A.L. + T.T.R. 3

8.
Не знаю, навіщо він попросив мене той зошит зробити. Думаю, він і сам би зумів змайструвати таке.

Ні, він звісно у магії дерев’яна колода, якщо це не польоти на мітлі та бійки, але для такої роботи навіть його невеликих талантів вистачило б з головою.

Але він мене попросив. Після того, як розповів мені всю історію з Василіском, спитав в мене: «Ти знаєш, як робити такі зошити, у яких можна було б переписуватися попри відстань і час?» «Це ж елементарно. Якщо хочеш, навчу…» - Почав було відповідати йому, але він перебив: «Ну, якщо це так легко, як ти кажеш, Мелфой, то зроби мені просто у подарунок.» «В подарунок, ага…»



9.
Не знаю, чи дійсно він тоді не розумів, що у нашому світі не буває просто подарунків і простих подарунків також.

Не знав тоді і досі не знаю цього. Але тоді мене ще дивували такі його прохання, така необачність й довірливість. Та що там казати… Дивували. Мене й досі іноді дивує той маґл, що у ньому живе й підставляється тупо, плутаючи світи, маґлівський і магічний. А тоді… ( . . . )

A.L. + T.T.R. 4 5 6

11.
Не знаю, чому першою моєю думкою була думка, що цей лист – для мене. Чому мені знадобилось підняти з підлоги вчетверо згорнуті папірці, розгорнути їх і разів з п’ять перечитати початок, щоб до мене нарешті дійшло, що лист був до Албуса, його молодшого сина, і що в зошиті моєму опинився він випадково.

«Любий Ал…» - Він писав. – «Я починаю писати цей лист без впевненості, що відправлю його тобі, або хоча б допишу. Я пишу його, бо я хочу попросити у тебе пробачення, хоч знаю, що іноді пробачення – це та річ, яку людина не може дати іншій людині, навіть якщо цього хоче. Я знаю це, бо єдина людина, яка стала причиною того, що зараз я намагаюся написати тобі цю сповідь, єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, окрім того, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку…»

«Ах же ж ти!..» - Так. Мене розірвало. Розірвало на маленькі шматки і рознесло на всі боки.

По-перше, це його я. Постійне, як скелі, я, і я нескінченне, як море синє глибоке. Кожне десяте слово. Перераховую… Ну, так. Так і є.



По-друге… Це вже занадто. Дивлюся на папірець, і – хоч очам довіряти не хочу, та бачу це кохаю. О, так. Він це написав. Він зізнався в коханні до мене в листі, що був не мені… ( . . . )