A.L. + T.T.R. 4 5 6
Mar. 6th, 2020 09:46 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo11.
Не знаю, чому першою моєю думкою була думка, що цей лист – для мене. Чому мені знадобилось підняти з підлоги вчетверо згорнуті папірці, розгорнути їх і разів з п’ять перечитати початок, щоб до мене нарешті дійшло, що лист був до Албуса, його молодшого сина, і що в зошиті моєму опинився він випадково.
«Любий Ал…» - Він писав. – «Я починаю писати цей лист без впевненості, що відправлю його тобі, або хоча б допишу. Я пишу його, бо я хочу попросити у тебе пробачення, хоч знаю, що іноді пробачення – це та річ, яку людина не може дати іншій людині, навіть якщо цього хоче. Я знаю це, бо єдина людина, яка стала причиною того, що зараз я намагаюся написати тобі цю сповідь, єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, окрім того, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку…»
«Ах же ж ти!..» - Так. Мене розірвало. Розірвало на маленькі шматки і рознесло на всі боки.
По-перше, це його я. Постійне, як скелі, я, і я нескінченне, як море синє глибоке. Кожне десяте слово. Перераховую… Ну, так. Так і є.
По-друге… Це вже занадто. Дивлюся на папірець, і – хоч очам довіряти не хочу, та бачу це кохаю. О, так. Він це написав. Він зізнався в коханні до мене в листі, що був не мені…
12.
Не знаю, якою силою мене штовхнуло вперед. Варто було лише відпустити свій гнів, дозволити собі гніватись, злитися, поринути з головою у лють, як мій кабінет миттю звузився, став тісніший і нижчий, зменшився, зменшився ще раз, зменшився кілька разів, стисся до розмірів зошиту, що все ще був у руках моїх.
Варто було лише кліпнути. Зробити крок. Щоб опинитися там. У його кабінеті. Й просичати, вклавши останні сили гніву в слова: «Поттере. Ти чортів недоумок. Я тебе зараз уб’ю.»
13.
Не знаю, чи багато людей бувають так само щасливі, коли чують, як їм погрожують миттєвою лютою смертю. Але.
Він щасливий. Прямо зараз щасливий. Дивлюся і бачу, що він у цю мить абсолютно й безумовно щасливий. Зовсім трішки розгублений, зовсім трішки наляканий, мабуть думає зараз, чи не варто було б залишити заповіт, та все ж таки – дійсно щасливий.
14.
Він щасливий і його за це також ладен убити. Насправді. Мене все ще не відпустило. Мене аж трусить від вже безсильного гніву, коли тицькаю йому під носа листа і питаю: «Що це? Поттере, що це?!»
А він кліпає і мов те теля: «Що що?» «Ось це ось що?!» «Мелфой, це лист. І він не для тебе.» - Відповідає нарешті. – «Ти його читати не мав!»
«Мерлінів посох у дупу тобі!!» - Ледь стримуюсь, не навернути щоб його чимось більш вагомим за лайку. – «Звісно це лист! Звісно я не мав його читати. Я його й не мав бачити. Але ж ось він! Я його тримаю в руках!»
Він дає мені покричати. Посміхається. Й поступово мене відпускає, бо він продовжує кліпати, переводячи погляд з мене на лист і знову на мене з листа. Мимрить: «То як це? То ти зробив зошит порталом? Через нього можна було не лише переписуватися, а і речі передавати?»
15.
Не знаю, якими зусиллями змушую себе не сміятись. Говорю: «Та ти геній! Ти геній!! Тобі, щоб зрозуміти, знадобилося лише двадцять п’ять років! Ну, от. Ти знаєш. Ура! Наступного разу поклади туди щось більш корисне. Дарчу на свій будинок. Можеш гроші хоча б…»
Він посміхається. Гортає зошит, що лежить перед ним: «Драко. Як ти це зробив?» «Ні-іі-і. Я тобі зараз не Драа-аа-ако. І не скажу, як зробив. Треба було слухати в той раз, коли я пропонував розказати. А тепер навіть не намагайся розмову на щось інше перевести. Ось це ось що? Це ось що?»
Він забирає у мене з рук лист і говорить: «Це лист. До Ала. Звичайнісінький лист. Що тут такого, Мелфой?»
«По-перше…» - Відчуваю, як мене знову зло забирає. – «По-перше, він Албус, а не Ал. Навіть я з першого разу, як мій син про це розповів, запам’ятав, що твого молодшого бісить, коли його називають скороченим іменем цим от...»
Він проковтує слину, вирячується на мене здивовано: «Ти говорив зі своїм сином про Ала?» «Албуса.» «Албуса, так. Ти говорив?» «Так. Уявляєш?!» - Дратуюся знову й ще більше. – «Я говорив. Зі своїм сином. Про його найкращого друга. Це нормально. З дітьми говорити. Взагалі. І про їх друзів також.»
16.
Він ковтає і це. Якийсь час мовчить, даючи мені заспокоїтись. Потім питає: «А далі? Ти сказав по-перше. Значить, є і по-друге. Що далі?»
«Далі те, за що тебе можна було б удавити без розмов взагалі.» - Тягнуся через стіл, нігтем чиркаю по аркушах складених. – «Поттер, увага! Скажи мені, що я маю з тобою зробити за порушення умови номер один? Першого з двох наших правил? Того, за яким ти ніколи нікому не кажеш про те, що любиш мене.»
По очам бачу, що він мені не вірить. Дивиться то на мене, то в лист. Встає з-за столу й стоїть. Показую йому очами на те, що він тримає в руках: «Розгорни й прочитай.»
Аркуші розгортає. Біжить поглядом по словах. Вголос йому цитую те, що він зараз читає, так, як запам’ятав сам: «Єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, не пробачила лише, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку. Скажи мені, ти ідіот?»
17.
Не знаю, звідки раптово на мене накочує густа і в’язка ніжність. Мабуть це через те, що я промовив слова, що він їх написав. Але ось вона. Ніжність. Й крізь ніжність, немов крізь сльози, дивлюся, як він знову падає на свій стілець. Як підіймає очі благально. Відчуваю, що вже ледь не плаче також.
Обходжу стіл й сідаю перед ним на стільницю, присуваю його на стільці ближче до себе, беру в руки його дурну голову і використовую свій перший прийом з заборонених навіки прийомів. Знімаю з Поттера окуляри.
18.
Тепер, коли він мене бачить наче в молоці, чи тумані, він може бути зі мною більш відвертий та сказати все те, чого не сказав би, якби міг слідкувати за виразом мого обличчя. «Ну?» - Питаю. – «Що сталося? Що ти вже наробив?»
Підтверджує мої здогадки. Розказує, що посварився із сином, коли той приїздив на канікули. Посварився, бо намагався заборонити Албусу дружити з тим, з ким він хоче дружити і радив знайти інших друзів якихось у тій чортовій школі.
«Дійсно ідіот. Ну, а потім?» А потім він сів ось тут, щоб написати листа та пояснити дитині свою дурну поведінку. А потім випив й продовжив. Або навпаки. Спочатку випив й продовжив, а потім подумав, що лист все пояснить.
«Таки ідіот.» «Будь ласка, Драко, не треба…» «Будь ласка, Гаррі, заткнись!» - Сиджу над ним і борюся одночасно із ніжністю, що вже готова виплеснутися із мене дощем, і з бажанням опустити на його голову щось дійсно важке. Ну, наприклад, чорнильницю. Бажано з замахом. Дивлюся на нього і просто борюся з бажанням.
19.
Не знаю, чому завжди так. Не розумію, що робиться завжди зі мною в той час, коли він так близько. Що коїться зараз зі мною. У мить, коли він схилився, лобом вперся в коліно моє і щось там собі під носа бухтить.
«Що ти там бухтиш? Що ти кажеш?» Піднімає очі, намагається сфокусуватися на моєму обличчі. Повторює: «Драко, будь ласка… Я тебе п’ять років так близько не бачив, не мав. Не хочу з тобою лаятись так от…»
«Оо-о, так. Зараз я спитаю, чого ти не хочеш, чого ти хочеш. Мені ж так це знати ціка…» Перебиває мене: «Драко. П’ять років.» «Насправді чотири. Й три місяці та вісім днів. Календар собі заведи.»
20.
Не знаю, що далі робитиму. Але знаю – це все. Гніву немає вже. Вся лють з мене пішла. Почуваюся вичавленим. Мізки починають працювати над тим, що з ним робити і як йому допомогти.
«Все життя, Поттере, я боявся стати схожим на свого батька. Ти знаєш?» «Так.» - Сидить, похнюпившись. – «Знаю.» «Це найбільший кошмар мій. Й знаєш, Поттере, що?» «Що, Мелфой?» «Те, що я дивлюся зараз на тебе і бачу, як ти стаєш більш схожий на Люціуса Абракаса Мелфоя, ніж я Драко Люціус Мелфой…» «Це жорстоко…» «Я не більш жорстокий, ніж ти зі своєю дитиною. Ти збираєшся повторювати всі помилки мого батька? Заборонити дружити? Чи ти не ідіот, ну, скажи?!»
Він опускає голову нижче ще і кілька разів зі стогоном стукається нею об мою ногу. Це кляте стогнання – перший заборонений прийом у його арсеналі. Він пам’ятає, він знає. Й він використовує це.
21.
Намагаюся опиратися. Збираю всі сили, що їх ще маю, і суворо кажу: «Перестань. Перестань, бо я встану й піду!»
«Ні!» - Хапає мене обома руками за ноги. – «Скажи, що робити.» «З Албусом? Візьми і напиши інший лист. В якому просто попроси вибачення і скажи, що був не правий, і що він має право вибирати сам собі друзів, а ти радий, що вони в нього є…»
«Це не просто.» «Це просто. Просто перестань постійно виправдовуватися і шукати причини, через які ти зробив ту чи іншу дурню. Все! Ти її вже зробив. Не треба пояснювати тим, хто постраждав від твоєї дурні, що тебе діяти змусило. Це не цікаво нікому. Цікаво – щоб ти виправляв.»
Знову б’ється головою об коліно моє: «Я не можу…» «Ти можеш. Просто визнай, що ти зробив дурість, бо ти від природи дурний, а тут на тебе й найшло ще. І напиши йому…» «Я не можу…»
22.
«Ти можеш!» - Запускаю пальці у його волосся цупке, загрібаю у жменю й тягну, щоб змусити підняти голову і подивитись на мене.
Стогне знову. Ніжність в мені закипає, як вариво чарівне. Бульбашки в животі лускаються від бажання бути одним цілим із ним, як від пекельного жару. «Ну.» - Питаю. – «І що з тобою робити?!» «Все, що завгодно…» - Хрипить. – «Я тебе п’ять років не…»
23.
Не знаю, як він рахує. Не п’ять. Чотири і три місяці з тижнем. Це довго, насправді, але… Прямо зараз та мить, коли обидва ми розуміємо, що і однієї доби порізно вже забагато б було.
Він присуває стілець ще ближче до мене. Відпускає мої ноги і обіймає за талію. Головою впирається у низ мого живота. Щось говорить. «Що на цей раз?» «Драко, я не знаю, чому я так довго тобі не писав. Чому я тебе не покликав раніше?» «Бо ти ідіот. Я вже казав тобі, що ти, Поттере, ідіот?»
Сміється. Підтверджує, що вже чув це від мене. Просить повернути йому на ніс окуляри, бо хоче мене роздивитися. Відповідаю: «Руками дивись.»
Піднімає руки, бере мене за обличчя. Гладить. Водить пальцями по вилицям, по щокам і губам.
Теж підіймаю свою руку, кладу долоню зверху на його пальці, притискаю їх до рота й цілую.
«Ти це пам’ятаєш?!» - Дивується. «Так. Четвертий рік. Тричаклунський турнір. Ти хизувався переді мною золоченим яйцем у порожньому класі, здається, зілляваріння.» - Відповідаю у руку йому.
Він починає сміятися знову: «Мерлін Моргауза Мордред. Які ми тоді придуркуваті були. Навіть не боялися Снейпа. А він, між іншим, міг до класу зайти!»
24.
Сміючись, він сповзає зі стільця і тягне мене за собою на підлогу під стіл. Встигаю сказати: «Тоді, кажеш, придуркуваті були? А зараз, можна подумати, норм ми. І не ризикуємо вже. Й це не ти з кожним разом стаєш все більш необачний і вибираєш для зустрічей все менш підходящі місця.»
З вуст його зривається: «Ой!» Очі його розширюється. Почуваюся неймовірно важким, коли падаю на нього й, здається, роблю йому боляче, вдаривши груди грудьми.
Промовляє: «Я це місце не вибирав, ти сам сюди до мене прийшов.» «Не забувай наступного разу у зошит зразу дарчу на дім…» - Шепочу, цілуючи шию.
Ми сміємося разом. Він, як голодний, не відпускає мене, тулиться лицем до лиця, знаходить мої губи і ковтає мій сміх. Говорить, що хоче зверху, і ми, регочучи, перекочуємося підлогою трохи далі від столу.
11.
Не знаю, почему первой моей мыслью была мысль о том, что это письмо - для меня. Почему мне понадобилось поднять с пола вчетверо сложенные бумажки, развернуть их и раз пять перечитать начало, чтоб до меня дошло, наконец, что письмо было к Альбусу, его младшему сыну, и в тетради моей оказалось оно совершенно случайно.
«Дорогой Ал...» - Он писал. - «Я начинаю писать это письмо без уверенности, что отправлю его тебе, или хотя бы допишу. Я пишу его потому, что я хочу попросить у тебя прощения, хоть знаю, что иногда прощения - это та вещь, которую человек не может дать другому человеку, даже если этого хочет. Я знаю это, ведь единственный человек, который стал причиной того, что сейчас я пытаюсь написать тебе эту исповедь, единственный человек, которого я любил всю свою жизнь, простил мне всё, кроме того, что при знакомстве я демонстративно при людях не пожал ему руку...»
«Ах же ты!..» - Да. Меня разорвало. Разорвало на кусочки мельчайшие и разнесло во все стороны.
Во-первых, это его «я». Постоянное, как скалы, «я», и «я» бесконечное, как глубокое синее море. Каждое десятое слово. Пересчитываю... Ну, да. Так и есть.
Во-вторых... Это уж слишком. Смотрю на бумагу, и - хоть глазам доверять не хочу, и вижу это «люблю». О да. Он это написал. Он признался в любви ко мне в письме, что адресовано было не мне...
12.
Не знаю, какой силой меня толкнуло вперёд. Стоило только отпустить свой гнев, позволить себе сердиться, злиться, окунуться с головой в свою ярость, как мой кабинет мигом сузился, стал теснее и ниже, уменьшился, уменьшился ещё раз, уменьшился несколько раз, сжался до размеров тетради, всё ещё бывшей в руках моих.
Стоило только моргнуть. Сделать шаг. Чтобы оказаться там. В его кабинете. И прошипеть, вложив последние силы гнева в слова: «Поттер. Ты чертов придурок. Я тебя сейчас убью.»
13.
Не знаю, многие ли люди бывают так же счастливы, когда слышат, как им угрожают мгновенной лютою смертью. Но.
Он счастлив. Прямо сейчас счастлив. Смотрю и вижу, что он в этот момент счастлив абсолютно и безусловно. Совсем немного растерян, совсем немного напуган, пожалуй, думает, что стоило бы завещание написать, и все же - действительно счастлив.
14.
Он счастлив и его за это также готов укокошить. В самом деле. Меня всё еще не отпустило. Меня аж трясет от уже бессильного гнева, когда тычу ему под нос письмо и спрашиваю: «Что это? Поттер, что это?!»
А он моргает и как тот телёнок: «Что что?» «Вот это вот что?!» «Малфой, это письмо. И оно не для тебя.» - Отвечает, наконец. - «Ты его читать был не должен.»
«В задницу тебе Мерлинов посох!!» - Едва сдерживаюсь, чтобы не навернуть его чем-то более весомым, чем ругань. - «Конечно, это письмо! Конечно, я не должен был его читать. Я его и видеть не должен был. Но вот он! Я его держу в руках!»
Он даёт мне покричать. Улыбается. И постепенно меня отпускает, потому, что он продолжает моргать, переводя взгляд с меня на письмо и снова с письма на меня. Мямлит: «Так как это? Ты сделал тетрадь порталом? Через неё можно было не только переписываться, а и вещи передавать?»
15.
Не знаю, какими усилиями заставляю себя не смеяться. Говорю: «Да ты гений! Ты гений!! Тебе, чтобы понять, понадобилось всего двадцать пять лет! Ну, вот. Ты знаешь. Ура! В следующий раз положи туда что-то более полезное. Дарственную на свой дом. Можешь деньги хотя бы...»
Он улыбается. Листает тетрадь, лежащую перед ним: «Драко. Как ты это сделал?» «Нее-е-ет. Я тебе не Драа-аа-ако сейчас. И не скажу, как я сделал. Надо было слушать в тот раз, когда я предлагал рассказать. А теперь даже не пытайся разговор на другое перевести. Вот это вот что? Что вот это?»
Он забирает у меня из рук письмо и говорит: «Это письмо. К Алу. Обычное письмо. Что здесь такого, Малфой?»
«Во-первых...» - Чувствую, как меня снова зло забирает. - «Во-первых, он Альбус, не Ал. Даже я с первого раза, как мой сын об этом сказал, запомнил, что твоего младшего бесит, когда его называют сокращенным именем этим вот...»
Он проглатывает слюну, пялится на меня удивленно: «Ты говорил со своим сыном об Ала?» «Альбусе.» «Альбусе, да. Ты говорил?» «Ага. Ты представляешь?!» - Раздражаюсь снова сильнее. - «Я говорил. Со своим сыном. О его лучшем друге. Это нормально. С детьми говорить. Вообще. И об их друзьях тоже.»
16.
Он глотает и это. Какое-то время молчит, давая мне успокоиться. Затем спрашивает: «А дальше? Ты сказал - во-первых. Значит, есть и во-вторых. Дальше что?»
«Дальше то, за что тебя можно было бы удавить без разговоров вообще.» - Тянусь через стола, ногтем чиркаею по листам сложенным. - «Поттер, внимание! Скажи мне, что я с тобой должен сделать за нарушение условия номер один? Первого из двух наших правил? Того, по какому ты никогда никому не говоришь о том, что любишь меня.»
По глазам вижу, что он мне не верит. Смотрит то на меня, то в письмо. Встает из-за стола и стоит. Показываю ему глазами на то, что он держит в руках: «Разверни и прочитай.»
Он листы разворачивает. Бежит взглядом по словам. Вслух ему цитирую то, что он сейчас читает, так, как запомнил сам: «Единственный человек, которого я любил всю жизнь, простил мне всё, не простил лишь, что при знакомстве я демонстративно при людях не пожал ему руку. Скажи мне, ты идиот?»
17.
Не знаю, откуда внезапно на меня накатывает густая, вязкая нежность. Видимо это из-за того, что я произнёс то, что он написал. Но вот она. Нежность. И сквозь нежность, словно сквозь слезы, смотрю, как он снова падает на свой стул. Как поднимает глаза умоляюще. Чувствую, что он тоже уже чуть ли не плачет.
Обхожу стол и сажусь перед ним на столешницу, придвигаю его на стуле ближе к себе, беру в руки его глупую голову и использую свой первый приём из запрещенных навеки приемов. С Поттера снимаю очки.
18.
Теперь, когда он меня видит будто в молоке и тумане, он может быть со мной более откровенен и сказать всё то, чего не сказал бы, если бы мог следить за выражением моего лица. «Ну?» - Спрашиваю. - «Что случилось? Что ты снова наделал?»
Подтверждает мои догадки. Рассказывает, что поссорился с сыном, когда тот приезжал на каникулы. Поссорился потому, что пытался запретить Альбусу дружить с тем, с кем он хочет дружить, и советовал найти других каких-нибудь друзей в той чертовой школе.
«Действительно идиот. Ну, а потом?» А потом он сел здесь, чтобы написать письмо и объяснить ребёнку своё глупое поведение. А потом выпил и продолжил. Или наоборот. Сначала выпил и продолжил, а потом подумал, что письмо всё объяснит.
«Таки идиот.» «Пожалуйста, Драко, не надо...» «Пожалуйста, Гарри, заткнись!» - Сижу над ним и борюсь одновременно с нежностью, которая уже готова выплеснуться дождём из меня, и с желанием опустить на голову что-то и вправду тяжёлое. Ну, например, чернильницу. Желательно с размахом. Смотрю на него и просто борюсь с желанием.
19.
Не знаю, почему всегда так. Не понимаю, что всегда происходит со мной в то время, когда он так близко. Что происходит сейчас со мной. В момент, когда он склонился, лбом упёрся в колено моё и бубнит что-то под нос себе.
«Что ты там бубнишь? Что ты говоришь?» Поднимает глаза, пытается сфокусироваться на лице моём. Повторяет: «Драко, пожалуйста... Я тебя пять лет так близко не видел, не был с тобой. Не хочу ругаться так вот...»
«Оо-о, да. Сейчас я спрошу, чего ты хочешь, а чего ты не хочешь. Мне же так это знать интере...» Перебивает меня: «Драко. Пять лет.» «На самом деле четыре. И три месяца и восемь дней. Календарь себе заведи.»
20.
Не знаю, что дальше делать. Но знаю - это всё уже. Гнева нет. Вся ярость ушла из меня. Чувствую себя выжатым. Мозги начинают работать над тем, что с ним делать и как ему помогать.
«Всю жизнь, Поттер, я боялся стать похожим на своего отца. Ты знаешь?» «Да.» - Сидит, опустив голову. - «Знаю.» «Это самый большой мой кошмар. И знаешь что, Поттер?» «Что, Малфой?» «То, что я смотрю на тебя сейчас и вижу, как ты становишься похож на Люциуса Абракаса Малфоя больше, чем я Драко Люциус Малфой...» «Это жестоко...» «Я не более жесток, чем ты со своим сыном. Ты собираешься повторять все ошибки моего папы? Запретить дружить? Ты не идиот, ну, скажи?!»
Он опускает голову ещё ниже и несколько раз со стоном стучится ею об мою ногу. Эти проклятые стенания - первый запрещённый приём в его арсенале. Он помнит, он знает. И он использует это.
21.
Стараюсь сопротивляться. Собираю все силы, которые ещё есть, и строго говорю: «Перестань. Перестань, а то я встану сейчас и уйду!»
«Нет!» - Хватает меня обеими руками за ноги. - «Скажи, что делать.» «С Альбусом? Возьми и напиши другое письмо. В каком просто попроси прощения и скажи, что был не прав, и что он имеет право выбирать себе друзей сам, а ты рад, что они у него есть...»
«Это не просто.» «Это просто. Просто перестань постоянно оправдываться и искать причины, из-за которых ты сделал ту или иную дурню. Всё! Ты её уже сделал. Не надо объяснять тем, кто пострадал от дурни твоей, что тебя заставило действовать. Это не интересно никому. Интересно - чтобы ты исправлял.»
Опять бьётся головой о колено моё: «Я не могу...» «Ты можешь. Просто признай, что ты сделал глупость, потому, что ты от природы дурак, а тут на тебя и нашло ещё. И напиши ему...» « Я не могу...»
22.
«Ты можешь!» - Запускаю пальцы в его волосы, загребаю их в горсть и тяну, чтобы заставить поднять голову и посмотреть на меня.
Стонет снова. Нежность во мне закипает, как волшебное варево. Пузырьки в животе лопаются от желания с ним быть одним целым, как от адского жара. «Ну.» - Спрашиваю. - «И что с тобой делать?!» «Все, что угодно...» - Хрипит. - «Я пять лет тебя не...»
23.
Не знаю, как он считает. Не пять. Четыре и три месяца с неделей. Это долго, на самом деле, но... Прямо сейчас тот момент, когда оба мы понимаем, что и суток порознь уже было бы чересчур.
Он придвигает стул ещё ближе ко мне. Отпускает мои ноги и обнимает за талию. Головой упирается в низ моего живота. Что-то говорит. «Что на этот раз?» «Драко, я не знаю, почему я так долго тебе не писал. Почему я не позвал тебя раньше?» «Потому, что ты идиот. Я уже говорил тебе, Поттер, что ты идиот?»
Смеётся. Подтверждает, что это от меня уже слышал. Просит вернуть ему на нос очки, потому, что рассмотреть меня хочет. Отвечаю: «Руками смотри.»
Поднимает руки, берёт меня за лицо. Гладит. Водит пальцами по скулам, по щекам и губам.
Тоже поднимаю свою, кладу ладонь сверху на его пальцы, прижимаю их к губам и целую.
«Ты это помнишь?!» - Удивляется почему-то. «Да. Четвёртый год. Турнир Трех Волшебников. Ты хвастался передо мной золоченым яйцом в пустом классе, кажется, зельеварения.» - Отвечаю в руку ему.
Он начинает смеяться снова: «Мерлин Моргауза Мордред. Которые мы тогда придурковатые были. Даже Снейпа не боялись. А он, между прочим, мог в любой момент зайти в класс.»
24.
Смеясь, он сползает со стула и тянет меня за собой на пол под стол. Успеваю сказать: «Тогда, говоришь, придурковатые были? А сейчас, можно подумать, норм мы. И не рискуем уже. И это не ты с каждым разом становишься все более безрассудный и выбираешь для встреч места всё менее подходящие.»
С уст его срывается: «Ой!» Глаза его расширяются. Чувствую себя невероятно тяжелым, когда падаю на него и, кажется, делаю ему больно, ударив в грудь грудью своей.
Говорит: «Я это место не выбирал, ты сюда ко мне сам пришел.» «Не забывай в следующий раз в тетрадь сразу дарственную на дом...» - Шепчу, в шею целуя.
Мы смеемся вместе. Он, как голодный, не отпускает меня, прижимается лицом к лицу, находит мои губы и глотает мой смех. Говорит, что хочет сверху, и мы перекатываемся по полу чуть дальше от стола, всё ещё хохоча.
Не знаю, чому першою моєю думкою була думка, що цей лист – для мене. Чому мені знадобилось підняти з підлоги вчетверо згорнуті папірці, розгорнути їх і разів з п’ять перечитати початок, щоб до мене нарешті дійшло, що лист був до Албуса, його молодшого сина, і що в зошиті моєму опинився він випадково.
«Любий Ал…» - Він писав. – «Я починаю писати цей лист без впевненості, що відправлю його тобі, або хоча б допишу. Я пишу його, бо я хочу попросити у тебе пробачення, хоч знаю, що іноді пробачення – це та річ, яку людина не може дати іншій людині, навіть якщо цього хоче. Я знаю це, бо єдина людина, яка стала причиною того, що зараз я намагаюся написати тобі цю сповідь, єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, окрім того, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку…»
«Ах же ж ти!..» - Так. Мене розірвало. Розірвало на маленькі шматки і рознесло на всі боки.
По-перше, це його я. Постійне, як скелі, я, і я нескінченне, як море синє глибоке. Кожне десяте слово. Перераховую… Ну, так. Так і є.
По-друге… Це вже занадто. Дивлюся на папірець, і – хоч очам довіряти не хочу, та бачу це кохаю. О, так. Він це написав. Він зізнався в коханні до мене в листі, що був не мені…
12.
Не знаю, якою силою мене штовхнуло вперед. Варто було лише відпустити свій гнів, дозволити собі гніватись, злитися, поринути з головою у лють, як мій кабінет миттю звузився, став тісніший і нижчий, зменшився, зменшився ще раз, зменшився кілька разів, стисся до розмірів зошиту, що все ще був у руках моїх.
Варто було лише кліпнути. Зробити крок. Щоб опинитися там. У його кабінеті. Й просичати, вклавши останні сили гніву в слова: «Поттере. Ти чортів недоумок. Я тебе зараз уб’ю.»
13.
Не знаю, чи багато людей бувають так само щасливі, коли чують, як їм погрожують миттєвою лютою смертю. Але.
Він щасливий. Прямо зараз щасливий. Дивлюся і бачу, що він у цю мить абсолютно й безумовно щасливий. Зовсім трішки розгублений, зовсім трішки наляканий, мабуть думає зараз, чи не варто було б залишити заповіт, та все ж таки – дійсно щасливий.
14.
Він щасливий і його за це також ладен убити. Насправді. Мене все ще не відпустило. Мене аж трусить від вже безсильного гніву, коли тицькаю йому під носа листа і питаю: «Що це? Поттере, що це?!»
А він кліпає і мов те теля: «Що що?» «Ось це ось що?!» «Мелфой, це лист. І він не для тебе.» - Відповідає нарешті. – «Ти його читати не мав!»
«Мерлінів посох у дупу тобі!!» - Ледь стримуюсь, не навернути щоб його чимось більш вагомим за лайку. – «Звісно це лист! Звісно я не мав його читати. Я його й не мав бачити. Але ж ось він! Я його тримаю в руках!»
Він дає мені покричати. Посміхається. Й поступово мене відпускає, бо він продовжує кліпати, переводячи погляд з мене на лист і знову на мене з листа. Мимрить: «То як це? То ти зробив зошит порталом? Через нього можна було не лише переписуватися, а і речі передавати?»
15.
Не знаю, якими зусиллями змушую себе не сміятись. Говорю: «Та ти геній! Ти геній!! Тобі, щоб зрозуміти, знадобилося лише двадцять п’ять років! Ну, от. Ти знаєш. Ура! Наступного разу поклади туди щось більш корисне. Дарчу на свій будинок. Можеш гроші хоча б…»
Він посміхається. Гортає зошит, що лежить перед ним: «Драко. Як ти це зробив?» «Ні-іі-і. Я тобі зараз не Драа-аа-ако. І не скажу, як зробив. Треба було слухати в той раз, коли я пропонував розказати. А тепер навіть не намагайся розмову на щось інше перевести. Ось це ось що? Це ось що?»
Він забирає у мене з рук лист і говорить: «Це лист. До Ала. Звичайнісінький лист. Що тут такого, Мелфой?»
«По-перше…» - Відчуваю, як мене знову зло забирає. – «По-перше, він Албус, а не Ал. Навіть я з першого разу, як мій син про це розповів, запам’ятав, що твого молодшого бісить, коли його називають скороченим іменем цим от...»
Він проковтує слину, вирячується на мене здивовано: «Ти говорив зі своїм сином про Ала?» «Албуса.» «Албуса, так. Ти говорив?» «Так. Уявляєш?!» - Дратуюся знову й ще більше. – «Я говорив. Зі своїм сином. Про його найкращого друга. Це нормально. З дітьми говорити. Взагалі. І про їх друзів також.»
16.
Він ковтає і це. Якийсь час мовчить, даючи мені заспокоїтись. Потім питає: «А далі? Ти сказав по-перше. Значить, є і по-друге. Що далі?»
«Далі те, за що тебе можна було б удавити без розмов взагалі.» - Тягнуся через стіл, нігтем чиркаю по аркушах складених. – «Поттер, увага! Скажи мені, що я маю з тобою зробити за порушення умови номер один? Першого з двох наших правил? Того, за яким ти ніколи нікому не кажеш про те, що любиш мене.»
По очам бачу, що він мені не вірить. Дивиться то на мене, то в лист. Встає з-за столу й стоїть. Показую йому очами на те, що він тримає в руках: «Розгорни й прочитай.»
Аркуші розгортає. Біжить поглядом по словах. Вголос йому цитую те, що він зараз читає, так, як запам’ятав сам: «Єдина людина, яку я кохав все життя, пробачила мені все, не пробачила лише, що при знайомстві я демонстративно при людях не потис її руку. Скажи мені, ти ідіот?»
17.
Не знаю, звідки раптово на мене накочує густа і в’язка ніжність. Мабуть це через те, що я промовив слова, що він їх написав. Але ось вона. Ніжність. Й крізь ніжність, немов крізь сльози, дивлюся, як він знову падає на свій стілець. Як підіймає очі благально. Відчуваю, що вже ледь не плаче також.
Обходжу стіл й сідаю перед ним на стільницю, присуваю його на стільці ближче до себе, беру в руки його дурну голову і використовую свій перший прийом з заборонених навіки прийомів. Знімаю з Поттера окуляри.
18.
Тепер, коли він мене бачить наче в молоці, чи тумані, він може бути зі мною більш відвертий та сказати все те, чого не сказав би, якби міг слідкувати за виразом мого обличчя. «Ну?» - Питаю. – «Що сталося? Що ти вже наробив?»
Підтверджує мої здогадки. Розказує, що посварився із сином, коли той приїздив на канікули. Посварився, бо намагався заборонити Албусу дружити з тим, з ким він хоче дружити і радив знайти інших друзів якихось у тій чортовій школі.
«Дійсно ідіот. Ну, а потім?» А потім він сів ось тут, щоб написати листа та пояснити дитині свою дурну поведінку. А потім випив й продовжив. Або навпаки. Спочатку випив й продовжив, а потім подумав, що лист все пояснить.
«Таки ідіот.» «Будь ласка, Драко, не треба…» «Будь ласка, Гаррі, заткнись!» - Сиджу над ним і борюся одночасно із ніжністю, що вже готова виплеснутися із мене дощем, і з бажанням опустити на його голову щось дійсно важке. Ну, наприклад, чорнильницю. Бажано з замахом. Дивлюся на нього і просто борюся з бажанням.
19.
Не знаю, чому завжди так. Не розумію, що робиться завжди зі мною в той час, коли він так близько. Що коїться зараз зі мною. У мить, коли він схилився, лобом вперся в коліно моє і щось там собі під носа бухтить.
«Що ти там бухтиш? Що ти кажеш?» Піднімає очі, намагається сфокусуватися на моєму обличчі. Повторює: «Драко, будь ласка… Я тебе п’ять років так близько не бачив, не мав. Не хочу з тобою лаятись так от…»
«Оо-о, так. Зараз я спитаю, чого ти не хочеш, чого ти хочеш. Мені ж так це знати ціка…» Перебиває мене: «Драко. П’ять років.» «Насправді чотири. Й три місяці та вісім днів. Календар собі заведи.»
20.
Не знаю, що далі робитиму. Але знаю – це все. Гніву немає вже. Вся лють з мене пішла. Почуваюся вичавленим. Мізки починають працювати над тим, що з ним робити і як йому допомогти.
«Все життя, Поттере, я боявся стати схожим на свого батька. Ти знаєш?» «Так.» - Сидить, похнюпившись. – «Знаю.» «Це найбільший кошмар мій. Й знаєш, Поттере, що?» «Що, Мелфой?» «Те, що я дивлюся зараз на тебе і бачу, як ти стаєш більш схожий на Люціуса Абракаса Мелфоя, ніж я Драко Люціус Мелфой…» «Це жорстоко…» «Я не більш жорстокий, ніж ти зі своєю дитиною. Ти збираєшся повторювати всі помилки мого батька? Заборонити дружити? Чи ти не ідіот, ну, скажи?!»
Він опускає голову нижче ще і кілька разів зі стогоном стукається нею об мою ногу. Це кляте стогнання – перший заборонений прийом у його арсеналі. Він пам’ятає, він знає. Й він використовує це.
21.
Намагаюся опиратися. Збираю всі сили, що їх ще маю, і суворо кажу: «Перестань. Перестань, бо я встану й піду!»
«Ні!» - Хапає мене обома руками за ноги. – «Скажи, що робити.» «З Албусом? Візьми і напиши інший лист. В якому просто попроси вибачення і скажи, що був не правий, і що він має право вибирати сам собі друзів, а ти радий, що вони в нього є…»
«Це не просто.» «Це просто. Просто перестань постійно виправдовуватися і шукати причини, через які ти зробив ту чи іншу дурню. Все! Ти її вже зробив. Не треба пояснювати тим, хто постраждав від твоєї дурні, що тебе діяти змусило. Це не цікаво нікому. Цікаво – щоб ти виправляв.»
Знову б’ється головою об коліно моє: «Я не можу…» «Ти можеш. Просто визнай, що ти зробив дурість, бо ти від природи дурний, а тут на тебе й найшло ще. І напиши йому…» «Я не можу…»
22.
«Ти можеш!» - Запускаю пальці у його волосся цупке, загрібаю у жменю й тягну, щоб змусити підняти голову і подивитись на мене.
Стогне знову. Ніжність в мені закипає, як вариво чарівне. Бульбашки в животі лускаються від бажання бути одним цілим із ним, як від пекельного жару. «Ну.» - Питаю. – «І що з тобою робити?!» «Все, що завгодно…» - Хрипить. – «Я тебе п’ять років не…»
23.
Не знаю, як він рахує. Не п’ять. Чотири і три місяці з тижнем. Це довго, насправді, але… Прямо зараз та мить, коли обидва ми розуміємо, що і однієї доби порізно вже забагато б було.
Він присуває стілець ще ближче до мене. Відпускає мої ноги і обіймає за талію. Головою впирається у низ мого живота. Щось говорить. «Що на цей раз?» «Драко, я не знаю, чому я так довго тобі не писав. Чому я тебе не покликав раніше?» «Бо ти ідіот. Я вже казав тобі, що ти, Поттере, ідіот?»
Сміється. Підтверджує, що вже чув це від мене. Просить повернути йому на ніс окуляри, бо хоче мене роздивитися. Відповідаю: «Руками дивись.»
Піднімає руки, бере мене за обличчя. Гладить. Водить пальцями по вилицям, по щокам і губам.
Теж підіймаю свою руку, кладу долоню зверху на його пальці, притискаю їх до рота й цілую.
«Ти це пам’ятаєш?!» - Дивується. «Так. Четвертий рік. Тричаклунський турнір. Ти хизувався переді мною золоченим яйцем у порожньому класі, здається, зілляваріння.» - Відповідаю у руку йому.
Він починає сміятися знову: «Мерлін Моргауза Мордред. Які ми тоді придуркуваті були. Навіть не боялися Снейпа. А він, між іншим, міг до класу зайти!»
24.
Сміючись, він сповзає зі стільця і тягне мене за собою на підлогу під стіл. Встигаю сказати: «Тоді, кажеш, придуркуваті були? А зараз, можна подумати, норм ми. І не ризикуємо вже. Й це не ти з кожним разом стаєш все більш необачний і вибираєш для зустрічей все менш підходящі місця.»
З вуст його зривається: «Ой!» Очі його розширюється. Почуваюся неймовірно важким, коли падаю на нього й, здається, роблю йому боляче, вдаривши груди грудьми.
Промовляє: «Я це місце не вибирав, ти сам сюди до мене прийшов.» «Не забувай наступного разу у зошит зразу дарчу на дім…» - Шепочу, цілуючи шию.
Ми сміємося разом. Він, як голодний, не відпускає мене, тулиться лицем до лиця, знаходить мої губи і ковтає мій сміх. Говорить, що хоче зверху, і ми, регочучи, перекочуємося підлогою трохи далі від столу.
11.
Не знаю, почему первой моей мыслью была мысль о том, что это письмо - для меня. Почему мне понадобилось поднять с пола вчетверо сложенные бумажки, развернуть их и раз пять перечитать начало, чтоб до меня дошло, наконец, что письмо было к Альбусу, его младшему сыну, и в тетради моей оказалось оно совершенно случайно.
«Дорогой Ал...» - Он писал. - «Я начинаю писать это письмо без уверенности, что отправлю его тебе, или хотя бы допишу. Я пишу его потому, что я хочу попросить у тебя прощения, хоть знаю, что иногда прощения - это та вещь, которую человек не может дать другому человеку, даже если этого хочет. Я знаю это, ведь единственный человек, который стал причиной того, что сейчас я пытаюсь написать тебе эту исповедь, единственный человек, которого я любил всю свою жизнь, простил мне всё, кроме того, что при знакомстве я демонстративно при людях не пожал ему руку...»
«Ах же ты!..» - Да. Меня разорвало. Разорвало на кусочки мельчайшие и разнесло во все стороны.
Во-первых, это его «я». Постоянное, как скалы, «я», и «я» бесконечное, как глубокое синее море. Каждое десятое слово. Пересчитываю... Ну, да. Так и есть.
Во-вторых... Это уж слишком. Смотрю на бумагу, и - хоть глазам доверять не хочу, и вижу это «люблю». О да. Он это написал. Он признался в любви ко мне в письме, что адресовано было не мне...
12.
Не знаю, какой силой меня толкнуло вперёд. Стоило только отпустить свой гнев, позволить себе сердиться, злиться, окунуться с головой в свою ярость, как мой кабинет мигом сузился, стал теснее и ниже, уменьшился, уменьшился ещё раз, уменьшился несколько раз, сжался до размеров тетради, всё ещё бывшей в руках моих.
Стоило только моргнуть. Сделать шаг. Чтобы оказаться там. В его кабинете. И прошипеть, вложив последние силы гнева в слова: «Поттер. Ты чертов придурок. Я тебя сейчас убью.»
13.
Не знаю, многие ли люди бывают так же счастливы, когда слышат, как им угрожают мгновенной лютою смертью. Но.
Он счастлив. Прямо сейчас счастлив. Смотрю и вижу, что он в этот момент счастлив абсолютно и безусловно. Совсем немного растерян, совсем немного напуган, пожалуй, думает, что стоило бы завещание написать, и все же - действительно счастлив.
14.
Он счастлив и его за это также готов укокошить. В самом деле. Меня всё еще не отпустило. Меня аж трясет от уже бессильного гнева, когда тычу ему под нос письмо и спрашиваю: «Что это? Поттер, что это?!»
А он моргает и как тот телёнок: «Что что?» «Вот это вот что?!» «Малфой, это письмо. И оно не для тебя.» - Отвечает, наконец. - «Ты его читать был не должен.»
«В задницу тебе Мерлинов посох!!» - Едва сдерживаюсь, чтобы не навернуть его чем-то более весомым, чем ругань. - «Конечно, это письмо! Конечно, я не должен был его читать. Я его и видеть не должен был. Но вот он! Я его держу в руках!»
Он даёт мне покричать. Улыбается. И постепенно меня отпускает, потому, что он продолжает моргать, переводя взгляд с меня на письмо и снова с письма на меня. Мямлит: «Так как это? Ты сделал тетрадь порталом? Через неё можно было не только переписываться, а и вещи передавать?»
15.
Не знаю, какими усилиями заставляю себя не смеяться. Говорю: «Да ты гений! Ты гений!! Тебе, чтобы понять, понадобилось всего двадцать пять лет! Ну, вот. Ты знаешь. Ура! В следующий раз положи туда что-то более полезное. Дарственную на свой дом. Можешь деньги хотя бы...»
Он улыбается. Листает тетрадь, лежащую перед ним: «Драко. Как ты это сделал?» «Нее-е-ет. Я тебе не Драа-аа-ако сейчас. И не скажу, как я сделал. Надо было слушать в тот раз, когда я предлагал рассказать. А теперь даже не пытайся разговор на другое перевести. Вот это вот что? Что вот это?»
Он забирает у меня из рук письмо и говорит: «Это письмо. К Алу. Обычное письмо. Что здесь такого, Малфой?»
«Во-первых...» - Чувствую, как меня снова зло забирает. - «Во-первых, он Альбус, не Ал. Даже я с первого раза, как мой сын об этом сказал, запомнил, что твоего младшего бесит, когда его называют сокращенным именем этим вот...»
Он проглатывает слюну, пялится на меня удивленно: «Ты говорил со своим сыном об Ала?» «Альбусе.» «Альбусе, да. Ты говорил?» «Ага. Ты представляешь?!» - Раздражаюсь снова сильнее. - «Я говорил. Со своим сыном. О его лучшем друге. Это нормально. С детьми говорить. Вообще. И об их друзьях тоже.»
16.
Он глотает и это. Какое-то время молчит, давая мне успокоиться. Затем спрашивает: «А дальше? Ты сказал - во-первых. Значит, есть и во-вторых. Дальше что?»
«Дальше то, за что тебя можно было бы удавить без разговоров вообще.» - Тянусь через стола, ногтем чиркаею по листам сложенным. - «Поттер, внимание! Скажи мне, что я с тобой должен сделать за нарушение условия номер один? Первого из двух наших правил? Того, по какому ты никогда никому не говоришь о том, что любишь меня.»
По глазам вижу, что он мне не верит. Смотрит то на меня, то в письмо. Встает из-за стола и стоит. Показываю ему глазами на то, что он держит в руках: «Разверни и прочитай.»
Он листы разворачивает. Бежит взглядом по словам. Вслух ему цитирую то, что он сейчас читает, так, как запомнил сам: «Единственный человек, которого я любил всю жизнь, простил мне всё, не простил лишь, что при знакомстве я демонстративно при людях не пожал ему руку. Скажи мне, ты идиот?»
17.
Не знаю, откуда внезапно на меня накатывает густая, вязкая нежность. Видимо это из-за того, что я произнёс то, что он написал. Но вот она. Нежность. И сквозь нежность, словно сквозь слезы, смотрю, как он снова падает на свой стул. Как поднимает глаза умоляюще. Чувствую, что он тоже уже чуть ли не плачет.
Обхожу стол и сажусь перед ним на столешницу, придвигаю его на стуле ближе к себе, беру в руки его глупую голову и использую свой первый приём из запрещенных навеки приемов. С Поттера снимаю очки.
18.
Теперь, когда он меня видит будто в молоке и тумане, он может быть со мной более откровенен и сказать всё то, чего не сказал бы, если бы мог следить за выражением моего лица. «Ну?» - Спрашиваю. - «Что случилось? Что ты снова наделал?»
Подтверждает мои догадки. Рассказывает, что поссорился с сыном, когда тот приезжал на каникулы. Поссорился потому, что пытался запретить Альбусу дружить с тем, с кем он хочет дружить, и советовал найти других каких-нибудь друзей в той чертовой школе.
«Действительно идиот. Ну, а потом?» А потом он сел здесь, чтобы написать письмо и объяснить ребёнку своё глупое поведение. А потом выпил и продолжил. Или наоборот. Сначала выпил и продолжил, а потом подумал, что письмо всё объяснит.
«Таки идиот.» «Пожалуйста, Драко, не надо...» «Пожалуйста, Гарри, заткнись!» - Сижу над ним и борюсь одновременно с нежностью, которая уже готова выплеснуться дождём из меня, и с желанием опустить на голову что-то и вправду тяжёлое. Ну, например, чернильницу. Желательно с размахом. Смотрю на него и просто борюсь с желанием.
19.
Не знаю, почему всегда так. Не понимаю, что всегда происходит со мной в то время, когда он так близко. Что происходит сейчас со мной. В момент, когда он склонился, лбом упёрся в колено моё и бубнит что-то под нос себе.
«Что ты там бубнишь? Что ты говоришь?» Поднимает глаза, пытается сфокусироваться на лице моём. Повторяет: «Драко, пожалуйста... Я тебя пять лет так близко не видел, не был с тобой. Не хочу ругаться так вот...»
«Оо-о, да. Сейчас я спрошу, чего ты хочешь, а чего ты не хочешь. Мне же так это знать интере...» Перебивает меня: «Драко. Пять лет.» «На самом деле четыре. И три месяца и восемь дней. Календарь себе заведи.»
20.
Не знаю, что дальше делать. Но знаю - это всё уже. Гнева нет. Вся ярость ушла из меня. Чувствую себя выжатым. Мозги начинают работать над тем, что с ним делать и как ему помогать.
«Всю жизнь, Поттер, я боялся стать похожим на своего отца. Ты знаешь?» «Да.» - Сидит, опустив голову. - «Знаю.» «Это самый большой мой кошмар. И знаешь что, Поттер?» «Что, Малфой?» «То, что я смотрю на тебя сейчас и вижу, как ты становишься похож на Люциуса Абракаса Малфоя больше, чем я Драко Люциус Малфой...» «Это жестоко...» «Я не более жесток, чем ты со своим сыном. Ты собираешься повторять все ошибки моего папы? Запретить дружить? Ты не идиот, ну, скажи?!»
Он опускает голову ещё ниже и несколько раз со стоном стучится ею об мою ногу. Эти проклятые стенания - первый запрещённый приём в его арсенале. Он помнит, он знает. И он использует это.
21.
Стараюсь сопротивляться. Собираю все силы, которые ещё есть, и строго говорю: «Перестань. Перестань, а то я встану сейчас и уйду!»
«Нет!» - Хватает меня обеими руками за ноги. - «Скажи, что делать.» «С Альбусом? Возьми и напиши другое письмо. В каком просто попроси прощения и скажи, что был не прав, и что он имеет право выбирать себе друзей сам, а ты рад, что они у него есть...»
«Это не просто.» «Это просто. Просто перестань постоянно оправдываться и искать причины, из-за которых ты сделал ту или иную дурню. Всё! Ты её уже сделал. Не надо объяснять тем, кто пострадал от дурни твоей, что тебя заставило действовать. Это не интересно никому. Интересно - чтобы ты исправлял.»
Опять бьётся головой о колено моё: «Я не могу...» «Ты можешь. Просто признай, что ты сделал глупость, потому, что ты от природы дурак, а тут на тебя и нашло ещё. И напиши ему...» « Я не могу...»
22.
«Ты можешь!» - Запускаю пальцы в его волосы, загребаю их в горсть и тяну, чтобы заставить поднять голову и посмотреть на меня.
Стонет снова. Нежность во мне закипает, как волшебное варево. Пузырьки в животе лопаются от желания с ним быть одним целым, как от адского жара. «Ну.» - Спрашиваю. - «И что с тобой делать?!» «Все, что угодно...» - Хрипит. - «Я пять лет тебя не...»
23.
Не знаю, как он считает. Не пять. Четыре и три месяца с неделей. Это долго, на самом деле, но... Прямо сейчас тот момент, когда оба мы понимаем, что и суток порознь уже было бы чересчур.
Он придвигает стул ещё ближе ко мне. Отпускает мои ноги и обнимает за талию. Головой упирается в низ моего живота. Что-то говорит. «Что на этот раз?» «Драко, я не знаю, почему я так долго тебе не писал. Почему я не позвал тебя раньше?» «Потому, что ты идиот. Я уже говорил тебе, Поттер, что ты идиот?»
Смеётся. Подтверждает, что это от меня уже слышал. Просит вернуть ему на нос очки, потому, что рассмотреть меня хочет. Отвечаю: «Руками смотри.»
Поднимает руки, берёт меня за лицо. Гладит. Водит пальцами по скулам, по щекам и губам.
Тоже поднимаю свою, кладу ладонь сверху на его пальцы, прижимаю их к губам и целую.
«Ты это помнишь?!» - Удивляется почему-то. «Да. Четвёртый год. Турнир Трех Волшебников. Ты хвастался передо мной золоченым яйцом в пустом классе, кажется, зельеварения.» - Отвечаю в руку ему.
Он начинает смеяться снова: «Мерлин Моргауза Мордред. Которые мы тогда придурковатые были. Даже Снейпа не боялись. А он, между прочим, мог в любой момент зайти в класс.»
24.
Смеясь, он сползает со стула и тянет меня за собой на пол под стол. Успеваю сказать: «Тогда, говоришь, придурковатые были? А сейчас, можно подумать, норм мы. И не рискуем уже. И это не ты с каждым разом становишься все более безрассудный и выбираешь для встреч места всё менее подходящие.»
С уст его срывается: «Ой!» Глаза его расширяются. Чувствую себя невероятно тяжелым, когда падаю на него и, кажется, делаю ему больно, ударив в грудь грудью своей.
Говорит: «Я это место не выбирал, ты сюда ко мне сам пришел.» «Не забывай в следующий раз в тетрадь сразу дарственную на дом...» - Шепчу, в шею целуя.
Мы смеемся вместе. Он, как голодный, не отпускает меня, прижимается лицом к лицу, находит мои губы и глотает мой смех. Говорит, что хочет сверху, и мы перекатываемся по полу чуть дальше от стола, всё ещё хохоча.
