T.T.R. + A.L. 9

18.
«Його батько. О-оо, так…» - Я відсуваю папір, кидаю перо, здавлюю пальцями перенісся і вичавлюю з себе цей стогін. - «Люціус. Люціус. Люціус.»

Люціус – та людина, якій я вдячний безмірно, бо без неї Драко Мелфоя взагалі б не було, та людина, яка мого Драко зробила колись. І Люціус – та людина, яку я голіруч ладен вдавити, бо це саме вона зробила свого Драко таким.

Заплющую очі, пригадую мить, коли Драко, зістрибуючи з розлогого дерева, повідомив мені, що вони з батьком заклалися. Пригадую кожне слово.



«Я думаю.» - Сказав він тоді. – «Ти і десяти хвилин на Тричаклунському Турнірі не витримаєш. А батько не згоден зі мною. Каже, ти здохнеш за п’ять…» ( . . . )

T.T.R. + A.L. 10

20.
«Так, дракони.» - Я пригадую, як посунув до нього одну з книжок. – «Там їх чотири, я не знаю, який мені дістанеться, тож маю вивчити всіх.» «Який?» - Драко хихикнув. – «З твоїм щастям, Поттер, тобі дістанеться найбільш скажений із них…» Я засміявся також.

Мелфой тоді був єдиною людиною в школі, яка вірила в те, що я не вкидав у Келих Вогню папірець зі своїм іменем. Точніше, не вірила. Знала.

Бо коли я був почав за звичкою виправдовуватися, він сказав: «Ой, заткнись. Я знаю, що ти цього не робив…» «Як знаєш?» - Я здивувався. Він відмахнувся: «Ну, так. Я знаю тебе і знаю, що ти такого не став би робити, тож і не зробив, я це знаю.»



Я не допитувався тоді, чому він вважає, що знає мене, і чому думає, що знає, що я робив би, а чого не робив би. Я просто подивився на нього, подивився і він відповів поглядом на мій погляд. Підняв брови: «Ну, що?» Я сказав: «Нічого.» «Ну, й добре. Ось дивись, цей навіжений, але неповороткий і не найшвидший з них, бо в нього хвіст заважкий, а оцей…» ( . . . )