A.L. + T.T.R. 96

57.
Не знаю, яких саме слів від Джиневри чекаю. Але, мабуть, не тих, що вона раптом промовляє, дивлячись у очі мені: «Що не так з Герміоною?» «Що? З Герміоною? Ти серйозно зараз хочеш побалакати про Герміону?»

«Ну, не знаю...» - Місіс Поттер знизує плечима. – «Можливо, ти чекав не такої бесіди. Але... Коли ти був тут останній раз, ти... Ну, мабуть, розізлився. І ти пішов через неї... Через Герміону. Сказавши, що згадав, як сильно вона тебе бісить...»

«І-і-ііі-і?..» - Починаю розуміти, куди клонить Джинні і не можу повірити в це.

Вона, під моє іі-і-і випрямляється, задирає підборіддя та майже з викликом промовляє: «Роздратування – це також емоції. Емоції. Почуття!»

«О, ні!» - Я підіймаю склянку, з якої ще жодного ковтка не зробив, і стукаюсь об неї лобом. – «Нічого більшого за роздратування, повір мені.»

«Тоді що з нею не так?» - Джинні складає руки на грудях і дивиться все ще із викликом. – «Я чула ту розмову. Твою з Гаррі. Під вікнами. Ви... Ви говорили про неї. Про Герміону...»

«Ні.» - Хитаю головою і посміхаюся. – «Ми говорили не про неї. Ми говорили про випадок, про який ти, мабуть, чула...» «Тебе поранив гіпогриф. Ну, і що?!» «Мене поранив гіпогриф. В мене текла кров. Герміона злякалася. Вона е-ее-е як би це сказати. Втратила спокій. Самоконтроль. Почала командувати тим телепнем Геґрідом. Побігла відчиняти ворота. А потім ще стурбовано запитувала у Гаррі, чи зі мною все буде гаразд. Та розумієш, що це означає? Ні? Джин, це просто. Вона уперше побачила мою кров і раптом розкрилася, перестала контролювати себе і удавати, що я ніщо і що вона мене не помічає, що для неї я не існую. Все ще не розумієш?» ( . . . )

A.L. + T.T.R. 97

58.
Не знаю, чому - як не намагаюся - не вловлюю значення того погляду, яким вона на мене дивиться все ще...

«Дивовижно...» - Тихо промовляє те слово, яке у неї підчепили вже й ми з Гаррі також. «Дивовижно?» - Питаю. – «Що саме?»

Вона мовчить кілька хвилин, намагаючись до купи зібрати думки, а потім говорить: «Ти. Знаєш, коли Герміона тоді сказала, що ти не змінився... Ніхто з цим не сперечався. Ні Гаррі. Ні я. Це було... Наче так і мало бути. Наче Ґрейнджер правду сказала. Наче ти дійсно залишився саме таким, яким був у дитинстві, коли ми всі тебе знали...»

«Ну.» - Киваю. – «Це ж так. Вона була права. Я залишився таким, яким був у дитинстві. Тут точно сперечатися ні з чим...»

«Так!» - Джиневра раптом подається вперед, простягає руку і накриває нею мою. – «Це воно! Я потім думала. Крутила і так і сяк думку про те, чому Гаррі нічого тоді не відповів їй. Чому він не сперечався з подругою, чому не доводив, що ти змінився... Ну, вона ж начебто погане сказала, так? Вона ж мала на увазі, що ти і зараз такий самий гівнюк, яким був у школі. А він не сперечався...»

«Ну, й що?» - Не наважуюсь поворухнутись, бо не впевнений, що Джинні звернула увагу на те, що тримає за руку мене. Не хочу, щоб вона усвідомила цей свій жест, зніяковіла і відсахнулась, прибравши пальці свої.

«А те...» - Промовляє вона, розсуваючи мої пальці своїми і переплітаючи їх, даючи зрозуміти мені, що вона тримає мою руку невипадково і цілком усвідомлює це. – «Те, що до мене дійшло, що він і не мав переконувати Герміону в тому, що ти тепер кращій, ніж був тоді. Бо ти тепер не кращій. Бо ти і в дитинстві був такий як зараз. Отруйний. Гівнистий. Злий паскудник малий. І при цьому – прекрасна людина. Прекрасна. Бо інакше він тебе ніколи би не полюбив...» ( . . . )

A.L. + T.T.R. 98 99

60.
Не знаю, звідкіля в мене беруться сили не відповісти їй: «Я тебе, Джиневра, також.»

Збираю всю волю. Змушую себе їй не вірити. Кажу собі: «Ні, тільки не купляйся на це... Тільки не купляйся на це... Не хапайся за це, як за вихід. Як за можливість залишитись назавжди із ним, жити із ним, бути поруч із ним. Можливість, яку вона дарує тобі. Дарує, бо думає, що вона тебе любить. Не купляйся на це. Не погоджуйся з цим. Бо завтра вона зрозуміє, що насправді її почуття не такі. Що це не любов. Що завгодно, але не любов. Завтра вона злякається сама себе, не повірить, що вона, така хороша, могла покохати Мелфоя. Вона зрозуміє, що так не можна, вичахне, відштовхне тебе і від себе, й від нього. Й ти за раз втратиш все...»

61.
Останні сили йдуть в мене на те, щоб зробити лице кам’яним. «Це не любов, Джиневро.» - Майже шепотом промовляю. – «Це не любов. Це називається вдячність.»

На диво, вона не зашарілася й не зблідла, не відсахнулась, не встала й не вийшла із кухні.

Вона залишається сидіти навпроти мене, простягає руку через стіл, відставляє склянку, про яку я навіть забув. Потім кінчиками пальців торкається моєї руки. Схиливши голову набік, дивиться на мене і з посмішкою іронічною та питає: «Думаєш, ти класно розбираєшся в людях? Думаєш ти добре розумієшся на почуттях інших людей? Ти думаєш, ти вмієш розпізнавати в інших людях любов? Ти думаєш, ти знаєшся на цьому так добре, що вмієш розрізнити те, що вони самі розрізнити і впізнати не здатні? Так, Мелфою? Скажи? Ти настільки зарозумілий гівнюк, що твоя самовпевненість дозволяє тобі думати, що краще за мене знаєш мої почуття? Так чи ні?» ( . . . )

A.L. + T.T.R. 100

65.
Не знаю, чи ще живий. Не можу поворухнутися в мить, коли вона іншою рукою торкається моєї руки, забирає з долоні моєї золотий галлеон і, на секунду притулившись до мене всім тілом, обійнявши мне, знаходить навпомацки задню кишеню штанів, з якої я монету дістав.

Кладе її на місце. Відстороняється. Відходить. Йде до свого стільця і сідає. Дивиться мені у лице, чекаючи, доки не сяду також, а потім лиш промовляє: «Правильно. Це неможливо. Та й не потрібно. Нащо мені половина монети? І навіть ціла монета від тебе. Якщо я буду мати і твою монету, і тебе, і взагалі все, що в тебе є й чим ти є. Ти ж сам так сказав... Я можу бажати усе...»

66.
Ми кілька секунд вивчаємо одне у одного очі. Вона говорить, немов би читаючи мої думки: «Без шансів. Драко, без шансів. Ти не зможеш втекти від нього. У тебе не буде жодної причини кинути його. Ніяких варіантів не сказати сьогодні йому, що ти подумав і вирішив, що будеш із ним. Що ти хочеш бути із ним. Що ти хочеш жити із ним кожен день і кожну ніч під одним дахом. Драко, у тебе жодної надії на те, що я передумаю, злякаюсь, прокинусь завтра і зрозумію, що я тебе не люблю і не хочу тут бачити. Жодного шансу. Я впевнена в своїх почуттях так само, як впевнена в тому, що я Джинні Візлі-Поттер, а ти – Драко Мелфой...» ( . . . )