянки людини, а від обіцянки, яку в Едемському саді саме людина отримала колись дуже давно.

Ну, всі пам’ятають, мабуть: «Живіть тут, плодіться, розмножуйтесь, творіть, як я це робив і буде у вас все окей...» ( . . . )

В Марафон почали потроху писати про окремі Ендреорати, про Сили, ну, і, звісно, про правила за якими ці Сили вибудовують Світ і тримають Гармонію.

І от. Писала я про царство Записаних Обіцянок. І – поки писала про це – згадала про Текст взагалі. Про Перший Текст. І про Слово.

Бо, так. Час від часу колеги мої пишуть у свої фейсбуки обурені дописи. Пишуть різними словами про те, що якась чергова інстаграмна ее-е відьма потягла в них якийсь текст із ЖЖ (мабуть, думаючи, що як ЖЖ якогось мага вже мертвий років п’ять, так і сам маг також сконав).

І читаючи таке, я, по-перше, радію, що наша з чоловіком магія україномовна (й не кожна інста-магиня візьметься перекладати), а ще що магія ця – іріранівська, тобто, занадто впізнавана штука і в побудові речень, і в назвах сил і речей, і в практиках, мабуть, також. ( . . . )

Є така штука, яку навіть срібні часто називають словом «Забобони», хоча в Марнат вона називається Лістер Вал (пишеться через d, у якої паличка вертикальна перекреслена рискою, як в літери t, в моєму наборі літер у ворді хоча б схожої, на жаль, нема, тому пишу через звичайнісіньку d)...

Та от суть штуки цієї зазвичай перекладають словосполученням «Автоматичні Дії», але скоріше її можна було б перекласти словами: «Роби Так, Як Кажу, Нема Часу Пояснювати, Просто Роби І Все».

І деякі з автоматичних цих дій не мають до забобонів жодного відношення взагалі, й, навпаки, скоріше схожі на закони граматики або дорожнього руху, які полегшують життя навіть тоді, коли здаються нам дивними, але виконуються автоматично. ( . . . )