N.F. + Т.T.R. + A.L. 61
Feb. 20th, 2023 05:13 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo2021 рік 11 серпня 18:50
«Мій подарунок у гаражі?» - Запитую я, коли татко, відвівши мене від дому убік, говорить: «Ти тут постій, я його тобі принесу.»
За кілька хвилин батько повертається пручи перед собою величезний згорток темної, цупкої тканини. Помахом палички він опускає його під ноги мої на траву. Й – ще до того, як він паличкою ще один раз махне, щоб рулон розгорнувся – я розумію, що це. Я знаю вже, що мені подарують.
Але тато зволікає наказувати подарунку розкритись. Каже: «Я не знаю, чи ти це візьмеш собі, бо воно… Це старовинна річ. Колись такі зробили усім… Для всіх… Для…» «Для всіх двадцяти восьми.» - Допомагаю йому нарешті це вимовити.
«Так.» - Каже він поглянувши на мене з тим виразом здивування й ніяковості на обличчі, який останнього разу я бачила на Артурі, коли він намагався побалакати зі мною про хлопців, кохання та секс. – «Так. Такі гобелени колись замовили для усіх ее-е священних родин. Ти бачила такий в будинку у Блеків. Й, мабуть… Хоча. Я не впевнений, що Мелфої свій після війни залишили на стіні…»
«Я спитаю у Драко про це…» - Відповідаю поспішно. А потім підіймаю паличку, збираючись наказати тканині, що лежить під моїми ногами згорнута у рулон, розстелитись і показати себе.
Батько робить такий жест, наче хоче перехопити заклинання в моїй руці. Промовляє: «Постій. Почекай. Я маю сказати… Ми з твоєю мамою це обсудили і… Розумієш… Він так і лежав. З тих пір, як його зробили і передали в… Передали нашій родині… Його просто перекладали з місця на місце. Перевозили з дому в дім. Але не розгортали й не вішали. Він так і лежав. От в такому вигляді. Згорнутий у рулон.»
Нарешті я розумію. Дивлюся на батька й він, ще більше знічуючись, відповідає: «Ну, у нас замалий дім, щоб це десь повісити. Та й…» «Знаю.» - Зупиняю його. Потім запитую: «Тож ти не знаєш, як він… Як візерунок виглядає тепер?» «Ні.» - Хитає головою батько. – «Не знаю. З тих пір, як мені його отак от згорнутим віддали, я його так і… Беріг. А тепер… Ти наймолодша в родині, тож тепер він, ну, мабуть що твій.»
Він збирається сказати ще щось, але я вже розгортаю рулон і починаю вздовж тканини іти по траві, дивлячись під ноги собі.
Більшість імен, які я бачу, я навіть ніколи не чула. Обличь я не впізнаю, коли крокую повз сторіччя, повз минулі роки. Аж от. Гілочка від Лукреції Блек тягнеться до Пруеттів. Потім одна з гілок Пруеттів врізається в дерево Візлі. Далі мені вже знайоме усе. Я зупиняюсь над цим шматком. Просто стою і дивлюся.
А потім промовляю, не обертаючись до батька: «Тут ніхто не випалював… Ніхто обличь не палив.» «Ну, він же весь час лежав згорнутий у сараї. Навряд чи кому…»
«Татко.» - Я обертаюсь нарешті і кивком голови запрошую його підійти й подивитись. – «Ти не розумієш. Тут всі. Тут залишаються всі. Навіть, господи… Ти бачиш? Там он Волдеморт. Під справжнім ім’ям. Впізнаєш? Де Блеки й Лестранжі. Подивися. Оно Дельфінія, кузина… Кузина Драко. Це Грінграсси. Це…»
Я сідаю навпочіпки і пальцями торкаюсь переплетінь тих ниток, якими витканий портрет Дракового сина. Кажу батькові: «Це Скорпіус. Ми обов’язково вмовимо приїхати його сюди на Різдво… Це…»
Мої пальці повертаються гілочкою, що тягнеться від Скорпія до його батька. Потім я знаходжу себе.
«Це ти.» - Промовляє Артур, який наді мною стоїть й спостерігає, як я промацую пальцями срібні шлюбні гілки, які тягнуться від мого портрету одночасно в два боки.
«Це я.» - Промовляю я, підіймаючись, встаючи на затерплі ноги і жестом наказуючи гобелену знову згорнутись в сувій. – «Так. Я це заберу.»
«Мій подарунок у гаражі?» - Запитую я, коли татко, відвівши мене від дому убік, говорить: «Ти тут постій, я його тобі принесу.»
За кілька хвилин батько повертається пручи перед собою величезний згорток темної, цупкої тканини. Помахом палички він опускає його під ноги мої на траву. Й – ще до того, як він паличкою ще один раз махне, щоб рулон розгорнувся – я розумію, що це. Я знаю вже, що мені подарують.
Але тато зволікає наказувати подарунку розкритись. Каже: «Я не знаю, чи ти це візьмеш собі, бо воно… Це старовинна річ. Колись такі зробили усім… Для всіх… Для…» «Для всіх двадцяти восьми.» - Допомагаю йому нарешті це вимовити.
«Так.» - Каже він поглянувши на мене з тим виразом здивування й ніяковості на обличчі, який останнього разу я бачила на Артурі, коли він намагався побалакати зі мною про хлопців, кохання та секс. – «Так. Такі гобелени колись замовили для усіх ее-е священних родин. Ти бачила такий в будинку у Блеків. Й, мабуть… Хоча. Я не впевнений, що Мелфої свій після війни залишили на стіні…»
«Я спитаю у Драко про це…» - Відповідаю поспішно. А потім підіймаю паличку, збираючись наказати тканині, що лежить під моїми ногами згорнута у рулон, розстелитись і показати себе.
Батько робить такий жест, наче хоче перехопити заклинання в моїй руці. Промовляє: «Постій. Почекай. Я маю сказати… Ми з твоєю мамою це обсудили і… Розумієш… Він так і лежав. З тих пір, як його зробили і передали в… Передали нашій родині… Його просто перекладали з місця на місце. Перевозили з дому в дім. Але не розгортали й не вішали. Він так і лежав. От в такому вигляді. Згорнутий у рулон.»
Нарешті я розумію. Дивлюся на батька й він, ще більше знічуючись, відповідає: «Ну, у нас замалий дім, щоб це десь повісити. Та й…» «Знаю.» - Зупиняю його. Потім запитую: «Тож ти не знаєш, як він… Як візерунок виглядає тепер?» «Ні.» - Хитає головою батько. – «Не знаю. З тих пір, як мені його отак от згорнутим віддали, я його так і… Беріг. А тепер… Ти наймолодша в родині, тож тепер він, ну, мабуть що твій.»
Він збирається сказати ще щось, але я вже розгортаю рулон і починаю вздовж тканини іти по траві, дивлячись під ноги собі.
Більшість імен, які я бачу, я навіть ніколи не чула. Обличь я не впізнаю, коли крокую повз сторіччя, повз минулі роки. Аж от. Гілочка від Лукреції Блек тягнеться до Пруеттів. Потім одна з гілок Пруеттів врізається в дерево Візлі. Далі мені вже знайоме усе. Я зупиняюсь над цим шматком. Просто стою і дивлюся.
А потім промовляю, не обертаючись до батька: «Тут ніхто не випалював… Ніхто обличь не палив.» «Ну, він же весь час лежав згорнутий у сараї. Навряд чи кому…»
«Татко.» - Я обертаюсь нарешті і кивком голови запрошую його підійти й подивитись. – «Ти не розумієш. Тут всі. Тут залишаються всі. Навіть, господи… Ти бачиш? Там он Волдеморт. Під справжнім ім’ям. Впізнаєш? Де Блеки й Лестранжі. Подивися. Оно Дельфінія, кузина… Кузина Драко. Це Грінграсси. Це…»
Я сідаю навпочіпки і пальцями торкаюсь переплетінь тих ниток, якими витканий портрет Дракового сина. Кажу батькові: «Це Скорпіус. Ми обов’язково вмовимо приїхати його сюди на Різдво… Це…»
Мої пальці повертаються гілочкою, що тягнеться від Скорпія до його батька. Потім я знаходжу себе.
«Це ти.» - Промовляє Артур, який наді мною стоїть й спостерігає, як я промацую пальцями срібні шлюбні гілки, які тягнуться від мого портрету одночасно в два боки.
«Це я.» - Промовляю я, підіймаючись, встаючи на затерплі ноги і жестом наказуючи гобелену знову згорнутись в сувій. – «Так. Я це заберу.»
