![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoЦе все дуже дивно, бо я не дуже розумію, навіщо це написала. І не розумію, який в цьому сенс.
Ну, якщо не брати до уваги чиюсь гостру потребу пояснити доволі простий механізм роботи таких магічних штук як Чари Довіри, ну хоча б той самий Фіделіус, який описує в книжках своїх Ролінґ. Але...
Що ти зробив?
І
– Що ти зробив? – Запитує Гаррі, дивлячись в вузьке каламутне дзеркало ванної кімнати, відокремленої від інших приміщень намету полотняною стінкою.
– Що ти кажеш? – Запитує Джин, яку від чоловіка відділяє лише занавіска з цупкої тканини.
– Та нічого. – Гаррі відкручує кран і дивиться на єдину краплю, яка зривається в умивальник: – Здається з баку знову злетіло заклинання самовідтворюваної води.
– Уф-ф. – Джин відсуває завісу, яка замінює двері, й зазирає всередину, дивиться на голу Гарріну спину: – Мабуть, це через Джеймса, він вчора закинув туди шоколадну жабу. Зачекай, я поправлю усе.
– Уельс сьогодні програв Бразилії чотириста шістдесят триста тридцять. – Повідомляє Гаррі своєму відображенню: – На матчі його не було. І його намету на місці немає. Він поїхав, не дочекавшись закінчення чемпіонату. Завтра у нього День народження. Й ти знаєш, що ти зробив…
Відображення – розмита пляма червоного й чорного, обличчя й волосся – на ці слова лише кліпає.
Кран, який Поттер залишив відкритим, кілька разів глухо гавкає, а потім хрипить. Вода тоненькою цівкою ллється у раковину, заткнуту пробкою і у підставлену під струмінь долоню. Гаррі бризкає собі на лице.
Він дійсно знає, що він зробив.
Він бовкнув знову дурне. Він спитав у Драко, чи правда його малий син такий не схожий на нього, що не любить квідич, змагання і конкуренцію. А Мелфой у цьому запитанні почув натяк на те, що пліткарі можуть бути праві й його син насправді не його син.
– Ти насправді кретин. – Гаррі наближає обличчя до люстра майже впритул й дивиться собі в очі. У цю мить він готовий вдарити себе по обличчю, залишити під оком синець як нагадування про те, що іноді краще взагалі не говорити. Мовчати поруч з Мелфоєм. Не згадувати про його жінку й дитину. За жодних обставин. Ні за що і...
Взагалі.
– Як вода? – Джинні знову просовує голову в щілину щільних тканин: – З’явилася? Тепла?
– Угу. – Гаррі, роблячи крок до душової кабінки, на ходу розстібає штани.
– Рон і Герміона чекають нас на вечерю за сорок хвилин. – Джинні не відводить очей: – Тобі вибрати одяг?
– Так. Будь-який верх і сірі штани.
Поттер заходить у душ і підставляє під ледь теплу воду потилицю. Кабінка також брезентова й у ній неможливо спертися руками на стінку, хіба що, тримаючись за мідну трубу, зі стогоном з’їхати вниз, сісти, обхопити руками коліна і сховати в колінах лице.
– Що ти зробив? – Вода виливається на голову, змиває втому й помаранчевий пустельний пил, який прилипнув до шкіри на стадіоні, але не змиває роздратування. Гаррі голий і злий. Злий на себе. Злий через те, що замість почуття провини, яке він намагається викликати у собі, його накриває бажаннями, з яких народжуються одночасно сексуальне збудження й біль.
ІІ
Гаррі тримає в голові думку про сорок хвилин, розсуває ноги й бере в руку майже налитий вже член. Стискає у кулаці. Дивиться на свою долоню, але без окулярів бачить лише широкі мазки загорілої шкіри, темної підлоги і світла, що пробивається у віконечко десь згори. Він піднімає голову і підставляє обличчя під струмені, що б’ють із розсіювача. Відкриває широко рота, дозволяючи прохолодній воді потрапляти туди. Захлинається і закашлюється. Уявляє пальці Мелфоя у себе на язиці. Гарячі довгі пальці у слині й глибоко в роті. Пальці які занурюються і які тиснуть. Цього достатньо, щоби скінчити. Сперма бризкає на груди й живіт, бліді гарячі нитки розчиняються у воді, каламуть зносить у дірку стоку в підлозі й за мить все, що в Гаррі було, віддається жадібній аргентинській землі.
За кілька хвилин Поттер змушує себе здійнятись на ноги, вимкнути воду і вийти з кабінки. Він намацує окуляри залишені на поличці під дзеркалом, повертає їх на перенісся й обертається, щоб побачити Джин, яка сидить на бортику ванни і тримає на колінах чистий одяг для чоловіка.
– Полегшало? – Джинні посміхається й простягає йому сірі штани і чорну сорочку.
– Значно. Ти б теж могла це зробити поки діти надворі. – Гаррі натягує штани на вологе ще тіло: – Або ми могли б здати дітей на одну ніч Рону і Герм…
– О, ні. – Джинні хитає головою. – Тоді б вони зрозуміли, що ми це зробили, щоб мати уночі секс і на наступну ніч здали би нам дочку. Я не впевнена, що знайду сили смикати Джеймса кожного разу, коли він дражнитиме закоханими голубками Албуса й Роуз.
– Він поведений на цьому. – Гаррі застібає ґудзики на сорочці. На обличчі у Джин все ще залишається посмішка, коли вона говорить:
– Я думаю, це все вплив моєї мами. Вона слідкує за колонкою оголошень й постійно при дітях розмовляє про заручини, весілля і про те, хто із ким гармонійно…
Гаррі сміється, заправляючи сорочку в штани й затягуючи пасок. Кидає погляд на жінку, яка все ще сидить на ванні, склавши руки на колінах.
– Мені треба ненадовго до Кінґслі. – Говорить він: – Це займе десять хвилин. Якщо я буду запізнюватися, йди до брата сама, я прийду прямо туди.
– Ти ж не збираєшся говорити з міністром про Драко Мелфоя? – Джиневра піднімає брову так само, як це робить Мелфой, і так само схиляє голову до плеча, щоб подивитися знизу.
– Мм-м. – Поттер відвертається до дзеркала і робить вигляд, що намагається прилизати волосся: – Чого раптом ти так подумала?
– Бо його не було на матчі сьогодні? І його намету також вже немає на місці? – Джинні не змінює пози, а її запитання звучать не запитаннями зовсім: – І зараз ти думаєш, що він приїздив не на квідич дивитися і в тобі засвербів десь аврор? І ти збираєшся знову вв’язатися у це все шпигунство і переслідування?
Поттер трусить головою й сміється. Він виходить, залишивши Джин у ванній кімнаті, поцілувавши у маківку і кинувши:
– Аврор обіцяє, що займе моє тіло лише на десять хвилин.
ІІІ
Крокуючи між наметами, встановленими на площадці, виділеній для почесних гостей, Гаррі ловить себе на тому, що дурнувата посмішка осяює його лице.
Він посміхається. Йому здається забавним, що всі, хто знає його добре й давно, вважають що він був одержимий Мелфоєм. Був. Одержимий. Колись.
– Міністре Шеклболт. – За хвилину до того, як підійти до червоного намету Гаррі відправляє патронуса: – Я маю розмову і за мить підійду.
Кінґслі зустрічає Поттера на порозі, тисне руку, запрошує жестом, жестом же пропонує налити випити щось.
– Ні. – Гаррі хитає головою. – В мене лише кілька хвилин.
– Портальний ключ Мелфоя був оформлений в Лондоні з Лондону на 12-те квітня і до Лондону без дати. Він міг скористатися ним будь-коли, щоб повернутись. – Шеклболт відвертається, щоб налити чогось собі.
– Він повернувся в Британію? – Гаррі складає руки на грудях, немов захищаючи серце.
– Так. – Міністр дивиться на Поттера і робить ковток. – Зразу ж після програшу німців.
– Його намет ще вчора…
– Цей намет належить родині Ґрінґрас. Мелфой його залишив і вчора намет забрав Ґрінґрасівський ельф. – Кінґслі кривиться, піднявши келих й дивлячись свій напій на просвіт: – Усюди цей клятий пил…
Гаррі робить кілька кроків до виходу, але зупиняється, щоби спитати:
– А німці? Мелфой отримав від них що хотів?
– Очевидно. – Відповідає міністр. – Вони також тут не затримались після поразки своєї збірної. Але їх міністр покидав нас з таким щасливим лицем, наче вони виграли увесь квідич на світі…
– Добре. – Каже Поттер і покидає міністерський намет. Але затримується на чверть хвилини, бо чує, як Шеклболт питає у його спини:
– Гаррі, що ти зробив?
– На добраніч. – Він повертає голову так, щоб міністр дивився на його профіль: – Нічого з того, що може зашкодити Міністерству, вам, або мені.
ІV
Окрім ще однієї людини, тридцять п’ятий британський Міністр Магії Кінґслі Шеклболт був єдиним, хто знав про відносити Поттера і Мелфоя. Таких було двоє людей. Лише двоє з усіх, кого Поттер вважав, чи міг би вважати друзями.
Шістнадцять років тому, в п’ятницю п’ятого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року Шеклболт постукав в двері будинку номер дванадцять на площі Ґримо. А, коли Гаррі, нетверезий й з перекошеним злим лицем, рвучко їх відчинив, новоспечений надзвичайний міністр, приклав йому до грудей зім’ятий конверт і запитав:
– Гаррі, друже, це що?
– Це? – Гаррі сфокусувався: – Мій лист. Комусь з Візенгамоту.
Він тицьнув лист назад Шеклболту у руки й, хилитаючись, пішов в дім. Кінґслі зайшов без запрошення. Він мовчки пройшов до вітальні й сів у крісло перед каміном, вогонь в якому Гаррі гіпнотизував тоді поглядом, й здавалося він був не впевнений, що Поттер його чує, коли заговорив.
– Вони вбачають в цьому шантаж. – Сказав він.
– Так. – Гаррі дивився в вогонь: – Це шантаж. Вони абсолютно праві.
Шеклболт мовчки спостерігав, як Гаррі наливає вогневіскі у келих і виливає його у себе, роблячи кілька ковтків. Потім промовив:
– Вони зробили висновки з твоїх листів. Вони вважають, що ти можеш мститися, якщо вони підуть проти тебе і тих принципів, які ти збираєшся привнести в магічний світ…
– Так. – Гаррі кинув на міністра перший погляд спідлоба: – Вони праві. Вони правильно розуміють. Вони знають, що вони мені не подобаються. Я знаю їх, я дивився на них, я пам’ятаю їх ще з тих пір, як вони вчинили судилище наді мною за те, що я при кузені використав експекто патронум. Вони все ще там. І вони там сиділи весь час, й при Волдеморті також…
– Гаррі. – Кінґслі підняв руку, зупиняючи підкріплений алкоголем потік: – Але ж справа не в справедливості, не в тому, що ти… Хочеш виправити всіх цих людей. Насправді ж тебе цікавить лише молодший Мелфой?
Поттер в той момент вирячився і дивився у очі міністру. Він зразу ж протверезів й зрозумів, що навіть не дихав, поки не проковтнув застряглий у горлі солоний клубок.
– Мене цікавлять усі Мелфої, але молодший причина. – Відповів він: – В цьому ти дійсно правий.
– Що між вами? – Шеклболт знову не питаючи дозволу взяв пляшку й налив собі. Подивився на напружене Поттерове лице і додав: – Якщо ти збираєшся тримати це у таємниці, має бути хоча б пара людей, з якими ти можеш поговорити про це. Хтось, хто буде знати і зможе тебе завжди вислухати. І, Гаррі, з огляду на те, що це все ж таки Драко Мелфой, ти навряд таку таємницю довіриш найближчим друзям. Я твій друг, але недостатньо близький…
– З чого ти взяв, що мені хтось потрібен для задушевних розмов? – Гаррі знову дивився в вогонь.
– Секрети руйнують людей зсередини, якщо їх замикати в собі. – Міністр зробив ще один маленький ковток: – І якщо я тобі не потрібен для задушевних розмов, тобі потрібна підтримка, навіть ти з твоєю магією і твоїм авторитетом не прогнеш під себе кожного з цих людей.
– Ти політик… – Поттер зітхнув, схилився, обперся ліктями об коліна і запустив пальці в волосся: – Ти вже прикинув, що ти з цього отримаєш, але ти ж розумієш, що я отримаю все… Все, що захочу…
– Розумію. – Шеклболт поставив склянку на підлокітник й простяг руку Поттеру.
Кілька секунд Гаррі дивився на простягнуту йому долоню, згадуючи іншу людину, а потім її потиснув зі словами:
– Ти дійсно віриш, що якщо людина не знаходить когось, кому можна розповісти свій секрет, вона… Руйнується?
– Ти ніколи не замислювався, чому хранителями чар Фіделіусу, накладених на будинок, не можуть бути люди, яким будинок належить й які у ньому живуть? – Кінґслі похитав головою й обвів поглядом кімнату, в якій колись засідав Орден Феніксу: – Хіба так не було би безпечніше і простіше? Якщо ніхто зі сторони не посвячений в таємницю… Але, бачиш, ключове тут довіра. Такі чари будуються на довірі й з неї черпають сили. Дім можна сховати від усіх інших, тільки якщо його хтось може бачити. З тих, хто там не живе. Так і твій цей Драко Мелфой. Знайди когось, кому ти зможеш розповісти…
– Навіщо? – Гаррі розвернувся в кріслі й звертався до каміну, в якому помирав тихенько вогонь.
– Ну… – Міністр теж подивився на те, що вже догоріло: – По-різному буває. Хіба не найгіршим був рік, коли ти хотів розповісти про Мелфоя, а всі казали тобі, що ти одержимий? Було б краще якщо хтось тоді тебе послухав… Чи хоч би вислухав.
– В нього сьогодні день народження. – Гаррі й сам не міг зрозуміти тоді, чому він це сказав: – Йому виповнюється вісімнадцять. А він у вас там, у камері. І тому я напився.
– Розумію. – Промовив Шеклболт: – Як ти думаєш, ти не настільки п’яний, щоб не змогти зараз обсудити стан справ родини Мелфоїв й стратегію захисту на суді?
V
– Одержимий… – Гаррі згадує той день й ту розмову, коли озирається на намет Кінґслі. Відчуває, як магія штовхає його у спину і замикає вхід, роблячи знов неприступним Шеклболтове тимчасове житло.
Він задирає голову й дивиться на зірки, знов думаючи про те, хто був й хто залишається посвяченим у секрети в Мелфоя.
Поттер може уявити у цій ролі усіх, з ким Драко не розірвав після школи зв’язок. Ось хоча б Паркінсон, що вчіплювалася в Мелфоя і постійно клала голову йому на плече. Або Забіні, який завжди крутився поруч і завжди шкірив зуби. Можливо, що навіть Гойл. Але це точно не могла й не може бути дружина…
– Навіть якби ти її так само любив, як я люблю Джин. – Звертається Поттер до неба, повертаючись в свій намет: – Якби ти її дійсно любив. Ти б не розповів. Є речі, які дружині, любиш її чи ні, неможливо розповісти… Але. Як ти ще не розвалився? Чому, клятий Мелфой, ти досі не розвалився від всіх своїх таємниць. Що ти, зміюко, зробив?
Гаррі зупиняється перед своїм блідо-блакитним наметом й кліпає, намагаючись зрозуміти, чи не сказав він це вголос.
– О, ти повернувся? – Джин наводить паличку то на Албуса, то на Джеймса й чистить одяг дітей, які були вимиті й перевдягнуті до вечері, але знову вивалялися у пилюці. – Що ж. Ти вчасно. Ми навіть ще не запізнюємося на вечерю. Пішли.
Ну, якщо не брати до уваги чиюсь гостру потребу пояснити доволі простий механізм роботи таких магічних штук як Чари Довіри, ну хоча б той самий Фіделіус, який описує в книжках своїх Ролінґ. Але...
І
– Що ти зробив? – Запитує Гаррі, дивлячись в вузьке каламутне дзеркало ванної кімнати, відокремленої від інших приміщень намету полотняною стінкою.
– Що ти кажеш? – Запитує Джин, яку від чоловіка відділяє лише занавіска з цупкої тканини.
– Та нічого. – Гаррі відкручує кран і дивиться на єдину краплю, яка зривається в умивальник: – Здається з баку знову злетіло заклинання самовідтворюваної води.
– Уф-ф. – Джин відсуває завісу, яка замінює двері, й зазирає всередину, дивиться на голу Гарріну спину: – Мабуть, це через Джеймса, він вчора закинув туди шоколадну жабу. Зачекай, я поправлю усе.
– Уельс сьогодні програв Бразилії чотириста шістдесят триста тридцять. – Повідомляє Гаррі своєму відображенню: – На матчі його не було. І його намету на місці немає. Він поїхав, не дочекавшись закінчення чемпіонату. Завтра у нього День народження. Й ти знаєш, що ти зробив…
Відображення – розмита пляма червоного й чорного, обличчя й волосся – на ці слова лише кліпає.
Кран, який Поттер залишив відкритим, кілька разів глухо гавкає, а потім хрипить. Вода тоненькою цівкою ллється у раковину, заткнуту пробкою і у підставлену під струмінь долоню. Гаррі бризкає собі на лице.
Він дійсно знає, що він зробив.
Він бовкнув знову дурне. Він спитав у Драко, чи правда його малий син такий не схожий на нього, що не любить квідич, змагання і конкуренцію. А Мелфой у цьому запитанні почув натяк на те, що пліткарі можуть бути праві й його син насправді не його син.
– Ти насправді кретин. – Гаррі наближає обличчя до люстра майже впритул й дивиться собі в очі. У цю мить він готовий вдарити себе по обличчю, залишити під оком синець як нагадування про те, що іноді краще взагалі не говорити. Мовчати поруч з Мелфоєм. Не згадувати про його жінку й дитину. За жодних обставин. Ні за що і...
Взагалі.
– Як вода? – Джинні знову просовує голову в щілину щільних тканин: – З’явилася? Тепла?
– Угу. – Гаррі, роблячи крок до душової кабінки, на ходу розстібає штани.
– Рон і Герміона чекають нас на вечерю за сорок хвилин. – Джинні не відводить очей: – Тобі вибрати одяг?
– Так. Будь-який верх і сірі штани.
Поттер заходить у душ і підставляє під ледь теплу воду потилицю. Кабінка також брезентова й у ній неможливо спертися руками на стінку, хіба що, тримаючись за мідну трубу, зі стогоном з’їхати вниз, сісти, обхопити руками коліна і сховати в колінах лице.
– Що ти зробив? – Вода виливається на голову, змиває втому й помаранчевий пустельний пил, який прилипнув до шкіри на стадіоні, але не змиває роздратування. Гаррі голий і злий. Злий на себе. Злий через те, що замість почуття провини, яке він намагається викликати у собі, його накриває бажаннями, з яких народжуються одночасно сексуальне збудження й біль.
Гаррі тримає в голові думку про сорок хвилин, розсуває ноги й бере в руку майже налитий вже член. Стискає у кулаці. Дивиться на свою долоню, але без окулярів бачить лише широкі мазки загорілої шкіри, темної підлоги і світла, що пробивається у віконечко десь згори. Він піднімає голову і підставляє обличчя під струмені, що б’ють із розсіювача. Відкриває широко рота, дозволяючи прохолодній воді потрапляти туди. Захлинається і закашлюється. Уявляє пальці Мелфоя у себе на язиці. Гарячі довгі пальці у слині й глибоко в роті. Пальці які занурюються і які тиснуть. Цього достатньо, щоби скінчити. Сперма бризкає на груди й живіт, бліді гарячі нитки розчиняються у воді, каламуть зносить у дірку стоку в підлозі й за мить все, що в Гаррі було, віддається жадібній аргентинській землі.
За кілька хвилин Поттер змушує себе здійнятись на ноги, вимкнути воду і вийти з кабінки. Він намацує окуляри залишені на поличці під дзеркалом, повертає їх на перенісся й обертається, щоб побачити Джин, яка сидить на бортику ванни і тримає на колінах чистий одяг для чоловіка.
– Полегшало? – Джинні посміхається й простягає йому сірі штани і чорну сорочку.
– Значно. Ти б теж могла це зробити поки діти надворі. – Гаррі натягує штани на вологе ще тіло: – Або ми могли б здати дітей на одну ніч Рону і Герм…
– О, ні. – Джинні хитає головою. – Тоді б вони зрозуміли, що ми це зробили, щоб мати уночі секс і на наступну ніч здали би нам дочку. Я не впевнена, що знайду сили смикати Джеймса кожного разу, коли він дражнитиме закоханими голубками Албуса й Роуз.
– Він поведений на цьому. – Гаррі застібає ґудзики на сорочці. На обличчі у Джин все ще залишається посмішка, коли вона говорить:
– Я думаю, це все вплив моєї мами. Вона слідкує за колонкою оголошень й постійно при дітях розмовляє про заручини, весілля і про те, хто із ким гармонійно…
Гаррі сміється, заправляючи сорочку в штани й затягуючи пасок. Кидає погляд на жінку, яка все ще сидить на ванні, склавши руки на колінах.
– Мені треба ненадовго до Кінґслі. – Говорить він: – Це займе десять хвилин. Якщо я буду запізнюватися, йди до брата сама, я прийду прямо туди.
– Ти ж не збираєшся говорити з міністром про Драко Мелфоя? – Джиневра піднімає брову так само, як це робить Мелфой, і так само схиляє голову до плеча, щоб подивитися знизу.
– Мм-м. – Поттер відвертається до дзеркала і робить вигляд, що намагається прилизати волосся: – Чого раптом ти так подумала?
– Бо його не було на матчі сьогодні? І його намету також вже немає на місці? – Джинні не змінює пози, а її запитання звучать не запитаннями зовсім: – І зараз ти думаєш, що він приїздив не на квідич дивитися і в тобі засвербів десь аврор? І ти збираєшся знову вв’язатися у це все шпигунство і переслідування?
Поттер трусить головою й сміється. Він виходить, залишивши Джин у ванній кімнаті, поцілувавши у маківку і кинувши:
– Аврор обіцяє, що займе моє тіло лише на десять хвилин.
Крокуючи між наметами, встановленими на площадці, виділеній для почесних гостей, Гаррі ловить себе на тому, що дурнувата посмішка осяює його лице.
Він посміхається. Йому здається забавним, що всі, хто знає його добре й давно, вважають що він був одержимий Мелфоєм. Був. Одержимий. Колись.
– Міністре Шеклболт. – За хвилину до того, як підійти до червоного намету Гаррі відправляє патронуса: – Я маю розмову і за мить підійду.
Кінґслі зустрічає Поттера на порозі, тисне руку, запрошує жестом, жестом же пропонує налити випити щось.
– Ні. – Гаррі хитає головою. – В мене лише кілька хвилин.
– Портальний ключ Мелфоя був оформлений в Лондоні з Лондону на 12-те квітня і до Лондону без дати. Він міг скористатися ним будь-коли, щоб повернутись. – Шеклболт відвертається, щоб налити чогось собі.
– Він повернувся в Британію? – Гаррі складає руки на грудях, немов захищаючи серце.
– Так. – Міністр дивиться на Поттера і робить ковток. – Зразу ж після програшу німців.
– Його намет ще вчора…
– Цей намет належить родині Ґрінґрас. Мелфой його залишив і вчора намет забрав Ґрінґрасівський ельф. – Кінґслі кривиться, піднявши келих й дивлячись свій напій на просвіт: – Усюди цей клятий пил…
Гаррі робить кілька кроків до виходу, але зупиняється, щоби спитати:
– А німці? Мелфой отримав від них що хотів?
– Очевидно. – Відповідає міністр. – Вони також тут не затримались після поразки своєї збірної. Але їх міністр покидав нас з таким щасливим лицем, наче вони виграли увесь квідич на світі…
– Добре. – Каже Поттер і покидає міністерський намет. Але затримується на чверть хвилини, бо чує, як Шеклболт питає у його спини:
– Гаррі, що ти зробив?
– На добраніч. – Він повертає голову так, щоб міністр дивився на його профіль: – Нічого з того, що може зашкодити Міністерству, вам, або мені.
Окрім ще однієї людини, тридцять п’ятий британський Міністр Магії Кінґслі Шеклболт був єдиним, хто знав про відносити Поттера і Мелфоя. Таких було двоє людей. Лише двоє з усіх, кого Поттер вважав, чи міг би вважати друзями.
Шістнадцять років тому, в п’ятницю п’ятого червня тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року Шеклболт постукав в двері будинку номер дванадцять на площі Ґримо. А, коли Гаррі, нетверезий й з перекошеним злим лицем, рвучко їх відчинив, новоспечений надзвичайний міністр, приклав йому до грудей зім’ятий конверт і запитав:
– Гаррі, друже, це що?
– Це? – Гаррі сфокусувався: – Мій лист. Комусь з Візенгамоту.
Він тицьнув лист назад Шеклболту у руки й, хилитаючись, пішов в дім. Кінґслі зайшов без запрошення. Він мовчки пройшов до вітальні й сів у крісло перед каміном, вогонь в якому Гаррі гіпнотизував тоді поглядом, й здавалося він був не впевнений, що Поттер його чує, коли заговорив.
– Вони вбачають в цьому шантаж. – Сказав він.
– Так. – Гаррі дивився в вогонь: – Це шантаж. Вони абсолютно праві.
Шеклболт мовчки спостерігав, як Гаррі наливає вогневіскі у келих і виливає його у себе, роблячи кілька ковтків. Потім промовив:
– Вони зробили висновки з твоїх листів. Вони вважають, що ти можеш мститися, якщо вони підуть проти тебе і тих принципів, які ти збираєшся привнести в магічний світ…
– Так. – Гаррі кинув на міністра перший погляд спідлоба: – Вони праві. Вони правильно розуміють. Вони знають, що вони мені не подобаються. Я знаю їх, я дивився на них, я пам’ятаю їх ще з тих пір, як вони вчинили судилище наді мною за те, що я при кузені використав експекто патронум. Вони все ще там. І вони там сиділи весь час, й при Волдеморті також…
– Гаррі. – Кінґслі підняв руку, зупиняючи підкріплений алкоголем потік: – Але ж справа не в справедливості, не в тому, що ти… Хочеш виправити всіх цих людей. Насправді ж тебе цікавить лише молодший Мелфой?
Поттер в той момент вирячився і дивився у очі міністру. Він зразу ж протверезів й зрозумів, що навіть не дихав, поки не проковтнув застряглий у горлі солоний клубок.
– Мене цікавлять усі Мелфої, але молодший причина. – Відповів він: – В цьому ти дійсно правий.
– Що між вами? – Шеклболт знову не питаючи дозволу взяв пляшку й налив собі. Подивився на напружене Поттерове лице і додав: – Якщо ти збираєшся тримати це у таємниці, має бути хоча б пара людей, з якими ти можеш поговорити про це. Хтось, хто буде знати і зможе тебе завжди вислухати. І, Гаррі, з огляду на те, що це все ж таки Драко Мелфой, ти навряд таку таємницю довіриш найближчим друзям. Я твій друг, але недостатньо близький…
– З чого ти взяв, що мені хтось потрібен для задушевних розмов? – Гаррі знову дивився в вогонь.
– Секрети руйнують людей зсередини, якщо їх замикати в собі. – Міністр зробив ще один маленький ковток: – І якщо я тобі не потрібен для задушевних розмов, тобі потрібна підтримка, навіть ти з твоєю магією і твоїм авторитетом не прогнеш під себе кожного з цих людей.
– Ти політик… – Поттер зітхнув, схилився, обперся ліктями об коліна і запустив пальці в волосся: – Ти вже прикинув, що ти з цього отримаєш, але ти ж розумієш, що я отримаю все… Все, що захочу…
– Розумію. – Шеклболт поставив склянку на підлокітник й простяг руку Поттеру.
Кілька секунд Гаррі дивився на простягнуту йому долоню, згадуючи іншу людину, а потім її потиснув зі словами:
– Ти дійсно віриш, що якщо людина не знаходить когось, кому можна розповісти свій секрет, вона… Руйнується?
– Ти ніколи не замислювався, чому хранителями чар Фіделіусу, накладених на будинок, не можуть бути люди, яким будинок належить й які у ньому живуть? – Кінґслі похитав головою й обвів поглядом кімнату, в якій колись засідав Орден Феніксу: – Хіба так не було би безпечніше і простіше? Якщо ніхто зі сторони не посвячений в таємницю… Але, бачиш, ключове тут довіра. Такі чари будуються на довірі й з неї черпають сили. Дім можна сховати від усіх інших, тільки якщо його хтось може бачити. З тих, хто там не живе. Так і твій цей Драко Мелфой. Знайди когось, кому ти зможеш розповісти…
– Навіщо? – Гаррі розвернувся в кріслі й звертався до каміну, в якому помирав тихенько вогонь.
– Ну… – Міністр теж подивився на те, що вже догоріло: – По-різному буває. Хіба не найгіршим був рік, коли ти хотів розповісти про Мелфоя, а всі казали тобі, що ти одержимий? Було б краще якщо хтось тоді тебе послухав… Чи хоч би вислухав.
– В нього сьогодні день народження. – Гаррі й сам не міг зрозуміти тоді, чому він це сказав: – Йому виповнюється вісімнадцять. А він у вас там, у камері. І тому я напився.
– Розумію. – Промовив Шеклболт: – Як ти думаєш, ти не настільки п’яний, щоб не змогти зараз обсудити стан справ родини Мелфоїв й стратегію захисту на суді?
– Одержимий… – Гаррі згадує той день й ту розмову, коли озирається на намет Кінґслі. Відчуває, як магія штовхає його у спину і замикає вхід, роблячи знов неприступним Шеклболтове тимчасове житло.
Він задирає голову й дивиться на зірки, знов думаючи про те, хто був й хто залишається посвяченим у секрети в Мелфоя.
Поттер може уявити у цій ролі усіх, з ким Драко не розірвав після школи зв’язок. Ось хоча б Паркінсон, що вчіплювалася в Мелфоя і постійно клала голову йому на плече. Або Забіні, який завжди крутився поруч і завжди шкірив зуби. Можливо, що навіть Гойл. Але це точно не могла й не може бути дружина…
– Навіть якби ти її так само любив, як я люблю Джин. – Звертається Поттер до неба, повертаючись в свій намет: – Якби ти її дійсно любив. Ти б не розповів. Є речі, які дружині, любиш її чи ні, неможливо розповісти… Але. Як ти ще не розвалився? Чому, клятий Мелфой, ти досі не розвалився від всіх своїх таємниць. Що ти, зміюко, зробив?
Гаррі зупиняється перед своїм блідо-блакитним наметом й кліпає, намагаючись зрозуміти, чи не сказав він це вголос.
– О, ти повернувся? – Джин наводить паличку то на Албуса, то на Джеймса й чистить одяг дітей, які були вимиті й перевдягнуті до вечері, але знову вивалялися у пилюці. – Що ж. Ти вчасно. Ми навіть ще не запізнюємося на вечерю. Пішли.
no subject
Date: 2023-08-12 10:18 am (UTC)Це може бути дружина. Чи чоловік. Далеко не завжди, але ось приклад, коли дійсно може
А чому Гаррі сам не може полагодити воду? Проблеми з побутовими магічними штуками, які Джинні знає з дитинства?
no subject
Date: 2023-08-12 12:55 pm (UTC)Здається, так. Герміона на другому курсі йому ремонтувала окуляри, хоча Репаро вчать на першому. І у мене в текстах Джин десь говорить сину, що оно у батька теж проблеми з побутовими чарами, але він хоча б намагається. :)
no subject
Date: 2023-08-12 01:37 pm (UTC)* Я спитала Гугл, той каже, вдруге окуляри ремонтував Артур Візлі. Тобто, все одно не сам Гаррі
no subject
Date: 2023-08-12 02:38 pm (UTC)