A.L. + T.T.R. 3
Mar. 6th, 2020 03:03 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo8.
Не знаю, навіщо він попросив мене той зошит зробити. Думаю, він і сам би зумів змайструвати таке.
Ні, він звісно у магії дерев’яна колода, якщо це не польоти на мітлі та бійки, але для такої роботи навіть його невеликих талантів вистачило б з головою.
Але він мене попросив. Після того, як розповів мені всю історію з Василіском, спитав в мене: «Ти знаєш, як робити такі зошити, у яких можна було б переписуватися попри відстань і час?» «Це ж елементарно. Якщо хочеш, навчу…» - Почав було відповідати йому, але він перебив: «Ну, якщо це так легко, як ти кажеш, Мелфой, то зроби мені просто у подарунок.» «В подарунок, ага…»
9.
Не знаю, чи дійсно він тоді не розумів, що у нашому світі не буває просто подарунків і простих подарунків також.
Не знав тоді і досі не знаю цього. Але тоді мене ще дивували такі його прохання, така необачність й довірливість. Та що там казати… Дивували. Мене й досі іноді дивує той маґл, що у ньому живе й підставляється тупо, плутаючи світи, маґлівський і магічний. А тоді…
Спитав, простягаючи йому зошит: «Ти дійсно мені так довіряєш?» «Як так?» - Він дивився на мене крізь скельця своїх окулярів баранячими очима. – «Як так, Драко?» «Так от. Тобто, настільки, щоб взяти у мене ось це?» - Промовив, вказуючи на зошит, який він вже тримав у руках. – «Ти мені так довіряєш?»
Він зашарівся чомусь. Пробурчав: «Так. Я тобі так довіряю. Я знаю, що якщо ти даєш мені це, то це добре і не несе в собі зла.» «І ти не хочеш спитати, як це зроблено, як це працює?» - Навіть у моєї здатності дивуватися мала би бути стеля якась, але її не було, він її начисто зніс, коли похитав головою й промовив: «Ні. Це ж просто писати і все?»
10.
Не знаю, чому не розповів йому прямо тоді принципів, за якими зошит працює.
Не знаю, чому не сказав: «Розумієш, поки ця річ буде в тебе, я буду знати – де ти знаходишся і що ти робиш в цей час. Буду знати навіть тоді, коли ти захисними закляттями огородиш себе і закриєшся від всього світу. Бо цей зошит – це двері твого, Поттере, сприйняття. А кімнатою, в яку ці двері ведуть, володію лиш я. Тому, що це я сходив учора у Гоґсмід і придбав там три однакових зошита у зелених обкладинках. Тому, що це я один з них назначив чарівною кімнатою і сховав його в місці, де ніхто ніколи не знайде, а два інших назвав дверима, що будуть у цю кімнату вести. І через те, що я знаю – де та кімната знаходиться, я будь коли зможу зайти в неї через двері свої, підійти до твоїх дверей і подивитись в шпаринку…»
Промовчав тоді, віддаючи йому його зачарований зошит, а зараз почуваюся ніяково, йдучи сходами вниз зі спальні Асторії в свій кабінет і відмикаючи шафу, у якій мій власний зошит лежить.
Виглядає він так собі, мій зошит зелений. Бо колись були ті часи, коли мені його на собі доводилося місяцями носити. Схованим під сорочку, запханим за пасок штанів.
Через це, коли беру його в руки, мимоволі здригаюся навіть. І запах мій власний, яким просотана шкіра, колись яскраво-зелена, і пом’ятий, пошарпаний вигляд нагадують про малоприємне, про огидне й страшне.
Здригаюся. Але змушую себе розгорнути. Розгортаю й встигаю побачити, як з зошита випадає щось й падає під ноги мені.
8.
Не знаю, зачем он попросил меня ту тетрадь сделать. Думаю, он и сам такое смог бы легко смастерить.
Нет, он конечно деревянная колода во всём, что касается магии, если это не полёты на метле и не драки, но для такой работы даже его невеликих талантов хватило бы с головой.
Но он меня попросил. После того, как рассказал мне всю историю с Василиском, спросил у меня: «Ты знаешь, как делать такие тетради, в которых можно было бы переписываться, несмотря на расстояние и время?» «Это же элементарно. Если хочешь, я научу...» - Начал было отвечать ему, но он перебил: «Ну, если это так легко, как ты говоришь, Малфой, то сделай мне просто в подарок.» «Просто в подарок, ага...»
9.
Не знаю, действительно ли он тогда не понимал, что в нашем мире не бывает простых подарков и просто подарков тоже.
Не знал тогда, и до сих пор не уверен, что знаю. Но тогда меня ещё удивляли такие его просьбы, такая его доверчивость. Да что там говорить... Удивляли. Меня до сих пор иногда удивляет тот маггл, что в нём живёт и подставляется тупо, путая эти два мира, маггловский и магический. А тогда...
Спросил, протягивая ему тетрадь: «Ты действительно мне так доверяешь?» «Как так?» - Он смотрел на меня сквозь стекла своих очков глазами молодого барана. - «Как так, Драко?» «Вот так вот. То есть, настолько, чтобы взять у меня это вот?» - Произнес, указывая на тетрадь, которую он уже держал в своих руках. - «Ты мне так доверяешь?»
Он покраснел почему-то. Проворчал: «Да. Я тебе так доверяю. Я знаю, что если ты даёшь мне это, то это хорошо и не несёт в себе зла.» «И ты не хочешь спросить, как это сделано, как это работает?» - Даже у моей способности удивляться должен был быть потолок, но его не было, он его начисто снес, когда покачал головой и сказал: «Нет. Это же просто писать сюда, ну и всё?»
10.
Не знаю, почему не рассказал ему прямо тогда принципов, по которым тетрадь эта работает.
Не знаю, почему не сказал: «Понимаешь, пока эта вещь будет у тебя, я буду знать - где ты находишься и что ты делаешь в это время. Буду знать даже тогда, когда ты защитными заклинаниями огородишь себя и закроешься от всего мира. Ибо тетрадь - это двери, Поттер, твоего восприятия. А комнатой, в которую эти двери ведут, владею только я. Потому, что это я сходил вчера в Хогсмид и приобрёл там три одинаковых тетради в таких вот зелёных обложках. Потому, что это я одну из них назначил волшебной комнатой и спрятал её в месте, где никто никогда не найдёт, а две других назвал дверьми, ведущими в эту комнату. И потому, что я знаю, где комната эта находится, я в любое время смогу зайти в неё через дверь свою, подойти к твоей двери и в щелочку посмотреть...»
Промолчал тогда, отдавая ему его заколдованную тетрадь, а сейчас чувствую себя неловко, спускаясь по лестнице из спальни Астории в свой кабинет и открывая шкаф, в котором моя собственный тетрадь дожидается.
Выглядит он так себе, моя зелёная тетрадь. Потому, что когда-то были те времена, когда мне её на себе приходилось месяцами носить. Спрятанною под рубашку, запихнутою за пояс брюк.
Поэтому, когда беру её в руки, вздрагиваю даже невольно. И запах мой собственный, которым пропитана кожа, когда-то ярко-зелёная, и помятый, потрепанный вид напоминают о малоприятном, о страшном и отвратительном.
Вздрагиваю. Но заставляю себя развернуть. Разворачиваю и успеваю увидеть, как из тетради выпадает что-то и падает под ноги мне.
Не знаю, навіщо він попросив мене той зошит зробити. Думаю, він і сам би зумів змайструвати таке.
Ні, він звісно у магії дерев’яна колода, якщо це не польоти на мітлі та бійки, але для такої роботи навіть його невеликих талантів вистачило б з головою.
Але він мене попросив. Після того, як розповів мені всю історію з Василіском, спитав в мене: «Ти знаєш, як робити такі зошити, у яких можна було б переписуватися попри відстань і час?» «Це ж елементарно. Якщо хочеш, навчу…» - Почав було відповідати йому, але він перебив: «Ну, якщо це так легко, як ти кажеш, Мелфой, то зроби мені просто у подарунок.» «В подарунок, ага…»
9.
Не знаю, чи дійсно він тоді не розумів, що у нашому світі не буває просто подарунків і простих подарунків також.
Не знав тоді і досі не знаю цього. Але тоді мене ще дивували такі його прохання, така необачність й довірливість. Та що там казати… Дивували. Мене й досі іноді дивує той маґл, що у ньому живе й підставляється тупо, плутаючи світи, маґлівський і магічний. А тоді…
Спитав, простягаючи йому зошит: «Ти дійсно мені так довіряєш?» «Як так?» - Він дивився на мене крізь скельця своїх окулярів баранячими очима. – «Як так, Драко?» «Так от. Тобто, настільки, щоб взяти у мене ось це?» - Промовив, вказуючи на зошит, який він вже тримав у руках. – «Ти мені так довіряєш?»
Він зашарівся чомусь. Пробурчав: «Так. Я тобі так довіряю. Я знаю, що якщо ти даєш мені це, то це добре і не несе в собі зла.» «І ти не хочеш спитати, як це зроблено, як це працює?» - Навіть у моєї здатності дивуватися мала би бути стеля якась, але її не було, він її начисто зніс, коли похитав головою й промовив: «Ні. Це ж просто писати і все?»
10.
Не знаю, чому не розповів йому прямо тоді принципів, за якими зошит працює.
Не знаю, чому не сказав: «Розумієш, поки ця річ буде в тебе, я буду знати – де ти знаходишся і що ти робиш в цей час. Буду знати навіть тоді, коли ти захисними закляттями огородиш себе і закриєшся від всього світу. Бо цей зошит – це двері твого, Поттере, сприйняття. А кімнатою, в яку ці двері ведуть, володію лиш я. Тому, що це я сходив учора у Гоґсмід і придбав там три однакових зошита у зелених обкладинках. Тому, що це я один з них назначив чарівною кімнатою і сховав його в місці, де ніхто ніколи не знайде, а два інших назвав дверима, що будуть у цю кімнату вести. І через те, що я знаю – де та кімната знаходиться, я будь коли зможу зайти в неї через двері свої, підійти до твоїх дверей і подивитись в шпаринку…»
Промовчав тоді, віддаючи йому його зачарований зошит, а зараз почуваюся ніяково, йдучи сходами вниз зі спальні Асторії в свій кабінет і відмикаючи шафу, у якій мій власний зошит лежить.
Виглядає він так собі, мій зошит зелений. Бо колись були ті часи, коли мені його на собі доводилося місяцями носити. Схованим під сорочку, запханим за пасок штанів.
Через це, коли беру його в руки, мимоволі здригаюся навіть. І запах мій власний, яким просотана шкіра, колись яскраво-зелена, і пом’ятий, пошарпаний вигляд нагадують про малоприємне, про огидне й страшне.
Здригаюся. Але змушую себе розгорнути. Розгортаю й встигаю побачити, як з зошита випадає щось й падає під ноги мені.
8.
Не знаю, зачем он попросил меня ту тетрадь сделать. Думаю, он и сам такое смог бы легко смастерить.
Нет, он конечно деревянная колода во всём, что касается магии, если это не полёты на метле и не драки, но для такой работы даже его невеликих талантов хватило бы с головой.
Но он меня попросил. После того, как рассказал мне всю историю с Василиском, спросил у меня: «Ты знаешь, как делать такие тетради, в которых можно было бы переписываться, несмотря на расстояние и время?» «Это же элементарно. Если хочешь, я научу...» - Начал было отвечать ему, но он перебил: «Ну, если это так легко, как ты говоришь, Малфой, то сделай мне просто в подарок.» «Просто в подарок, ага...»
9.
Не знаю, действительно ли он тогда не понимал, что в нашем мире не бывает простых подарков и просто подарков тоже.
Не знал тогда, и до сих пор не уверен, что знаю. Но тогда меня ещё удивляли такие его просьбы, такая его доверчивость. Да что там говорить... Удивляли. Меня до сих пор иногда удивляет тот маггл, что в нём живёт и подставляется тупо, путая эти два мира, маггловский и магический. А тогда...
Спросил, протягивая ему тетрадь: «Ты действительно мне так доверяешь?» «Как так?» - Он смотрел на меня сквозь стекла своих очков глазами молодого барана. - «Как так, Драко?» «Вот так вот. То есть, настолько, чтобы взять у меня это вот?» - Произнес, указывая на тетрадь, которую он уже держал в своих руках. - «Ты мне так доверяешь?»
Он покраснел почему-то. Проворчал: «Да. Я тебе так доверяю. Я знаю, что если ты даёшь мне это, то это хорошо и не несёт в себе зла.» «И ты не хочешь спросить, как это сделано, как это работает?» - Даже у моей способности удивляться должен был быть потолок, но его не было, он его начисто снес, когда покачал головой и сказал: «Нет. Это же просто писать сюда, ну и всё?»
10.
Не знаю, почему не рассказал ему прямо тогда принципов, по которым тетрадь эта работает.
Не знаю, почему не сказал: «Понимаешь, пока эта вещь будет у тебя, я буду знать - где ты находишься и что ты делаешь в это время. Буду знать даже тогда, когда ты защитными заклинаниями огородишь себя и закроешься от всего мира. Ибо тетрадь - это двери, Поттер, твоего восприятия. А комнатой, в которую эти двери ведут, владею только я. Потому, что это я сходил вчера в Хогсмид и приобрёл там три одинаковых тетради в таких вот зелёных обложках. Потому, что это я одну из них назначил волшебной комнатой и спрятал её в месте, где никто никогда не найдёт, а две других назвал дверьми, ведущими в эту комнату. И потому, что я знаю, где комната эта находится, я в любое время смогу зайти в неё через дверь свою, подойти к твоей двери и в щелочку посмотреть...»
Промолчал тогда, отдавая ему его заколдованную тетрадь, а сейчас чувствую себя неловко, спускаясь по лестнице из спальни Астории в свой кабинет и открывая шкаф, в котором моя собственный тетрадь дожидается.
Выглядит он так себе, моя зелёная тетрадь. Потому, что когда-то были те времена, когда мне её на себе приходилось месяцами носить. Спрятанною под рубашку, запихнутою за пояс брюк.
Поэтому, когда беру её в руки, вздрагиваю даже невольно. И запах мой собственный, которым пропитана кожа, когда-то ярко-зелёная, и помятый, потрепанный вид напоминают о малоприятном, о страшном и отвратительном.
Вздрагиваю. Но заставляю себя развернуть. Разворачиваю и успеваю увидеть, как из тетради выпадает что-то и падает под ноги мне.
