Ще один День Битви За Гоґвортс.
May. 2nd, 2025 09:47 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЯ писала пост про це другого травня минулого року і позаторік писала також. Ну, бо гріх не писати, якщо ти одна з тих, хто вкладався у Елементи зі світу гарріпоттера й пропихував у Марнат День Битви За Гоґвортс також.
Але сьогодні я згадала про те, що це за день, лиш тоді, коли Хвилю крізь підшлункову мою понесло. Хтось запустив. Хтось штовхав. А я м’ялась десь збоку, бо вже кілька діб пишу у той фанфік, який у мене шматками черговий шматок. І цей шматок настільки важкий, що я буквально вичавлюю з себе в кращому випадку абзац, пару речень. Щоб потім лягти, почуваючись вичавленою, хворою і обезсиленою. І спати чотирнадцять годин.
Бо цей шматок у мене якраз про наслідки Битви За Гоґвортс. Про Перемогу. І про те, чи можуть люди, які були на одній стороні й разом перемогли, довіряти один одному після. Після Перемоги. І після того, як усвідомили, що соратники і союзники були не завжди чесні, і навіть союзниками і соратниками, можливо, були не завжди.
Не те, щоб я не здогадувалась, що так завжди було, зараз є і, скоріш за все, так буде завжди. Але коли я пишу текст про це, зусилля, які я роблю, щоби казку з неказкою не порівнювати, висмоктують мене як Дементори.
І єдине, що допомагає боротися з цим відчуттям засмоктування у ступор і тугу – окрім шоколаду, авжеж – це розуміння, що перед будь-яким розчаруванням в соратниках і союзниках, яке може статися за Перемогою, спочатку йде таки Перемога.
Але сьогодні я згадала про те, що це за день, лиш тоді, коли Хвилю крізь підшлункову мою понесло. Хтось запустив. Хтось штовхав. А я м’ялась десь збоку, бо вже кілька діб пишу у той фанфік, який у мене шматками черговий шматок. І цей шматок настільки важкий, що я буквально вичавлюю з себе в кращому випадку абзац, пару речень. Щоб потім лягти, почуваючись вичавленою, хворою і обезсиленою. І спати чотирнадцять годин.
Бо цей шматок у мене якраз про наслідки Битви За Гоґвортс. Про Перемогу. І про те, чи можуть люди, які були на одній стороні й разом перемогли, довіряти один одному після. Після Перемоги. І після того, як усвідомили, що соратники і союзники були не завжди чесні, і навіть союзниками і соратниками, можливо, були не завжди.
Не те, щоб я не здогадувалась, що так завжди було, зараз є і, скоріш за все, так буде завжди. Але коли я пишу текст про це, зусилля, які я роблю, щоби казку з неказкою не порівнювати, висмоктують мене як Дементори.
І єдине, що допомагає боротися з цим відчуттям засмоктування у ступор і тугу – окрім шоколаду, авжеж – це розуміння, що перед будь-яким розчаруванням в соратниках і союзниках, яке може статися за Перемогою, спочатку йде таки Перемога.
