T.T.R. + A.L. 26

54.
Його паличка лягла мені в руку як рідна. Стала продовженням пальців, частиною мого тіла.

Містер Олівандер сказав мені, що якщо я виборов цю паличку в Драко, то тепер вона моя і вважає мене своїм власником.

Та мені здавалося, що він був не зовсім правий. Бо іноді я, беручи в руки паличку, відчував пальці Драко. А якщо міг зосередитися – міг відчути і те, що ті пальці продовжувало.



В мене було занадто мало часу попрактикуватися з можливістю намацувати Мелфоя через шматок теплої деревини, який я вирвав у нього із рук, чи подумати над тим, як це працює, але вже тоді я почав здогадуватися, що Дамблдор, там, на вежі не просто так дозволив Драко роззброїти себе зі словами: «Я полегшу тобі завдання.» ( . . . )

Про день великого бану.

На Ліб – на відміну від Фейсбука, де банять наче вбивають, тобто, так, щоб не бачити вже, не читати й не чути ніколи – банять превентивно. Для того, щоб не посратися сильно, не зіпсувати відносин, зайвого один одному не наговорити в запалі.

І я вже звикла до того, що іноді я там у бані то в одного, то в іншого. З усіляких різних причин. З найдивніших, буває, приводів.

Але. Але сьогодні на Ліберо бенефіс найдивніших загострень. Сьогодні купа людей забанила мене там через господипрости Гаррі Поттера.

Спочатку я написала – просто для інформації – пост про те, що – через біль головний постійний і дику втому – я останнім часом стала дуже розсіяна. Забуваю постійно обіцянки свої. Особливо якщо я щось пообіцяла комусь на словах, у розмові, особистій чи телефоном.



Я запостила фоточку зі зйомок останнього фільма і попросила: «Якщо вам щось від мене таки конче потрібно – не лінуйтеся написати про це тут в приватку, або на пошту мені. Або хоч шліть смс-ки. Бо повідомлення літерами має більше шансів бути мною не забутим, ніж сказане ротом у вуха.» ( . . . )