T.T.R. + A.L. Epilogue

1.
Вбити його ладен. Насправді. Мене аж трусить від гніву. Та лише тицькаю йому під носа його листа, питаю: «Що це? Поттере, що це?!» А він кліпає і мов те теля: «Що що?» «Ось це ось що?!» «Мелфой, це лист. І він не для тебе.» - Відповідає нарешті. – «Ти його читати не мав!»

«Мерлінів посох в дупу тобі!!» - Ледь стримуюсь, щоб не навернути його чимось більш вагомим за слово. – «Звісно це лист! Звісно я не мав його читати. Я його і бачити не мав. Але ж ось він! Я його тримаю в руках!»

Поступово мене відпускає, бо він продовжує кліпати, переводячи погляд з мене на лист і з листа знову на мене. Мимрить: «То як це? То ти зробив зошит порталом? Через нього можна було не лише переписуватися, а і речі передавати?»

«Геній! Ти геній!! Тобі, щоб зрозуміти, знадобилося лише двадцять п’ять років! Ну, от. Ти знаєш. Ура! Наступного разу поклади туди щось більш корисне. Дарчу на свій будинок. Гроші хоча б…» - Це кажу вже зовсім заспокоївшись. Майже зовсім. Мабуть. ( . . . )

Лист до Молодшого Сина.

Закінчила щойно той фанфік, який начебто починала писати для Антоніни, але писала для себе.

Сиджу тепер зла. Істинно зла. Насправді. З зіпсованим настроєм, хворою головою, яка до спазмолгону просить ще суматриптану. І з питанням: «Це все?»

Дивно вийшло. Та частина, що від імені Гаррі вся була через «Я». Він якав постійно. Майже у кожному реченні. В частині Драко жодного слова «Я» у внутрішньому монолозі і тільки коли він звертається до свого друга він говорить це «Я». І це не тому, що Мелфой котичок, зайчичок і зовсім зовсім не егоїст. В жодному разі. Це тому, що він почувається більшим, ніж «Я» те. Мабуть.



Хоча Драко сам на себе – юного Драко із фільмів – не дуже-то й схожий. Вочевидь, я таки перетягла в його образ щось з сіра Фелтона й треба було менше тягти. ( . . . )