Рожевий Зошит 52.

[anna_amargo]

60.
За декілька днів ти вранці пишеш мені, щоб я прийшла і давала поради, бо ти запросив Тіма на обід і зібрався варити борщ, але всі рецепти борщу, що ти знайшов в інтернеті і в книжках з науками ресторанних шеф-кухарів, здаються тобі занадто простими.

«Я підозрюю, - кажеш ти, - що тіточки, що надиктовували рецепти борщу у записники шефів всіх цих, не розповідали секретів. Я хочу секрет автентичної страви. Най буде борщ! Давай мені сюди всі секрети!» «З секретами ти їсти не будеш. А Тім і поготів.» «Чому це?» «Старе сало, Ем. Старе сало, затовчене з часником. По рецепту Любові Іванівни. Може ти й ризикнеш. Але Тім точно відмовиться...» «Не відмовиться.» - Кривиш ти губи у посмішці. - «Здається, він зробить усе, про що я його попрошу...» «І старе сало? Затовчене з часником? Буде їсти із рук твоїх?» «Так. Але, на жаль, я старого не дістану ніде. Я й звичайне довго шукав...»



Ти сідаєш чистити картоплю. Я дивлюся на твої руки. Дивлюся. Дивлюся. А потім таки наважуюсь і питаю у тебе, чи правильно я розумію, що тобі не вистачало друга, з яким можна триндіти про магію і про срібло.

Ти мовчки киваєш головою, не відриваючись від роботи. Я кажу: «Тім підходить?» «Тім вважає, що так...» «А ти?» «Тут я, мабуть, цілковито йому довіряю...»

Готуєш. Я щось підказую, хоча сама у рецепті пливу, бо зразу і не згадаю, коли я в останнє той борщ варила.

Я ловлю себе на тому, що я дико напружена і що я чекаю на Тіма. Що хочу на свої очі побачити і вухами своїми почути момент його появи. Мені треба знати — що він скаже і зробить.

Я не можу пояснити собі, чому це так важливо, але так довго товчу цю думку у голові, що ти її перехоплюєш і промовляєш: «Також. Я також трішки хвилююсь...» «Чому?» «Тому, що цей борщ. Ну. Не знаю. Може це і не борщ. Може, якщо його зараз запропонувати скуштувати твоїй покійній бабусі, вона б мені ту каструлю наділа на голову...»

Я сміюся. Встигаю проказати: «Що я в тобі обожнюю, так це вміння зіскочити будь з якої теми слизької...» А, коли ти відкриваєш рота, щоб щось відповісти, дзеленькає домофон. Ми обоє здригаємося від цього різкого звуку, і ти, ковтнувши вже заготовлену відповідь, йдеш до дверей: «Підіймайся...»

Відчуваю твоє серце в цю мить. Ні, воно не гупає, не колотиться, не пришвидшується навіть. Але я його відчуваю.

Тім заходить, штовхнувши стегном ледь прочинені двері. В одній руці в нього мокра парасолька, з якої ллється на підлогу черговий берлінській дощ. В іншій — пакет з пляшкою. Він цілує тебе у лобі, тицькає тобі в руки пакет, кидає парасолю в підставку і промовляє: «Йопане літо. Дощ за дощем, а за тим дощем злива. Одного ранку ти прокинешся, а річка в тебе у хаті вже...» «Чувак.» - Кажеш ти. - «Я живу на останньому поверсі. До мене Шпрее не дійде.» «Ага.» - Тім відповідає. - «Тішся надією. Тішся.»

Ви йдете на кухню. «Це так пахне твій борщ?» - Питає Тім, миючі руки під краном. - «Правильно ж? Борщ? Ти обіцяв сьогодні щось українське?» «Угу.» - Кажеш ти. Ставиш на стіл чарки і звільняєш з пакету пляшку. «Сподіваюся, що я взяв ту саму.» - Каже Тім, обертаючись. - «Я у інтернет-магазині шукав щось українське. Щоб був повний комплект. Там було написано, що ця виготовлена у Україні. Я вгадав?»

Ми дивимося на пляшку, що стоїть на столі і починаємо реготати. «Що? Щось не так?» «Так, Тім. Все так. Ти не просто вгадав. Ти вгадав два рази. Бо це назва острова. А острів у Запоріжжі.»

«Та ну вас у дупу. Ти брешеш!» - Каже Тім зашарівшись. Дістає телефон і лізе у Вікіпедію, щоб перевірити, чи є острів у Запоріжжі. Ти обходиш його стілець, стаєш за його спиною, кладеш йому на плечі долоні і притискаєш його лопатки до свого живота. «Давай давай, читай швидше, бо в нас зара вичахне борщ і будемо його жерти холодним.» «Холодним не за такої погоди...» - Відповідає Тім, тягнучи сторінку пальцем до опису пам'яток. І в цей момент я розумію, що відчуваю твоїм животом і його серце також.