An Sumatriptan.

І ось я держу в руках щось нове. І ось я дивлюся на руки свої, а в них зовсім не той предмет, який я тримаю насправді, а той, який в цей час десь тримає інша людина – і це телефон з діагоналлю, більшою, ніж у мене, і з встановленим меседжером, якого у мене немає в телефоні моєму.

І я бачу, як в чат, що називається *family* падають підписані фоточки. Перша, на якій: чистісенька кухня, з посудом перемитим, ножами, що стоять ранжирувані немов солдати, і каструлькою на плиті, в якій вариться щось. З підписом: «Це він готує вечерю.» Друга – з тією ж кухнею, забризканою тістом і томатним пюре, зі столом, на якому гора посуду брудного, використаних міксерів і мірних склянок. Підписана: «Це ти готуєш.» І третя, що зображує декілька коробок з піцами, які стоять на столі, і супроводжується фразою: «Це я приготував нам вечерю.»




А я дивлюся і розумію, що я підглядаю життя чуже. Пальці великі рук обох, що набирають відповідь під картинкою нижньою, бігають бігають бігають так швидко, як я не вмію і ніколи, мабуть, не навчусь.

І я знаю, що я вмію лиш заздрити, мабуть. Тим, у кого є те, чого поки що немає у мене. І я заздрю. Я спочатку дозволяю собі заздрити і майже ненавидіти. А потім я розумію, що всі ці люди – мої вже. І що предмет, який я тримаю в руках – підтвердження тому. І мене попускає.

І. Люди. Я вас всіх дуже дуже дуже сильно люблю.