![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoНа Ліб – так, неочікувано – прямо зараз, вночі, точиться прекрасна розмова. Всі розмовляють один з одним. Всі щирі і милі. Всі милостиві. Всі поринули в спомини.
Бо один хтось спитав: «Якої своєї ілюзії ви в дитинстві позбулися таким чином, що, залишившись без неї, зрозуміли, що стали раптом дорослими?»
Хтось написав і спитав. І всі кинулися пригадувати дитинство своє і відписуватися під постом тим прекрасними коментарями.
І я взагалі-то за іншим чимось зайшла, але зачепилася поглядом, втяглася, сиділа, читала. Й мене вразила історія Піппо.
Він написав: «Я років до одинадцяти був свято вірив, що закохуватися і палко кохати вміють лише інтелектуально достатньо розвинені люди. Ті, що знаються на поезії, кількома мовами розмовляють, багато читають книжок. Я був упевнений, що треба бути дуже розумним для того, щоб покохати когось. Думав, що дурні просто трахаються…»
Звісно, Олівер тут таки написав йому: «А потім ти сам закохався. Зрозумів, що ти все ще тупий, але на диво закоханий, і зробив відкриття – закохуватися можуть усі, навіть такі довбойоби, як ти.»
Звісно, Піп відповів: «Ха ха ха!». Потім написав про сусіда, який був не найбільшого розуму, але якось зміг закохатися і цим здивував неймовірно. Потім Піп запостив картинку, яка мала символізувати його імунітет до жартів мого милого брата.
Але я – як ввімкнулась – так й вимкнулась зразу ж. Далі я вже не читала. Бо до мене дійшло, що таку саму ілюзію я також мала в дитинстві. Але – на відміну від Піппо – я не можу згадати, коли, чому і при яких обставинах я позбулася її. І я навіть зараз не впевнена, що таки позбулась.
На Либ - так, неожиданно - прямо сейчас, ночью, идёт прекрасный разговор. Все разговаривают друг с другом. Все искренние и милые. Все благостные. Все погрузились в свои воспоминания.
Ибо один кто-то спросил: «Какой своей иллюзии вы в детстве лишились таким образом, что, оставшись без неё, поняли, что стали вдруг взрослыми?»
Кто-то написал и спросил. И все бросились вспоминать детство своё и отписываться под постом тем прекрасными комментариями.
И я вообще-то по другому делу зашла, но зацепилась взглядом, втянулась, сидела, читала. И меня поразила история Пиппо.
Он написал: «Я лет до одиннадцати был свято верил, что влюбляться и горячо любить умеют только интеллектуально достаточно развитые люди. Те, что понимают поэзию, на нескольких языках разговаривают, много читают книг. Я был уверен, что надо быть очень умным для того, чтобы полюбить кого-то. Думал, что дураки просто трахаются...»
Конечно, Оливер тут же написал ему: «А потом ты сам влюбился. Понял, что ты всё ещё тупой, но удивительно влюблённый, и сделал открытие - влюбляться могут все, даже такие долбоёбы, как ты.»
Конечно, Пип ответил: «Ха ха ха!». Потом написал о соседе, который был не самого большого ума, но как-то смог влюбиться и этим удивил невероятно. Затем Пип запостил картинку, которая должна была символизировать его иммунитет к шуткам моего милого брата.
Но я - как включилась - так сразу и выключилась. Дальше я уже не читала. Ибо меня дошло, что такую же иллюзию я также имела в детстве. Но - в отличие от Пиппо - я не могу вспомнить, когда, почему и при каких обстоятельствах я лишилась её. И я даже сейчас не уверена, что таки лишилась, угу.
Бо один хтось спитав: «Якої своєї ілюзії ви в дитинстві позбулися таким чином, що, залишившись без неї, зрозуміли, що стали раптом дорослими?»
Хтось написав і спитав. І всі кинулися пригадувати дитинство своє і відписуватися під постом тим прекрасними коментарями.
І я взагалі-то за іншим чимось зайшла, але зачепилася поглядом, втяглася, сиділа, читала. Й мене вразила історія Піппо.
Він написав: «Я років до одинадцяти був свято вірив, що закохуватися і палко кохати вміють лише інтелектуально достатньо розвинені люди. Ті, що знаються на поезії, кількома мовами розмовляють, багато читають книжок. Я був упевнений, що треба бути дуже розумним для того, щоб покохати когось. Думав, що дурні просто трахаються…»
Звісно, Олівер тут таки написав йому: «А потім ти сам закохався. Зрозумів, що ти все ще тупий, але на диво закоханий, і зробив відкриття – закохуватися можуть усі, навіть такі довбойоби, як ти.»
Звісно, Піп відповів: «Ха ха ха!». Потім написав про сусіда, який був не найбільшого розуму, але якось зміг закохатися і цим здивував неймовірно. Потім Піп запостив картинку, яка мала символізувати його імунітет до жартів мого милого брата.
Але я – як ввімкнулась – так й вимкнулась зразу ж. Далі я вже не читала. Бо до мене дійшло, що таку саму ілюзію я також мала в дитинстві. Але – на відміну від Піппо – я не можу згадати, коли, чому і при яких обставинах я позбулася її. І я навіть зараз не впевнена, що таки позбулась.
На Либ - так, неожиданно - прямо сейчас, ночью, идёт прекрасный разговор. Все разговаривают друг с другом. Все искренние и милые. Все благостные. Все погрузились в свои воспоминания.
Ибо один кто-то спросил: «Какой своей иллюзии вы в детстве лишились таким образом, что, оставшись без неё, поняли, что стали вдруг взрослыми?»
Кто-то написал и спросил. И все бросились вспоминать детство своё и отписываться под постом тем прекрасными комментариями.
И я вообще-то по другому делу зашла, но зацепилась взглядом, втянулась, сидела, читала. И меня поразила история Пиппо.
Он написал: «Я лет до одиннадцати был свято верил, что влюбляться и горячо любить умеют только интеллектуально достаточно развитые люди. Те, что понимают поэзию, на нескольких языках разговаривают, много читают книг. Я был уверен, что надо быть очень умным для того, чтобы полюбить кого-то. Думал, что дураки просто трахаются...»
Конечно, Оливер тут же написал ему: «А потом ты сам влюбился. Понял, что ты всё ещё тупой, но удивительно влюблённый, и сделал открытие - влюбляться могут все, даже такие долбоёбы, как ты.»
Конечно, Пип ответил: «Ха ха ха!». Потом написал о соседе, который был не самого большого ума, но как-то смог влюбиться и этим удивил невероятно. Затем Пип запостил картинку, которая должна была символизировать его иммунитет к шуткам моего милого брата.
Но я - как включилась - так сразу и выключилась. Дальше я уже не читала. Ибо меня дошло, что такую же иллюзию я также имела в детстве. Но - в отличие от Пиппо - я не могу вспомнить, когда, почему и при каких обстоятельствах я лишилась её. И я даже сейчас не уверена, что таки лишилась, угу.
