T.T.R. + A.L. 23 24

48.
Я не писав, але кожного разу, відкриваючи зошит, я відчував все сильніший запах відчаю та страху.

В якийсь день я здогадався, що Драко постійно носить цю річ при собі, можливо, що й на собі, і вона поступово просочується тим, що він відчуває.

Я знав, що там, де він є, все погано. Дуже погано. Але я і уявити не міг, наскільки все було погано в домі Мелфоїв, доки я не потрапив туди.



Коли хапуни притягли нас в маєток – я відчув, як весь світ стиснувся, здувся, став маленьким і абсолютно безвихідним. Дихати під тим дахом було майже неможливо, та не дуже й хотілось. Стіни, стеля й підлога були просотані жахом. ( . . . )

T.T.R. + A.L. 25

52.
«Іноді, Албусе, твій друг Мелфой робитиме навіть більше, ніж йому дозволить сміливість…» - Я читаю написане і мені стає чомусь ніяково, бо, приписуючи хлопчику, якого я зовсім не знаю, риси його батька, якого я знаю аж занадто добре, насправді, я…

«Я виглядаю дурним…» - Промовляю я вголос. В цей час хтось стукає в двері мого кабінету.

Я кажу: «Так, заходьте» І поки двері відчиняються, я встигаю скласти учетверо аркуші з недописаним листом молодшому сину, засунути їх між сторінок зеленого зошита, що все ще лежить на столі, закинути зошит в шухляду і замкнути її заклинанням, яке знаємо тільки я і цей ящик із темрявою.

Після того, як секретарка, що принесла мені на підпис папери, нарешті йде з кабінету, я якийсь час сиджу й дивлюся униз, на шухляду моїх таємниць, а потім встаю й йду до вікна.



Я дивлюся на дощ і згадую, як вибравшись з підвалу і причаївшись на сходах, я дивився не на Герміону, яку збирався рятувати, а на нього. Він сидів за столом низько схиливши голову і тупив на свої руки. Він був немов прибитий. Такий прибитий, що на якусь мить я про Герміону забув і думав, що прийшов рятувати його. ( . . . )