![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЦе могло би бути формулою. Особливо тоді, коли це говорить Вудлі, накриваючи руками лице, пірнаючи в ванну, пускаючи з рота бульби одночасно зі словами: «У воді майже все відчувається кращим…» Я відповідаю: «Чудово.»
Насправді я рахую секунди, тому це звучить як: «Сім. Вісім. Дев’ять. Чудово. Одинадцять. Дванадцять…» Він відводить руки від обличчя і під водою розплющує очі. Я бачу його очима золотаву від олії поверхню води в трьох дюймах над його головою, стелю за брижами, його пальці, якими він водить зсередини, розриваючи олійний шар і впускаючи повітря під воду.
Я кажу: «Я сказала одній своїй подрузі, що я просто скупа на висловлення емоцій. Все, що я відчуваю, я здатна сказати телеграмою з двох рядків… Навіть якщо я мене зсередини навернуло повним зібранням сестер Бронте…» «Це яка подруга?» - Питає він, випускаючи черговий загін бульбашок. – «Це та що Вогонь?»
Це наша домовленість.
Вудлі удає, що не знає нікого з моїх друзів й знайомих за межами кола. Хто? Де? Як звуть? Він грає цю роль навіть якщо іноді читає приватку в фейсбуці й прекрасно про усі подробиці мого листування з моїми друзями і знайомими в курсі.
Я з вдячності за це прикидаюся, що не цікавлюся його роботою і не беру собі в голову всі ці ринки, купівлі та продажі. Людей, які з ним за щось завзято торгуються. Й людей, які від нього чогось ідеального хочуть.
Це виглядає як відсторонення, але насправді це близькість, яка дозволяє робити те, що всі пари й всі друзі час від часу роблять обов'язково. Це дає нам можливість брехати про щось одне одному.
«Шістдесят. Можеш виринути і вдихнути.» - Я роблю вдих разом з ним і в мене відчуття, що цей вдих розриває мені легені. «Якщо це Вогонь.» - Продовжує він вже вголос розмову. – «Може й не зрозуміє про що ти. Я б на її місці точно не зрозумів, якби не мав змоги не просто дружити з Водою, а бути в Воді, бути її частиною і відчувати те ж саме, що я відчував би, якби був Водою…»
«Як тобі повезло…» - Кажу я, намагаючись зіграти в сарказм, а вже потім. – «Ще раз на хвилину? Чи тобі на сьогодні вже досить?» «Ще раз.» - Каже він. – «Це був паскудний день з погано зробленою роботою, я маю це видихнути…» «Та невже ти можеш щось погано зробити?» - Питаю, знов його в воду занурюючи.
Я удаю, що не знаю, що його так на роботі тій вибісило й над чим він працював увесь день. Він прикидається, що не знає про мої емоційні затики у спілкуванні із друзями. Він не дихає. Я рахую до шістдесяти. Абсолютна гармонія.
Насправді я рахую секунди, тому це звучить як: «Сім. Вісім. Дев’ять. Чудово. Одинадцять. Дванадцять…» Він відводить руки від обличчя і під водою розплющує очі. Я бачу його очима золотаву від олії поверхню води в трьох дюймах над його головою, стелю за брижами, його пальці, якими він водить зсередини, розриваючи олійний шар і впускаючи повітря під воду.
Я кажу: «Я сказала одній своїй подрузі, що я просто скупа на висловлення емоцій. Все, що я відчуваю, я здатна сказати телеграмою з двох рядків… Навіть якщо я мене зсередини навернуло повним зібранням сестер Бронте…» «Це яка подруга?» - Питає він, випускаючи черговий загін бульбашок. – «Це та що Вогонь?»
Це наша домовленість.
Вудлі удає, що не знає нікого з моїх друзів й знайомих за межами кола. Хто? Де? Як звуть? Він грає цю роль навіть якщо іноді читає приватку в фейсбуці й прекрасно про усі подробиці мого листування з моїми друзями і знайомими в курсі.
Я з вдячності за це прикидаюся, що не цікавлюся його роботою і не беру собі в голову всі ці ринки, купівлі та продажі. Людей, які з ним за щось завзято торгуються. Й людей, які від нього чогось ідеального хочуть.
Це виглядає як відсторонення, але насправді це близькість, яка дозволяє робити те, що всі пари й всі друзі час від часу роблять обов'язково. Це дає нам можливість брехати про щось одне одному.
«Шістдесят. Можеш виринути і вдихнути.» - Я роблю вдих разом з ним і в мене відчуття, що цей вдих розриває мені легені. «Якщо це Вогонь.» - Продовжує він вже вголос розмову. – «Може й не зрозуміє про що ти. Я б на її місці точно не зрозумів, якби не мав змоги не просто дружити з Водою, а бути в Воді, бути її частиною і відчувати те ж саме, що я відчував би, якби був Водою…»
«Як тобі повезло…» - Кажу я, намагаючись зіграти в сарказм, а вже потім. – «Ще раз на хвилину? Чи тобі на сьогодні вже досить?» «Ще раз.» - Каже він. – «Це був паскудний день з погано зробленою роботою, я маю це видихнути…» «Та невже ти можеш щось погано зробити?» - Питаю, знов його в воду занурюючи.
Я удаю, що не знаю, що його так на роботі тій вибісило й над чим він працював увесь день. Він прикидається, що не знає про мої емоційні затики у спілкуванні із друзями. Він не дихає. Я рахую до шістдесяти. Абсолютна гармонія.
