A.L. + T.T.R. 54
May. 2nd, 2020 08:13 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo
114.«Не знаю, золото…» - Промовляю. – «Чи я правильно розумію, як я це зробив. І чому це зробив. Думаю, що розумію. Це був такий рік… Мітка. Місія. Страх за себе і за батьків. Оце все разом. А тут іще ти. Ти залишився… Залишався таким. Таким самим, як був. Просто постаршав на рік. Розумієш? Ти слідкував. Бігав до Дамблдора з підозрами. Намагався все розгребти, виправити, вивести мене на чисту воду, врятувати директора, врятувати мене… Ти діяв. Ти метушився.»
«А ти розумів, що все йде так, як має іти?» «Так. Я розумів, що план є не тільки у Волдеморта, а й в Дамблдора також. І що ми обидва з тобою маємо зіграти. Ролі зіграти свої. І твоя метушня. Ну, так. Ти мене просто бісив. І чим більше ти мене переслідував, чим більше намагався зашкодити мені занапастити себе, тим сильніше бісив. Бо ти не розумів, що я відчуваю…»
«Мерлінова борода!» - Його руки, ковзнувши по волоссю моєму, лягають на мою голову, він тримає її так, щоб бачити моє обличчя. – «Ти захотів, щоб я відчув те, що відчуваєш ти? Ти у ту мить, коли я тебе проклинав, хотів, щоб я опинився на твоєму місці? У твоєму тілі?» «Так. Ти правильно зрозумів.»
115.
Він робить те, що робить завжди. Нахиляє мою голову до своєї і говорить, об неї лобом б’ючись: «Мій. Мій. Мій Драко. Так просто. Два різних бажання. Закляття. І, Драко, ти тепер мій.»
«Так. Твій.» - Промовляю. – «Ти пам’ятаєш, що ти сказав тоді, коли прийшов до мене вночі? Перед тим, як піти до Дамблдора зі спогадами Слизорога?»
«Так.» - Він червоніє, немов хлопчак. – «Я уперше тоді сказав тобі, що люблю…» «Ні. Тобто, так. Але це вже потім. В кінці. А спочатку, що ти прийшов щоб сказати мені, що ти щасливий, що я живий. І що ти не знаєш, як би зміг жити, якщо б ти мене вбив…»
«Я розумію, про що ти…» - Він наближає свої губи так близько, що відчуваю їх на щоці, у яку він говорить. – «Та все ж. Все ж. Зараз я розумію, що важливішим ніж те, про що ти говориш… Важливішим за мій зайвий шанс вижити після Авади, було таки те, що я зізнався тобі у коханні тоді.»
«Чому?» - Питаю, хоча вже здогадуюсь, куди саме веде. – «Чому ти думаєш, що це було більш важливо?» «Тому, що ти мав знати це. Ти мав знати це до того, як йти на вежу зустрітися з Дамблдором…»
«Розумію.» - Кажу. Посміхаюся потім: «Скажи, Поттере. З яких пір ти став мудрий такий?» Також шкіриться: «Мудрий я відсьогодні. Прямо, знаєш… Прямо от відчуваю, як цієї ночі мудрості от так от привалило мені…»
«Бувають же ночі, скажи…» - Промовляю, дивлячись у вікно. Затим додаю: «Тільки ранок уже. Тобі потрібно додому.» «Так.» - Погоджується. – «Потрібно додому. А ти?» «До тебе додому? Ні.» «Що мені сказати Джиневрі, якщо вона спитає, чому ти не приходиш у гості?» «Скажи, що я знайшов своє місце і воно норм мені…»
114.
«Не знаю, золото...» - Говорю. - «Правильно ли понимаю, как я это сделал. И почему это сделал. Думаю, что понимаю. Это был такой год... Метка. Миссия. Страх за себя и родителей. Это всё вместе. А тут ещё ты. Ты остался... Оставался таким. Таким же, как был. Просто стал старше на год. Понимаешь? Ты следил. Бегал к Дамблдору со своими подозрениями. Пытался всё разгрести, исправить, вывести меня на чистую воду, спасти директора, спасти меня... Ты действовал. Ты суетился.»
«А ты понимал, что всё идет так, как должно идти?» «Да. Я понимал, что план есть не только у Волдеморта, но и у Дамблдора также. И что мы оба с тобой должны сыграть. Роли сыграть свои. И твоя суета. Ну да. Ты меня просто бесил. И чем больше ты меня преследовал, чем больше пытался помешать мне погубить себя, тем сильнее бесил. Ты не понимал, что я чувствую...»
«Мерлинова борода» - Его руки, скользнув по волосам моим, ложатся на мою голову, он держит её так, чтобы видеть моё лицо. - «Ты захотел, чтобы я почувствовал то, что чувствуешь ты? Ты в тот момент, когда я тебя проклинал, хотел, чтобы я оказался на твоём месте? В твоём теле?» «Да. Ты правильно понял.»
115.
Он делает то, что делает всегда. Наклоняет мою голову к своей, и, стучась лбом об лоб, говорит: «Мой. Мой. Мой Драко. Так просто. Два разных желания. Заклятие. И, Драко, ты теперь мой.»
«Да. Твой. » - Говорю. - «Ты помнишь, что ты сказал, когда пришёл ко мне ночью? Перед тем, как пойти к Дамблдору с воспоминаниями Слагхорна?»
«Да.» - Он краснеет, словно мальчишка. - «Я впервые тогда сказал тебе, что люблю...» «Нет. То есть, да. Но это уже потом. В конце. А сначала, что ты пришел, чтобы сказать мне, что ты счастлив, что я жив. И что ты не знаешь, как бы смог жить, если бы ты меня убил...»
«Я понимаю, о чём ты...» - Он приближает свои губы так близко, что чувствую их на щеке, в которую он говорит. - «И всё же. Всё же. Сейчас я понимаю, что важнее чем то, о чем ты говоришь... Важнее, чем мой лишний шанс выжить после Авады, было всё таки то, что я тогда признался тебе в любви.»
«Почему?» - Спрашиваю, хотя уже догадываюсь, куда именно ведёт. - «Почему ты думаешь, что это было более важно?» «Потому, что ты должен был знать это. Ты должен знать это до того, как пошел на башню встретиться с Дамблдором...»
«Понимаю.» - Говорю. Улыбаюсь потом: «Скажи, Поттер. С каких пор ты стал мудрый такой?» Также скалится: «Мудрый я отныне. Прямо, знаешь... Прямо вот чувствую, как этой ночью мудрости привалило вот так вот мне...»
«Бывают же ночи, скажи...» - Произношу, глядя в окно. Затем добавляю: «Только утро уже. Тебе нужно домой.» «Да.» - Соглашается. - «Нужно домой. А ты?» «К тебе домой? Нет.» «Что мне сказать Джиневре, если она спросит, почему ты не приходишь в гости?» «Скажи, что я нашёл своё место и оно норм мне...»
