Про повернення в Блокбастер.

[anna_amargo]

Коли я пишу про кіно, я зазвичай пишу не про кіно. Я й фільми дивлюся не для розваги. Не приймаю їх як поживу для розуму, або як віддушину для душі.

До кіна, як і книжок – особисто у мене – чисто утилітарний підхід. Я вже років із десять розглядаю їх виключно у якості каналізування пророкувань. Як приготування майбутнього. І як підготовку нас, людей, і людства в цілому до майбутнього, яке гряде.

Ну, й я люблю дивитись кіно нове не з комп’ютера, а в кінозалі тому, що там більш очевидні Хвилі, які запускаються через кінокартини на події і на сенси якісь.



Іноді це мені необхідно. Піти на будь-яку неймовірну куйню і просто сидіти в останньому ряду й тупити, навіть не намагаючись вникнути в діалоги і зрозуміти сюжет.

Бо це дозволяє мені скинути з себе зайве. І допомагає більш чітко й об’ємно відчути себе вузлом на Мережі.

І, звісно, що після двадцять четвертого лютого кіно у нас тут не було. Я змирилася з цим. Я думала, що не буде його до перемоги, до кінця цієї Війни.

Аж ось позавчоріш ми з чоловіком йшли до свого Сільпо і я побачила, що назустріч нам йде група збуджених, веселих п’яти-шестирічних дітей у супроводі батьків. Діти несли попкорн. Звичайний. Але у відерках таких, в яких його продають у тому «Блокбастері», що знаходиться на другому поверсі у ТЦ, в яке ми, власне і йшли.

Я навіть не стала чекати поки дійдемо. Відкрила додаток продажу квитків в телефоні. Побачила, що таки є. Перші два зі списку можливих сеансів були: «Доктор Стрендж у Мультивсесвіті божевілля» і «Топ Ган. Маверік».

Варто було вибрати – на який йдемо перший. Вибрали «Доктора» і Т.В. потім казав, що вибір був очевидний і символічний. Так й мало бути. Мабуть.

Бо вже на самому початку цього фільму ми підхопили першу Хвилю. Вона пішла у ту мить, коли Стрендж прийшов до Ванди у яблуневий сад і застав її за обрізанням живих квітучих гілок. Вона обрізала їх, а потім викинула на смітник. І це було так очевидно. Це було боляче. Це було про Мережу.

Це було про те, що зараз відбувається з нею. Про те, що йдуть люди, які ніколи не доквіткуть, не зав’яжуться і не дадуть плодів, що впадуть у ґрунт й проростуть. Це було про Життєві Дерева, які ніколи не народять від себе нових дерев.

Це було про те, що – скільки б народу не прийшло на місце загиблого когось – в Мережі його неможливо ніким замінить.

Й після цього фільму я відчувала себе трішки порожньою. Але на наступний дунь в нас були інші квитки. І вчора у нас був Том Круз.

Том Круз, хай буде благословенний він і живе довго ще, доти, доки ті, хто народжений до тисячу дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року ще в змозі робити дітей, був. Й був у репертуарі своєму.

Весь фільм був про те, як спочатку ми рятуємо дітей, потім діти рятують нас, потім ми обіймаємося з дітьми, прощаємо всіх і себе. І головне – миз дітьми приймаємо бій, ми в ньому виграємо й всі, хто бився з безликим і неназваним злом, залишаються у цьому бої живі.


Звісно, в житті так не буде. Бо насправді й діти, і ми кожен день втрачаємо в цій битві з ножицями, які зрізують гілки, незамінних, безцінних людей.

Але за надію я Тому Крузу вдячна. І дійсно хай ще довго живе.

А цей пост просто для того, щоб пам’ятати про Хвилі, в які я увійшла таки. Завдяки ЗСУ, які нас бережуть, поки ми сидимо у кіно.

Comments

[hors_bor]

А я радий, що маю можливість читати про побачене і таким чином теж бачити. Фільми справді знімаються для нас із певними посилами до підсвідомості, або з посланнями, які закладені для тих, хто може і вміє їх розшифрувати.

[anna_amargo]

Зараз жалкую, що не додумалась вести щоденник, в який би записувала всі ці Хвилі, запущені через кіно.