N.F. + T.T.R. + A.L. 56
Mar. 27th, 2021 01:32 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo2021 рік 11 серпня 17:08
Я кажу йому: «Мелфой, та не реви.» І зразу ж жалкую про це. Я знаю. Я знаю, що я не вмію і ніколи не вмів справлятися з цим. З такими його сльозами. З його сльозами взагалі. З тим, що він плаче, бо відчуває себе переповненим почуттями, яких ні я, ні він за всі ці роки так і не навчились висловлювати по-справжньому, випускати з себе.
Мені також хочеться заревти в таку мить, бо мені соромно й гірко. Відчуваю, як Джин торкається моєї руки, посувається, а коли я дивлюся на неї – очима показує, що я маю його обійняти всього, лягти на нього і придавити грудьми.
Роблю те, що радить Джинні. Лягаю на нього. Навалююсь усім тілом. Обіймаю передпліччями голову, загрібаю у руки волосся, яке сам пів години тому йому зализав волосинка до волосинки. Схиляюся. Шепочу: «Драконе, будь ласка, прости. Я не знаю, що з цим робити...»
Він не відповідає, мовчить, але я відчуваю, як його руки, ковзнувши в мене по спині, зупиняються, зчіплюються у замок. Він обіймає мене, притискає до себе. Запитую: «Дуже важкий?» Намагається мотнути головою, яку я тримаю в руках. Потім таки шепоче: «Та ні.»
«Я не знаю, що з цим робити...» - Повторюю я. – «Не знаю, як тобі довести, що ти вартий всього цього. Що ти... Мерлінова борода, Драко, колись тоді, на суді... Коли все майже скінчилося... Твій батько сказав, що не чекав від мене такого чистого благородства, бо після всього, що він мені зробив, я мав би захищати не його, а тільки тебе від правосуддя, і ще від нього тебе... Твоя мати сказала, що вона задоволена тим, що у тебе є хоча б один вірний друг... А ти? Що сказав ти? Коли я знайшов тебе в міністерському туалеті, ти спитав, чи дійсно я впевнений в тому, що ти вартий того, щоби заради тебе ризикувати так репутацією й перспективою стати аврором колись... Ти знаєш, як це... Як це, чути таке... І ти... Ти плачеш, бо не віриш, що хтось прийде на допомогу. А потім, коли я таки приходжу, ти знову ревеш, бо не знаєш, як пов’язати те з цим... І-іі... Господи, я боюсь твоїх сліз...»
Я замовкаю, впираюся лобом у його лоб, слухаю його дихання, серцебиття та думки. Відповідаю на них: «Так. Ніколи. Я ніколи не вмів справляться з твоїми сльозами. І, можливо, я тебе ніколи б не вбив, якби я це вмів. Якби я тоді... Я побачив, що ти плачеш там, в іншому туалеті, у Міртл, і я... Я запанікував. Я панікую. Панікую завжди, коли ти...»
Раптом він різко сіпається і я під своїми грудьми в його грудях відчуваю стиснутий сміх. Від сміху він коротко труситься, запитує потім: «Вважаєш, що тобі повезло, що Джин не тонкосльоза? Бо це було б справжнє пекло, правда ж, Поттере?»
Ми одночасно повертаємо голови і дивимося обидва на Джин. Я лежу всім тілом на його тілі й щокою на його гарячій та все ще вологій щоці.
Моя дружина лежить лицем близько до наших обличь, вдивляється в нас якусь хвильку, а потім питає: «Ви колись взагалі от так от говорили? Ось про все це. Про сльози. Про паніку. Про свої почуття. Ви колись говорили?»
«Ні.» - Відповідаємо ми з Драко дуетом. Потім він додає: «Це все ти... Це ти спонукаєш нас говорити...»
«Як же ви раніше жили?» - Починає вже Джин, потім осікається, дивиться мені в очі і каже: «Хоча. Про що це я? Зі мною також ти не про все говорив...»
2021 рік 11 серпня 17:16
Я простягаю руку і торкаюся спочатку лоба Гаррі, потім Дракового, говорю: «Ні, сонце, справа не в мені. Можливо, ти ще не зрозумів, але це не я, це ти. Спонукаєш саме ти...»
«Як найбільш тонкосльозий?» - Драко ірже, перевертаючись на бік і звалюючи з себе Гаррі на місце між собою і мною.
«Ні.» - Кажу я, не даючи йому зісковзнути з теми. – «Ні. Ти це робиш, як найбільш відкритий, найбільш розкутий зі всіх. Як це не дивно звучить. Бо ти таким у дитинстві не був. Можливо, тебе таким зробила Асторія. Можливо, ще щось, але... Ти взагалі помітив, що ми з Гаррі підлаштовуємося під тебе?»
Він підіймає голову від подушки, бровами й очима благає при Гаррі такого не говорити, але сам Гаррі каже: «Угу. Ми з тобою, Джин, вже говорим, як він. Тими ж словами, у тому ж ритмі...»
«Й це бісить.» - Промовляє Мелфой тоном Гаррі, мабуть, щоб у жарт все звести. Але мій чоловік посміхається дивлячись не на Драко, на мене: «Ні, Драконе, вже ні.»
Коли Гаррі, що лежить обличчям до мене і спиною до Мелфоя, це говорить, я бачу подив, який на мить вигулькує в очах Драко і ховається зразу ж, коли Поттер повторює: «Ні. Це не бісить... Це... Ти.»
Він заводить за спину руку і намацує Дракову долоню, тягне її собі на груди зі словами: «Обійми ж мене, ну.»
Потім кілька хвилин я спостерігаю за тим, як тихий Гаррі, поринувши у якісь свої повільні та дуже приємні думки, водить пальцем по Дракових пальцях, по тильному боці долоні, повторюючи малюнок вен, що виступають під шкірою.
Спостерігаю за тим, як лице Драко яснішає, стає настільки простим, що по ньому можна було б читати думки. Можна було б, але нічого, бо в цей час в його голові практично немає думок. Він просто лежить, обійнявши Гаррі, притуливши його спину до себе і дивиться повз мене, на стіну, на запнуте рожевим вікно.
Мені жаль рушити мить, але я простягаю руку і торкаюся його вуст, кажу: «Гаррі правий. Це ти. Це твій ритм. І він анітрохи не бісить... І-іі...»
Драко розтуляє губи і мій палець торкається ряду гострих зубів, зупиняється у кутику вуст. Я промовляю: «І я дуже вдячна тобі.» Й, до того, як він встигне спитати: «За що?», додаю: «За те, що ти у нас є.»
2021 11 августа 17:08
Я говорю ему: «Малфой, ну не реви.» И сразу же жалею об этом. Я знаю. Я знаю, что я не умею и никогда не умел с этим справляться. С такими его слезами. С его слезами вообще. С тем, что он плачет, потому, что чувствует себя переполненным чувствами, которых ни я, ни он за все эти годы так и не научились выражать по-настоящему, выпускать из себя.
Мне также хочется разрыдаться в такой момент, потому, что мне стыдно и горько. Чувствую, как Джин касается моей руки, подвигается, а когда я смотрю на неё – глазами показывает, что я должен его обнять, лечь на него и придавить его грудью.
Делаю то, что советует Джин. Ложусь на него. Наваливаюсь всем телом. Обнимаю предплечьями голову, загребаю в руки волосы, которые сам пол часа назад ему зализал волосок к волоску. Склоняюсь. Шепчу: «Дракон, пожалуйста, прости. Я не знаю, что с этим делать...»
Он не отвечает, молчит, но я чувствую, как его руки, скользнув у меня по спине, останавливаются, сцепляются в замок. Он обнимает меня, прижимает к себе. Спрашиваю: «Очень тяжелый?» Пытается мотнуть головой, которую я держу в руках. Затем шепчет: «Да нет.»
«Я не знаю, что с этим делать...» - Повторяю я. - «Не знаю, как тебе доказать, что ты достоин всего этого. Что ты... Мерлинова борода, Драко, когда-то тогда, в суде... Когда всё почти что закончилось... Твой отец сказал, что не ожидал от меня такого чистого благородства, потому что после всего, что он мне сделал, я должен защищать не его, а только тебя от правосудия и ещё тебя от него... Твоя мать сказала, что она довольна тем, что у тебя есть хотя бы один верный друг... А ты? Что ты сказал? Когда я нашел тебя в министерском туалете, ты спросил, действительно ли я уверен в том, что ты достоин того, чтобы ради тебя так рисковать репутацией и перспективой стать когда-то аврором... Ты знаешь, как это... Как это, слышать такое... И ты... Ты плачешь, потому что не веришь, что кто-то придет на помощь. А потом, когда я таки прихожу, ты снова ревёшь, потому что не знаешь, как связать с этим то... И-ии... Господи, я боюсь твоих слёз...»
Я умолкаю, упираюсь лбом в его лоб, слушаю его дыхание, сердцебиение и мысли. Отвечаю на них: «Да. Никогда. Я никогда не умел справляться с твоими слезами. И, возможно, я тебя никогда бы не убил, если бы я это умел. Если бы я тогда... Я увидел, что ты плачешь там, в другом туалете, в туалете у Миртл, и я... Я запаниковал. Я паникую. Паникую всегда, когда ты...»
Вдруг он резко дёргается и я под своей грудью в его груди чувствую сжатый смех. От смеха он коротко трясётся, спрашивает потом: «Считаешь, что тебе повезло, что Джин не тонкослёзая? Потому что это было бы настоящий ад, правда, Поттер?»
Мы одновременно поворачиваем головы и смотрим оба на Джин. Я лежу всем телом на его теле и щекой на его горячей и все ещё влажной щеке.
Моя жена лежит лицом близко к нашим лицам, вглядывается в нас пол минуты, и спрашивает потом: «Вы когда-нибудь вообще вот так вот говорили? Вот обо всём этом. Про слёзы. Про панику. Про свои чувства. Вы когда-нибудь говорили?»
«Нет.» - Отвечаем мы с Драко дуэтом. Затем он добавляет: «Это всё ты... Это ты побуждаешь нас говорить...»
«Как же вы раньше жили?» - Начинает уже Джин, потом осекается, смотрит мне в глаза, произносит: «Хотя. О чём это я? Со мной также ты не обо всём говорил...»
2021 11 августа 17:16
Я протягиваю руку и касаюсь сначала лба Гарри, потом Дракового, говорю: «Нет, солнце, дело не во мне. Возможно, ты ещё не понял, но это не я, это ты. Побуждаешь именно ты...»
«Как наиболее тонкослёзый?» - Драко ржёт, переворачиваясь на бок и сваливая с себя Гарри на место между собою и мной.
«Нет.» - Говорю я, не давая ему соскользнуть с темые. - «Нет. Ты это делаешь, как наиболее открытый, наиболее раскованный из всех. Как это ни странно звучит. Ты таким в детстве не был. Возможно, тебя таким сделала Астория. Возможно, еще что-то, но .. Ты вообще заметил, что мы с Гарри подстраиваемся под тебя?»
Он поднимает голову от подушки, бровями и глазами умоляет при Гарри такого не говорить, но сам Гарри соглашается: «Угу. Мы с тобой, Джин, уже говорим, как он. Теми же словами, в том же ритме...»
«И это бесит.» - Произносит Малфой тоном Гарри, видимо, чтобы в шутку всё свести. Но мой муж улыбается глядя не на Драко, на меня: «Нет, Дракон, уже нет.»
Когда Гарри, лежащий лицом ко мне и спиной к Малфою, это говорит, я вижу удивление, которое на мгновение показывается в глазах Драко и скрывается сразу же, когда Поттер повторяет: «Нет. Это не бесит... Это... Ты.»
Он заводит за спину руку и нащупывает Дракову ладонь, тянет её себе на грудь со словами: «Обними же меня, ну.»
Потом несколько минут я наблюдаю за тем, как тихий Гарри, погрузившись в какие-то свои медленные и очень приятные мысли, водит пальцем по пальцам Драко, по тыльной стороне ладони, повторяя рисунок вен, выступающих под кожей.
Наблюдаю за тем, как лицо Драко светлеет, становится настолько простым, что по нему можно было бы читать мысли. Можно было бы, но нечего, потому что в это время в его голове мыслей практически нет. Он просто лежит, обняв Гарри, прижав его спину к себе и смотрит мимо меня, на стену, на затянутое розовым шелком окно.
Мне жаль рушить миг, но я протягиваю руку и касаюсь его губ, говорю: «Гарри прав. Это ты. Это твой ритм. И он нисколько не бесит... И-ии...»
Драко раскрывает рот и мой палец касается ряда острых зубов, останавливается в углу уст. Я говорю: «И я очень благодарна тебе.» И, до того, как он успеет спросить: «За что?», добавляю: «За то, что ты у нас есть.»
Я кажу йому: «Мелфой, та не реви.» І зразу ж жалкую про це. Я знаю. Я знаю, що я не вмію і ніколи не вмів справлятися з цим. З такими його сльозами. З його сльозами взагалі. З тим, що він плаче, бо відчуває себе переповненим почуттями, яких ні я, ні він за всі ці роки так і не навчились висловлювати по-справжньому, випускати з себе.
Мені також хочеться заревти в таку мить, бо мені соромно й гірко. Відчуваю, як Джин торкається моєї руки, посувається, а коли я дивлюся на неї – очима показує, що я маю його обійняти всього, лягти на нього і придавити грудьми.
Роблю те, що радить Джинні. Лягаю на нього. Навалююсь усім тілом. Обіймаю передпліччями голову, загрібаю у руки волосся, яке сам пів години тому йому зализав волосинка до волосинки. Схиляюся. Шепочу: «Драконе, будь ласка, прости. Я не знаю, що з цим робити...»
Він не відповідає, мовчить, але я відчуваю, як його руки, ковзнувши в мене по спині, зупиняються, зчіплюються у замок. Він обіймає мене, притискає до себе. Запитую: «Дуже важкий?» Намагається мотнути головою, яку я тримаю в руках. Потім таки шепоче: «Та ні.»
«Я не знаю, що з цим робити...» - Повторюю я. – «Не знаю, як тобі довести, що ти вартий всього цього. Що ти... Мерлінова борода, Драко, колись тоді, на суді... Коли все майже скінчилося... Твій батько сказав, що не чекав від мене такого чистого благородства, бо після всього, що він мені зробив, я мав би захищати не його, а тільки тебе від правосуддя, і ще від нього тебе... Твоя мати сказала, що вона задоволена тим, що у тебе є хоча б один вірний друг... А ти? Що сказав ти? Коли я знайшов тебе в міністерському туалеті, ти спитав, чи дійсно я впевнений в тому, що ти вартий того, щоби заради тебе ризикувати так репутацією й перспективою стати аврором колись... Ти знаєш, як це... Як це, чути таке... І ти... Ти плачеш, бо не віриш, що хтось прийде на допомогу. А потім, коли я таки приходжу, ти знову ревеш, бо не знаєш, як пов’язати те з цим... І-іі... Господи, я боюсь твоїх сліз...»
Я замовкаю, впираюся лобом у його лоб, слухаю його дихання, серцебиття та думки. Відповідаю на них: «Так. Ніколи. Я ніколи не вмів справляться з твоїми сльозами. І, можливо, я тебе ніколи б не вбив, якби я це вмів. Якби я тоді... Я побачив, що ти плачеш там, в іншому туалеті, у Міртл, і я... Я запанікував. Я панікую. Панікую завжди, коли ти...»
Раптом він різко сіпається і я під своїми грудьми в його грудях відчуваю стиснутий сміх. Від сміху він коротко труситься, запитує потім: «Вважаєш, що тобі повезло, що Джин не тонкосльоза? Бо це було б справжнє пекло, правда ж, Поттере?»
Ми одночасно повертаємо голови і дивимося обидва на Джин. Я лежу всім тілом на його тілі й щокою на його гарячій та все ще вологій щоці.
Моя дружина лежить лицем близько до наших обличь, вдивляється в нас якусь хвильку, а потім питає: «Ви колись взагалі от так от говорили? Ось про все це. Про сльози. Про паніку. Про свої почуття. Ви колись говорили?»
«Ні.» - Відповідаємо ми з Драко дуетом. Потім він додає: «Це все ти... Це ти спонукаєш нас говорити...»
«Як же ви раніше жили?» - Починає вже Джин, потім осікається, дивиться мені в очі і каже: «Хоча. Про що це я? Зі мною також ти не про все говорив...»
2021 рік 11 серпня 17:16
Я простягаю руку і торкаюся спочатку лоба Гаррі, потім Дракового, говорю: «Ні, сонце, справа не в мені. Можливо, ти ще не зрозумів, але це не я, це ти. Спонукаєш саме ти...»
«Як найбільш тонкосльозий?» - Драко ірже, перевертаючись на бік і звалюючи з себе Гаррі на місце між собою і мною.
«Ні.» - Кажу я, не даючи йому зісковзнути з теми. – «Ні. Ти це робиш, як найбільш відкритий, найбільш розкутий зі всіх. Як це не дивно звучить. Бо ти таким у дитинстві не був. Можливо, тебе таким зробила Асторія. Можливо, ще щось, але... Ти взагалі помітив, що ми з Гаррі підлаштовуємося під тебе?»
Він підіймає голову від подушки, бровами й очима благає при Гаррі такого не говорити, але сам Гаррі каже: «Угу. Ми з тобою, Джин, вже говорим, як він. Тими ж словами, у тому ж ритмі...»
«Й це бісить.» - Промовляє Мелфой тоном Гаррі, мабуть, щоб у жарт все звести. Але мій чоловік посміхається дивлячись не на Драко, на мене: «Ні, Драконе, вже ні.»
Коли Гаррі, що лежить обличчям до мене і спиною до Мелфоя, це говорить, я бачу подив, який на мить вигулькує в очах Драко і ховається зразу ж, коли Поттер повторює: «Ні. Це не бісить... Це... Ти.»
Він заводить за спину руку і намацує Дракову долоню, тягне її собі на груди зі словами: «Обійми ж мене, ну.»
Потім кілька хвилин я спостерігаю за тим, як тихий Гаррі, поринувши у якісь свої повільні та дуже приємні думки, водить пальцем по Дракових пальцях, по тильному боці долоні, повторюючи малюнок вен, що виступають під шкірою.
Спостерігаю за тим, як лице Драко яснішає, стає настільки простим, що по ньому можна було б читати думки. Можна було б, але нічого, бо в цей час в його голові практично немає думок. Він просто лежить, обійнявши Гаррі, притуливши його спину до себе і дивиться повз мене, на стіну, на запнуте рожевим вікно.
Мені жаль рушити мить, але я простягаю руку і торкаюся його вуст, кажу: «Гаррі правий. Це ти. Це твій ритм. І він анітрохи не бісить... І-іі...»
Драко розтуляє губи і мій палець торкається ряду гострих зубів, зупиняється у кутику вуст. Я промовляю: «І я дуже вдячна тобі.» Й, до того, як він встигне спитати: «За що?», додаю: «За те, що ти у нас є.»
2021 11 августа 17:08
Я говорю ему: «Малфой, ну не реви.» И сразу же жалею об этом. Я знаю. Я знаю, что я не умею и никогда не умел с этим справляться. С такими его слезами. С его слезами вообще. С тем, что он плачет, потому, что чувствует себя переполненным чувствами, которых ни я, ни он за все эти годы так и не научились выражать по-настоящему, выпускать из себя.
Мне также хочется разрыдаться в такой момент, потому, что мне стыдно и горько. Чувствую, как Джин касается моей руки, подвигается, а когда я смотрю на неё – глазами показывает, что я должен его обнять, лечь на него и придавить его грудью.
Делаю то, что советует Джин. Ложусь на него. Наваливаюсь всем телом. Обнимаю предплечьями голову, загребаю в руки волосы, которые сам пол часа назад ему зализал волосок к волоску. Склоняюсь. Шепчу: «Дракон, пожалуйста, прости. Я не знаю, что с этим делать...»
Он не отвечает, молчит, но я чувствую, как его руки, скользнув у меня по спине, останавливаются, сцепляются в замок. Он обнимает меня, прижимает к себе. Спрашиваю: «Очень тяжелый?» Пытается мотнуть головой, которую я держу в руках. Затем шепчет: «Да нет.»
«Я не знаю, что с этим делать...» - Повторяю я. - «Не знаю, как тебе доказать, что ты достоин всего этого. Что ты... Мерлинова борода, Драко, когда-то тогда, в суде... Когда всё почти что закончилось... Твой отец сказал, что не ожидал от меня такого чистого благородства, потому что после всего, что он мне сделал, я должен защищать не его, а только тебя от правосудия и ещё тебя от него... Твоя мать сказала, что она довольна тем, что у тебя есть хотя бы один верный друг... А ты? Что ты сказал? Когда я нашел тебя в министерском туалете, ты спросил, действительно ли я уверен в том, что ты достоин того, чтобы ради тебя так рисковать репутацией и перспективой стать когда-то аврором... Ты знаешь, как это... Как это, слышать такое... И ты... Ты плачешь, потому что не веришь, что кто-то придет на помощь. А потом, когда я таки прихожу, ты снова ревёшь, потому что не знаешь, как связать с этим то... И-ии... Господи, я боюсь твоих слёз...»
Я умолкаю, упираюсь лбом в его лоб, слушаю его дыхание, сердцебиение и мысли. Отвечаю на них: «Да. Никогда. Я никогда не умел справляться с твоими слезами. И, возможно, я тебя никогда бы не убил, если бы я это умел. Если бы я тогда... Я увидел, что ты плачешь там, в другом туалете, в туалете у Миртл, и я... Я запаниковал. Я паникую. Паникую всегда, когда ты...»
Вдруг он резко дёргается и я под своей грудью в его груди чувствую сжатый смех. От смеха он коротко трясётся, спрашивает потом: «Считаешь, что тебе повезло, что Джин не тонкослёзая? Потому что это было бы настоящий ад, правда, Поттер?»
Мы одновременно поворачиваем головы и смотрим оба на Джин. Я лежу всем телом на его теле и щекой на его горячей и все ещё влажной щеке.
Моя жена лежит лицом близко к нашим лицам, вглядывается в нас пол минуты, и спрашивает потом: «Вы когда-нибудь вообще вот так вот говорили? Вот обо всём этом. Про слёзы. Про панику. Про свои чувства. Вы когда-нибудь говорили?»
«Нет.» - Отвечаем мы с Драко дуэтом. Затем он добавляет: «Это всё ты... Это ты побуждаешь нас говорить...»
«Как же вы раньше жили?» - Начинает уже Джин, потом осекается, смотрит мне в глаза, произносит: «Хотя. О чём это я? Со мной также ты не обо всём говорил...»
2021 11 августа 17:16
Я протягиваю руку и касаюсь сначала лба Гарри, потом Дракового, говорю: «Нет, солнце, дело не во мне. Возможно, ты ещё не понял, но это не я, это ты. Побуждаешь именно ты...»
«Как наиболее тонкослёзый?» - Драко ржёт, переворачиваясь на бок и сваливая с себя Гарри на место между собою и мной.
«Нет.» - Говорю я, не давая ему соскользнуть с темые. - «Нет. Ты это делаешь, как наиболее открытый, наиболее раскованный из всех. Как это ни странно звучит. Ты таким в детстве не был. Возможно, тебя таким сделала Астория. Возможно, еще что-то, но .. Ты вообще заметил, что мы с Гарри подстраиваемся под тебя?»
Он поднимает голову от подушки, бровями и глазами умоляет при Гарри такого не говорить, но сам Гарри соглашается: «Угу. Мы с тобой, Джин, уже говорим, как он. Теми же словами, в том же ритме...»
«И это бесит.» - Произносит Малфой тоном Гарри, видимо, чтобы в шутку всё свести. Но мой муж улыбается глядя не на Драко, на меня: «Нет, Дракон, уже нет.»
Когда Гарри, лежащий лицом ко мне и спиной к Малфою, это говорит, я вижу удивление, которое на мгновение показывается в глазах Драко и скрывается сразу же, когда Поттер повторяет: «Нет. Это не бесит... Это... Ты.»
Он заводит за спину руку и нащупывает Дракову ладонь, тянет её себе на грудь со словами: «Обними же меня, ну.»
Потом несколько минут я наблюдаю за тем, как тихий Гарри, погрузившись в какие-то свои медленные и очень приятные мысли, водит пальцем по пальцам Драко, по тыльной стороне ладони, повторяя рисунок вен, выступающих под кожей.
Наблюдаю за тем, как лицо Драко светлеет, становится настолько простым, что по нему можно было бы читать мысли. Можно было бы, но нечего, потому что в это время в его голове мыслей практически нет. Он просто лежит, обняв Гарри, прижав его спину к себе и смотрит мимо меня, на стену, на затянутое розовым шелком окно.
Мне жаль рушить миг, но я протягиваю руку и касаюсь его губ, говорю: «Гарри прав. Это ты. Это твой ритм. И он нисколько не бесит... И-ии...»
Драко раскрывает рот и мой палец касается ряда острых зубов, останавливается в углу уст. Я говорю: «И я очень благодарна тебе.» И, до того, как он успеет спросить: «За что?», добавляю: «За то, что ты у нас есть.»
