![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoДля самої мене дуже неочікувані оці два шматки про Теодора. Бо я якось ніколи не задумувалася про те, чи є у Драко Мелфоя хоч якісь ще соціальні зв'язки, окрім асоціального зв'язку з Гаррі Поттером.
Аж виявляється - є. І не просто зв'язки, а цілком собі дружні й міцні. З рівними йому людьми. З цікавими і важливими для нього людьми. Тож. Він не принцеса, яку Герой врятував від вічної самотності. Він чоловік, який зробив вибір. Також.
Ще один Часоворот
І
– Привіт, Скорпіусе. – Гість розглядає підлітка, що відчинив йому двері й намагається втримати про собі всі ті фрази, які зазвичай говорять дітям старих друзів.
Він не говорить ні: «О, як ти виріс!», ні: «Ти стаєш все більше схожим на свого татка.», ні навіть: «Ну, що радий, що скоро повернешся в школу? Скучив за навчанням чи за товаришами?» Він взагалі нічого не говорить, окрім:
– Привіт, Скорпіусе. Твій батько вдома?
А потім:
– Не варто мене проводжати, я знаю де кабінет.
ІІ
– Твій син мене лякає. – Каже Тео із посмішкою, заходячи в величезну кімнату, яка здається тісною, бо більшу її частину займає величний дубовий стіл, що стоїть посередині, й так чи інакше, щоб кудись в цій кімнаті дійти, йти доводиться по периметру, під шафами, заставленими книжками такого розміру й товщини, що кожна з ним могла би бути заміною лицарського щита або плити на могилі.
– Мене іноді теж. – Драко посміхається також, встаючи з-за столу і підходячи для обіймів. – Не знаю, чому він не може бути просто таким самим дрібним засранцем, яким був я в його віці.
– Твоя мати попереджала тебе. – Нотт обіймає Мелфоя, ляскаючи по спині.
Фрази, якими обмінюються чоловіки виглядають, як ритуальні. Очевидно, що їх проговорювали не раз вже й за різних обставин і вони не більше, ніж прелюдія до будь-якої розмови.
– Це все Асторія, уйі. – Відповідає Мелфой.
ІІІ
Кілька хвилин люди в кімнаті обмінюються короткими репліками. Хазяїн питає у гостя буде той пити бренді чи вогняне віскі. Гість приймає з рук хазяїна склянку і сідає у крісло перед столом, з якого зручно розмовляти з тим, хто сідає за стіл.
Потім ще хвилин на п’ять кімната поринає у тишу. І лише після того, як обидвоє роблять повільний третій ковток, Драко питає:
– Скільки ти заплатив?
– Тисячу сто галеонів.
– Нічого так. – Мелфою хочеться присвиснути і він це би зробив, бо при Тео це можна собі дозволити, але вони в кабінеті, а не в менш бундючних кімнатах, тому він просто підносить напій до рота і звертається до свого віскі: – Добре ж виросли ціни на правопорушення за останні роки.
– Або впали. – Так само в склянку промовляє і Нотт: – Років двадцять тому за подібне мене б посадили.
Вони мовчать ще пару хвилин, а потім Драко питає:
– Як це сталося взагалі?
– Це… – Обличчя Теодора вмить рожевіє: – Це хтось з друзів Томазіни, Терези або Табіти, яким вони показали цю іграшку, розказав про неї батькам, а батьки вже куди слід донесли.
– Я зараз розридаюся, Нотте. – Промовляє Мелфой, привстаючи і доливаючи у склянки напій: – Ти залишався останньою з нас всіх людиною, яка дурості не робила. І от тепер й ти.
– Мелфою, я співчуваю тобі й мені дійсно жаль, що я так тебе розчарував своїми розумовими здібностями, але це був прототип, який хіба що на іграшку і годився. – Тео посміхається: – Це навіть не та штука, якою у віці Томазіни щодня користувалася Ґрейнджер. Три години на крок і три хвилини на все це велика різниця.
– Ой. – Мелфой відводить від долоні, що стискає склянку, вказівний палець й наставляє його на Тео: – Тільки не говори, що ти не розумієш, що справа не в тому, на скільки часу ця штука може закинути у минуле. А в тому, що з точки зору… Їх всіх. З їхньої точки зору справжній часоворот в руках улюбленої Макґонеґеловської ясочки це зовсім не так страшно, як іграшка у руках онуків одного з Пожирачів.
– Мордредові підштаники! – Скалячись каже Нотт, а потім, втягнувши голову в плечі й обводячи поглядом кабінет, книжки і портрети, додає на тон нижче: – Драко, двадцять років пройшло. Це вже мало кого хвилює. Це вже не хвилює нікого, окрім тебе. Повір.
– Ти не відчуваєш цього? – Мелфой лягає на спинку крісла і кладе руки на підлокітники. В одній з них все ще затиснута склянка, в якій залишається віскі на пару ковтків.
– Чого не відчуваю?
– Напруження. – Драко підіймає руку і малює склянкою коло. – Напруження у повітрі. Напруження у землі. Напруження навкруги. Знаєш це відчуття, наче все добре, але і мозок, і шлунок просто кричать тобі, що щось має відбутися. Скоро.
– Мітка? – Нотт дивиться не на ту руку, у якій склянка, а на ту, що залишилася нерухома.
– Ні. – Мелфой хитає головою: – Нічого такого. Просто щось неприємне, як поколювання у потилиці. Щось тривожне. Ця думка. Передчуття. Коли тебе затримали і я зрозумів, що нічим хорошим це не закінчиться. Воно, це передчуття, мало б… Мало б зникнути, коли ти відбувся лише тисячею галеонів. Але воно не зникло. Я не можу змусити себе не зважати на відчуття, що щось ось-ось почнеться. Або вже почалось.
– Ти не хочеш… – Нотт витримує погляд Мелфоя, що говорить: «Я знаю, що ти зараз скажеш і краще мовчи!»
– Ні. – Каже Драко: – Не хочу.
– Просто поговорити із Поттером. – Таки промовляє Тео.
– Поговорити про що? Про передчуття? Про те, що я відчуваю потилицею?
– Ну…– Теодор підбирає слова: – Здається, ти один з тих людей, до потилиці яких він прислухається…
На вустах Драко загоряється і за мить гасне посмішка. Він говорить:
– Ні. Я їм не довіряю.
– Він не вони. – Каже Нотт.
– Але він частина системи, яку побудував Дамблдор. – Мелфой одним великим ковтком випиває залишки віскі: – Всі ці прекрасні люди з правилом руки, яка миє руку. Орден Фенікса, Албусова Армія, відважний, але тупий Грифіндор, кожен другий у Аврораті, кожен третій в Суді…
– Драко…
Драко ставить лікті на стіл і пальцями стискає з силою перенісся. Його голос стає зовсім тихим.
– Знаєш, були часи, коли я хотів вписатися в цю систему. – Говорить він, не прибираючи руки від обличчя: – Насправді хотів. Заради клятого Поттера. А потім були часи, коли я готовий був цій системі служити. Як завгодно. Стати шпигуном, чи рабом, робити все, що накажуть, тільки щоб мені показали на вихід. Все, що мені було потрібно, це, щоб цей старий ко… Щоб Дамблдор звернув на мене увагу і запропонував мені щось. Будь-що. Будь-які варіанти для мене й батьків. Я думаю, навіть батько пішов би на це після того, як провалився в тій вилазці в Департамент Таємниць. Бо яка йому була різниця кому мене продати заради свого спасіння. Він погодився на мою мітку, бо Волд… Бо Волдеморт сказав йому, що він пробачить розбите пророцтво, якщо я стану Смертежером і уб’ю Дамблдора. Він так само погодився б на пропозицію Дамблдора, якби той запропонував йому звільнення з Азкабану, Францію й імунітет в обмін на мої послуги. Але…
Драко опускає руку, підіймає очі на Тео і бачить його важкий, й можливо шокований погляд. Клацає пальцями перед обличчям друга:
– Агов.
– Ти цього не розповідав. – Промовляє Теодор: – Про те, що все було так погано, що ти був готовий на все…
– О, ти не знаєш головного. – Мелфой раптом сміється: – Потім я дізнався, що це б не помогло. Мені розказали, що інша людина… Що чоловік, який був готовий служити Дамблдору, немов вірний пес, в обмін на допомогу для жінки, яку він любив, став служити і втратив все. Втратив її, ту жінку, зарази якої він був готовий на все. Й у нього не залишилось нічого. Окрім обов’язку служити. Уявляєш, який би це був сюрприз? Якби я став частиною цієї системи, щоб врятувати батьків, але їх би видали Волдеморту і вбили, а я залишався б в системі, бо мені нікуди було би піти зі всім моїм багажем подвійної зради і купи непорушних обітниць? Дякую. Дуже дякую. Ні.
Нотт теж допиває й мовчить.
Драко дивиться на порожні склянки й запитує в Тео:
– Я достатньо зрозуміло пояснив, чому я не потикатимусь до Поттера зі моєю сверблячкою в зоні передчуттів, як до головного аврора?
– А якщо він прийде до тебе? Не як аврор.
– Він не прийде. – Посмішка Драко з’їжджає набік: – Але якщо прийде й спитає, чи не відчуваю я чогось… Дивного. Я йому розповім.
– А якщо щось таки почнеться? – Нотт, який ніколи не був, на відміну від Драко, м’якотілим і емоційним, й вийшов з війни з більшими втратами, ніж більшість з тих, з ким товаришував й був знайомий, не витримує маски й виказує тривогу.
– Тоді ти знаєш, що буде. – Мелфой стримує свій порив дотягнутись до друга і покласти долоню йому на плече.
– Часоворот?
– Так, Те, твій шедевр, твій другий часоворот. Я… – Драко замовкає, бо в двері кабінету хтось тихенько стукає кілька разів, а потім двері прочиняються і в щілині показується голова його сина.
– Я політаю? – Запитує Скорпіус.
– Не спізнюйся на обід. – Відповідає Мелфой голосом, якого Нотт від нього ніколи це чув.
Коли двері зачиняються, Драко переводить погляд на Тео і, киваючи на зачинені двері, вже звичайним своїм голосом спочатку питає:
– Ти ж розумієш, що заради цього я, ні миті не думаючи, піду і придушу у колисці малого вилупка Меропи Ґонт?
А потім:
– Ти залишишся пообідати?
– Ні. – Каже Нотт, встаючи: – Я маю йти до своїх. Буду говорити із ними про зберігання секретів сім’ї від язикатих шкільних подруг.
– А. Ну, удачі тобі. – На лиці Мелфоя явно читаються сумніви в здатності друга вплинути на дочок.
IV
– Тисяча сто галеонів. – Згадує Драко, ведучи Тео доріжкою до воріт: – Якщо тобі будуть потрібні гроші…
– Ні. – Перебиває його Нотт: – Ти і так допоміг, коли найняв адвокатів.
Мовчки вони обіймаються перед тим, як Нотт затупає на межу, з якої можна аппарувати, і Мелфой довше на мить, ніж зазвичай, затримує друга в обіймах.
Тео ляскає його по спині зі словами:
– Так, я розумію. Покличеш мене, якщо що. Поки ти будеш душити малого Меропиного вилупка, я двері постережу.
Й вже за стоячи за брамою і тримаючи паличку у ручі Нотт каже:
– Драко, постій. Ти не правий. Блейз. Залишився Блейз Забіні. Останній з нас, хто дурощів не наробив.
– Його секрет в тому, що у нього немає дітей. Це дозволило йому зберегти ті крихти здорового глузду, які у нього з самого початку були.
Аж виявляється - є. І не просто зв'язки, а цілком собі дружні й міцні. З рівними йому людьми. З цікавими і важливими для нього людьми. Тож. Він не принцеса, яку Герой врятував від вічної самотності. Він чоловік, який зробив вибір. Також.
І
– Привіт, Скорпіусе. – Гість розглядає підлітка, що відчинив йому двері й намагається втримати про собі всі ті фрази, які зазвичай говорять дітям старих друзів.
Він не говорить ні: «О, як ти виріс!», ні: «Ти стаєш все більше схожим на свого татка.», ні навіть: «Ну, що радий, що скоро повернешся в школу? Скучив за навчанням чи за товаришами?» Він взагалі нічого не говорить, окрім:
– Привіт, Скорпіусе. Твій батько вдома?
А потім:
– Не варто мене проводжати, я знаю де кабінет.
– Твій син мене лякає. – Каже Тео із посмішкою, заходячи в величезну кімнату, яка здається тісною, бо більшу її частину займає величний дубовий стіл, що стоїть посередині, й так чи інакше, щоб кудись в цій кімнаті дійти, йти доводиться по периметру, під шафами, заставленими книжками такого розміру й товщини, що кожна з ним могла би бути заміною лицарського щита або плити на могилі.
– Мене іноді теж. – Драко посміхається також, встаючи з-за столу і підходячи для обіймів. – Не знаю, чому він не може бути просто таким самим дрібним засранцем, яким був я в його віці.
– Твоя мати попереджала тебе. – Нотт обіймає Мелфоя, ляскаючи по спині.
Фрази, якими обмінюються чоловіки виглядають, як ритуальні. Очевидно, що їх проговорювали не раз вже й за різних обставин і вони не більше, ніж прелюдія до будь-якої розмови.
– Це все Асторія, уйі. – Відповідає Мелфой.
Кілька хвилин люди в кімнаті обмінюються короткими репліками. Хазяїн питає у гостя буде той пити бренді чи вогняне віскі. Гість приймає з рук хазяїна склянку і сідає у крісло перед столом, з якого зручно розмовляти з тим, хто сідає за стіл.
Потім ще хвилин на п’ять кімната поринає у тишу. І лише після того, як обидвоє роблять повільний третій ковток, Драко питає:
– Скільки ти заплатив?
– Тисячу сто галеонів.
– Нічого так. – Мелфою хочеться присвиснути і він це би зробив, бо при Тео це можна собі дозволити, але вони в кабінеті, а не в менш бундючних кімнатах, тому він просто підносить напій до рота і звертається до свого віскі: – Добре ж виросли ціни на правопорушення за останні роки.
– Або впали. – Так само в склянку промовляє і Нотт: – Років двадцять тому за подібне мене б посадили.
Вони мовчать ще пару хвилин, а потім Драко питає:
– Як це сталося взагалі?
– Це… – Обличчя Теодора вмить рожевіє: – Це хтось з друзів Томазіни, Терези або Табіти, яким вони показали цю іграшку, розказав про неї батькам, а батьки вже куди слід донесли.
– Я зараз розридаюся, Нотте. – Промовляє Мелфой, привстаючи і доливаючи у склянки напій: – Ти залишався останньою з нас всіх людиною, яка дурості не робила. І от тепер й ти.
– Мелфою, я співчуваю тобі й мені дійсно жаль, що я так тебе розчарував своїми розумовими здібностями, але це був прототип, який хіба що на іграшку і годився. – Тео посміхається: – Це навіть не та штука, якою у віці Томазіни щодня користувалася Ґрейнджер. Три години на крок і три хвилини на все це велика різниця.
– Ой. – Мелфой відводить від долоні, що стискає склянку, вказівний палець й наставляє його на Тео: – Тільки не говори, що ти не розумієш, що справа не в тому, на скільки часу ця штука може закинути у минуле. А в тому, що з точки зору… Їх всіх. З їхньої точки зору справжній часоворот в руках улюбленої Макґонеґеловської ясочки це зовсім не так страшно, як іграшка у руках онуків одного з Пожирачів.
– Мордредові підштаники! – Скалячись каже Нотт, а потім, втягнувши голову в плечі й обводячи поглядом кабінет, книжки і портрети, додає на тон нижче: – Драко, двадцять років пройшло. Це вже мало кого хвилює. Це вже не хвилює нікого, окрім тебе. Повір.
– Ти не відчуваєш цього? – Мелфой лягає на спинку крісла і кладе руки на підлокітники. В одній з них все ще затиснута склянка, в якій залишається віскі на пару ковтків.
– Чого не відчуваю?
– Напруження. – Драко підіймає руку і малює склянкою коло. – Напруження у повітрі. Напруження у землі. Напруження навкруги. Знаєш це відчуття, наче все добре, але і мозок, і шлунок просто кричать тобі, що щось має відбутися. Скоро.
– Мітка? – Нотт дивиться не на ту руку, у якій склянка, а на ту, що залишилася нерухома.
– Ні. – Мелфой хитає головою: – Нічого такого. Просто щось неприємне, як поколювання у потилиці. Щось тривожне. Ця думка. Передчуття. Коли тебе затримали і я зрозумів, що нічим хорошим це не закінчиться. Воно, це передчуття, мало б… Мало б зникнути, коли ти відбувся лише тисячею галеонів. Але воно не зникло. Я не можу змусити себе не зважати на відчуття, що щось ось-ось почнеться. Або вже почалось.
– Ти не хочеш… – Нотт витримує погляд Мелфоя, що говорить: «Я знаю, що ти зараз скажеш і краще мовчи!»
– Ні. – Каже Драко: – Не хочу.
– Просто поговорити із Поттером. – Таки промовляє Тео.
– Поговорити про що? Про передчуття? Про те, що я відчуваю потилицею?
– Ну…– Теодор підбирає слова: – Здається, ти один з тих людей, до потилиці яких він прислухається…
На вустах Драко загоряється і за мить гасне посмішка. Він говорить:
– Ні. Я їм не довіряю.
– Він не вони. – Каже Нотт.
– Але він частина системи, яку побудував Дамблдор. – Мелфой одним великим ковтком випиває залишки віскі: – Всі ці прекрасні люди з правилом руки, яка миє руку. Орден Фенікса, Албусова Армія, відважний, але тупий Грифіндор, кожен другий у Аврораті, кожен третій в Суді…
– Драко…
Драко ставить лікті на стіл і пальцями стискає з силою перенісся. Його голос стає зовсім тихим.
– Знаєш, були часи, коли я хотів вписатися в цю систему. – Говорить він, не прибираючи руки від обличчя: – Насправді хотів. Заради клятого Поттера. А потім були часи, коли я готовий був цій системі служити. Як завгодно. Стати шпигуном, чи рабом, робити все, що накажуть, тільки щоб мені показали на вихід. Все, що мені було потрібно, це, щоб цей старий ко… Щоб Дамблдор звернув на мене увагу і запропонував мені щось. Будь-що. Будь-які варіанти для мене й батьків. Я думаю, навіть батько пішов би на це після того, як провалився в тій вилазці в Департамент Таємниць. Бо яка йому була різниця кому мене продати заради свого спасіння. Він погодився на мою мітку, бо Волд… Бо Волдеморт сказав йому, що він пробачить розбите пророцтво, якщо я стану Смертежером і уб’ю Дамблдора. Він так само погодився б на пропозицію Дамблдора, якби той запропонував йому звільнення з Азкабану, Францію й імунітет в обмін на мої послуги. Але…
Драко опускає руку, підіймає очі на Тео і бачить його важкий, й можливо шокований погляд. Клацає пальцями перед обличчям друга:
– Агов.
– Ти цього не розповідав. – Промовляє Теодор: – Про те, що все було так погано, що ти був готовий на все…
– О, ти не знаєш головного. – Мелфой раптом сміється: – Потім я дізнався, що це б не помогло. Мені розказали, що інша людина… Що чоловік, який був готовий служити Дамблдору, немов вірний пес, в обмін на допомогу для жінки, яку він любив, став служити і втратив все. Втратив її, ту жінку, зарази якої він був готовий на все. Й у нього не залишилось нічого. Окрім обов’язку служити. Уявляєш, який би це був сюрприз? Якби я став частиною цієї системи, щоб врятувати батьків, але їх би видали Волдеморту і вбили, а я залишався б в системі, бо мені нікуди було би піти зі всім моїм багажем подвійної зради і купи непорушних обітниць? Дякую. Дуже дякую. Ні.
Нотт теж допиває й мовчить.
Драко дивиться на порожні склянки й запитує в Тео:
– Я достатньо зрозуміло пояснив, чому я не потикатимусь до Поттера зі моєю сверблячкою в зоні передчуттів, як до головного аврора?
– А якщо він прийде до тебе? Не як аврор.
– Він не прийде. – Посмішка Драко з’їжджає набік: – Але якщо прийде й спитає, чи не відчуваю я чогось… Дивного. Я йому розповім.
– А якщо щось таки почнеться? – Нотт, який ніколи не був, на відміну від Драко, м’якотілим і емоційним, й вийшов з війни з більшими втратами, ніж більшість з тих, з ким товаришував й був знайомий, не витримує маски й виказує тривогу.
– Тоді ти знаєш, що буде. – Мелфой стримує свій порив дотягнутись до друга і покласти долоню йому на плече.
– Часоворот?
– Так, Те, твій шедевр, твій другий часоворот. Я… – Драко замовкає, бо в двері кабінету хтось тихенько стукає кілька разів, а потім двері прочиняються і в щілині показується голова його сина.
– Я політаю? – Запитує Скорпіус.
– Не спізнюйся на обід. – Відповідає Мелфой голосом, якого Нотт від нього ніколи це чув.
Коли двері зачиняються, Драко переводить погляд на Тео і, киваючи на зачинені двері, вже звичайним своїм голосом спочатку питає:
– Ти ж розумієш, що заради цього я, ні миті не думаючи, піду і придушу у колисці малого вилупка Меропи Ґонт?
А потім:
– Ти залишишся пообідати?
– Ні. – Каже Нотт, встаючи: – Я маю йти до своїх. Буду говорити із ними про зберігання секретів сім’ї від язикатих шкільних подруг.
– А. Ну, удачі тобі. – На лиці Мелфоя явно читаються сумніви в здатності друга вплинути на дочок.
– Тисяча сто галеонів. – Згадує Драко, ведучи Тео доріжкою до воріт: – Якщо тобі будуть потрібні гроші…
– Ні. – Перебиває його Нотт: – Ти і так допоміг, коли найняв адвокатів.
Мовчки вони обіймаються перед тим, як Нотт затупає на межу, з якої можна аппарувати, і Мелфой довше на мить, ніж зазвичай, затримує друга в обіймах.
Тео ляскає його по спині зі словами:
– Так, я розумію. Покличеш мене, якщо що. Поки ти будеш душити малого Меропиного вилупка, я двері постережу.
Й вже за стоячи за брамою і тримаючи паличку у ручі Нотт каже:
– Драко, постій. Ти не правий. Блейз. Залишився Блейз Забіні. Останній з нас, хто дурощів не наробив.
– Його секрет в тому, що у нього немає дітей. Це дозволило йому зберегти ті крихти здорового глузду, які у нього з самого початку були.
