T.T.R. + A.L. 4

8.
«Я і батько Скорпіуса були колись друзями і залишаємося друзями досі, Ал.» - Пишу я і відчуваю, як рот наповнює гіркувата густа слина. Щоб змити її, роблю ще ковток вогневіски. – «Ми дружимо, хоча це дуже непросто і часом дуже виснажливо – дружити двом таким, як ми з паном Драко Мелфоєм.»

Насправді я трішки кривлю душею, мабуть. Бо, який би не був важкий у Драко Мелфоя характер, другом він був досить легким, маю це визнати.



Він не нав’язувався, не вимагав уваги і всього вільного часу, що я його мав, не ревнував до інших моїх друзів й, головне, не ліз в душу.

Звісно, так було не тому, що Драко був вихованим хлопчиком, який поважав чужі кордони і чужі таємниці. Звісно, ні. Він був ненав’язливий, бо вважав себе досить цікавим, щоб я сам хотів спілкуватися з ним. Не вимагав уваги весь час, бо більшу частину життя був зайнятий самим собою. І тому тільки не ревнував, що не вважав Рона, Герміону і інших ґрифіндорців, з якими я товаришував, вартими того, щоб до них ревнувати, не вважав їх собі рівними, а, можливо, навіть за людей їх не мав. Лізти ж в душу й випитувати йому не дозволяла все та ж його рідна, мелфоївська, виплекана родом, пиха. ( . . . )

T.T.R. + A.L. 5

10.
«Так, синку, це дуже непросто, дружити з кимсь із Мелфоїв. Можливо, ти сам вже це знаєш. Можливо, ще не здогадуєшся. Можливо, що Драко виховує свого сина інакше, не так, як його виховував його батько Люціус, і тому ваша дружба не буде схожа на нашу, але перше, що я дізнався про Малфоїв, коли отримав у друзі Малфоя – це те, що вони не жаліють тих, кого люблять. Не жаліють нікого, але особливо - тих, кого вони люблять…»

Я повертаюся за стіл, щоб написати це. Пишу, дописую і зразу шкодую, що таке написав. Я не збирався лякати свою дитину і не мав наміру вивертати перед сином брудну білизну Малфоєв.



Тому я продовжую так: «Я хочу, щоб ти мене зрозумів. Мова йде не про те, що Драко міг безжально заїхати мені під час гри гострим ліктем у голову, збити з мітли, скинути на землю й радіти цьому. Мова також не про кпини, образи, не про прізвиська, якими він мене нагороджував постійно, не про жарти недобри, яких я натерпівся. Мова про те, що всім Малфоям – немов якийсь цвях іржавий – в голову забита ідея, що будь які почуття роблять магів слабкими. Всі вони думають, що дружба й кохання робить їх вразливими, перетворює їх на мішені. І чим більше вони люблять, тим більше вони намагаються світу довести протилежне.» ( . . . )