A.L. + T.T.R. 13
Mar. 29th, 2020 12:57 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo1.
Не знаю, що тут роблю. У вщент забитому конференц-залі. У цьому натовпі чаклунів й чарівниць, що безнастанно про щось гомонять, ходять туди сюди, вітаються, обіймаються, носять новини й плітки, здіймаючи типовий для справжніх відьом й відьмаків галас.
А ні. Знаю, здається, що... Бо стою і дивлюся на Гаррі. Він з Ґрейнджер угорі, на підвищенні. Міністерка наша несе щось, але не вслухаюся майже. Поїдаю очима його. І він робить те саме з миті, коли, промацавши поглядом всіх по черзі, знайшов, нарешті, мене.Дивимося один на одного якийсь час. Вже майже наважилися посміхнутися. Аж тут Герміона, закінчивши промову свою, торкається його руки і він обриває зв’язок, губить погляд і починає штовхати свій спіч.
«Ось уже кілька місяців…» - Говорить. – «Ми помічаємо, як активізувалися Волдемортові спільники. Ми простежили, як пересуваються Європою тролі, а велетні починають перетинати моря, тоді, як вовкулаки… Бла бла бла. Бла бла бла…»
Перестаю слухати. Тому, що знаю – що скаже. Тому, що починаю біситись. І тому, що мені подобається більше дивитися на те, як ворушаться, викидаючи з рота слова, його тонкі, бліді губи, ніж чути те, що він ними верзе.
Поки милуюся ним, пропускаю дискусію в залі. Прокидаюся лише тоді, коли чую як Ґрейнджер говорить: «Добре… Найсерйозніша річ. Найсерйозніша, бо цього не траплялося з часів Волдеморта. У Гаррі знову заболів його шрам!»
«О-оо, Мерлінова борода!» - Не витримую і вголос промовляю думки. – «Ви прямо як діти зі своєю старою улюбленою іграшкою! Волдеморт мертвий, його немає!»
Вона розвертається до мене. Дивиться мені прямо в вічі й говорить, вимовляючи дуже чітко слова: «Так, Драко, Волдеморт мертвий, але всі ці речі спонукають нас замислитися про ймовірність повернення Волдеморта… Або якоїсь Волдемортової частки…»
Вона каже це мені. Дивлячись на мене. І всі в залі враз замовкають, розуміючи, на що ця коза натякає.
Вхоплюю себе на думці, що теж вражений і мовчу, бо уперше за багато років не можу зразу знайти потрібних поганих слів, щоб їй відповісти.
А він спішить на допомогу своїй дурній подрузі. Бере слово знову. Намагається зам’яти тему і на інше перевести.
«Тепер ми мусимо звернутися до вас з непростим запитанням, щоб виключити будь які несподіванки. Ті з вас, хто має Чорну мітку…» - Каже і тут не витримує і зиркає у мій бік. – «Чи ви… Чи ви щось відчували? Хоч якусь судому чи спазм?..»
«Падлюка!» - Подумки майже вже проклинаю його. Але намагаюсь тримати лице, знаходжу десь в глибинах тон саркастичний й кажу: «Знову маємо упередження проти тих, хто з Чорною міткою, так, Поттере?»
Він стає зовсім блідий. Біліший за сорочку свою. Тепер допомагати береться вже Герміона: «Ні, Драко. Гаррі просто намагається…»
«Що?» - Питаю, відпускаючи на волю свій гнів, відчуваючи, що мене понесло. – «Що він намагається? Повернутись в шкільні часи? Показати мені моє місце? Чи ні? Зібрати вас, своїх друзів, і знову зіграти в цю гру? Про що йдеться? Чи не про те, що Гаррі просто хоче знову бачити своє обличчя на газетних шпальтах. Бо ж Щоденний віщун практично щороку публікує плітки про повернення Волдеморта…»
«Я ніколи не розпускав подібних пліток!» - Чую, як вякає він, та не можу вже зупиниться. «Справді?!» - Дивлюся на нього. – «А хіба не твоя дружина редагує Щоденний віщун?»
Бачу, як місіс Потер робить до мене крок зі словами: «Лише спортивні сторінки!» Розумію, що вона права. Та гатити не перестаю.
Розвертаюся до міністерки, розказую їй про те, що всі знають – за неї проголосували тому, що вона подруга Поттера. Радуюсь, бо її чоловіка мої слова зачепили таки.
«Хочеш отримати по пиці?» - Підступає до мене Візлі. Прямо йому в обличчя кажу: «Визнайте – його слава на вас впливає. Бо як інакше домогтися, щоб усі шепотіли Поттерове ім’я, як не почати стогнати – мій шрамик болить… Мій шрамик болить…»
Озираюся. Бачу усмішки магів, що стовбичать навколо мене. Мабуть, що вдалося таки дуже схоже зобразити оце його: «Мій шрамик болить…» Видихаюся. Говорю: «І знаєте, чим це усе закінчиться? Ви. Ти, Візлі. Ти, Ґрейнджер. І ти… Ти… Ви, троє. Прекрасні всі друзі. Отримаєте свою увагу. На мить. А я. На роки. Буду розплутувати всі ці… Всі ці мерзотні плітки. Бо через такі от засідання наші усі пліткарі знову отримають нагоду паплюжити мого сина, розпускаючи ідіотські чутки про його… Про його походження…»
«Драко…» - Чую його голос. Розумію, що він з переляку наважився назвати мене на ім’я. Розвертаюся, запитую: «Що?»
«Драко, ніхто ж не каже, що все це стосується Скорпія…» - Белькоче так, наче це він потребує мого співчуття і просить мене допомогти.
«Так.» - Кажу, вже майже відчуваючи те прокляте співчуття. – «Так. Ніхто не каже. Але, принаймні, я вважаю ці збори фікцією. І покидаю їх.»
Виходжу. Але дорогою встигаю перехопити погляд дружини його. По-справжньому переляканий погляд.
«О.» - Думаю. – «Вона дійсно боїться. Мабуть своїм ниттям про шрам, що знову болить, він її таки налякав. Хоча… Може й не це. Та мене це не стосується. Бо це все він. Це, звісно, не я…»
1.
Не знаю, что делаю здесь. В полностью запруженном конференц-зале. В этой толпе колдунов и ведьм, которые шумят и галдят, непрестанно о чём-то разговаривают, ходят туда-сюда, здороваются, обнимаются, носят новости и сплетни, поднимая шум, типичный для истинных ведьм и колдунов.
А нет. Знаю, кажется, что... Потому, что стою и смотрю на Гарри. Он с Грейнджер вверху, на возвышении. Министерка наша несёт что-то, но не вслушиваюсь почти. Ем глазами его. И он делает то же самое с момента, когда, прощупав взглядом всех по очереди, нашёл, наконец, меня.
Смотрим друг на друга некоторое время. Уже почти решились улыбнуться. Как вдруг Гермиона, закончив свою речь, касается его руки, и он обрывает связь, теряет взгляд и начинает толкать свой спич.
«Вот уже несколько месяцев...» - Говорит. - «Чувствуется некое движение в среде приспешников Волдеморта. Мы проследили за перемещениями троллей по Европе, гиганты пересекают моря, а оборотни... Бла бла бла. Бла бла бла...»
Перестаю слушать. Потому, что знаю - что скажет. Потому, что начинаю беситься. И потому, что мне нравится больше смотреть на то, как шевелятся, выбрасывая слова изо рта, его тонкие, бледные губы, чем слышать то, что он ими плетёт.
Пока любуюсь им, пропускаю дискуссию в зале. Просыпаюсь только тогда, когда слышу, как Грейнджер говорит: «Хорошо... Тогда самое серьёзное. Серьезное, потому, что такого не случалось со времени избавления от Волдеморта. У Гарри снова болит шрам.»
«О-оо, Мерлинова борода!» - Не выдерживаю и вслух говорю свои мысли. - «Вы прямо как дети со своей старой любимой игрушкой! Волдеморт умер, Волдеморта больше нет!»
Она разворачивается ко мне. Смотрит мне прямо в глаза и выговаривает очень отчётливо: «Да, Драко, Волдеморт умер, но все эти случаи вызывают у нас подозрения. Есть вероятность, что Волдеморт... Или какой-то след Волдеморта мог вернуться...»
Она говорит это мне. Глядя на меня. И все в зале сразу замолкают, понимая, на что эта коза намекает.
Хватаю себя на мысли, что тоже поражен и молчу, потому, что впервые за много лет не могу сразу найти нужных слов нехороших, чтобы ответить ей.
А он спешит на помощь своей глупой подруге. Берёт слово снова. Пытается замять тему и на другое перевести.
«Теперь вот что… Вопрос щекотливый, но мы обязаны его задать, дабы это исключить. Те из вас, у кого есть Чёрная метка...» - Произносит и здесь не выдерживает и зыркает в мою сторону. - «Вы... Вы чувствовали что-нибудь? Пусть даже лёгкую боль?..»
«Подлец!» - Мысленно почти уже проклинаю его. Но стараюсь держать лицо, нахожу где-то в глубинах тон саркастический и говорю: «Опять двадцать пять? Во всём виноваты носители Черной метки, так, что ли, Поттер?»
Он становится совсем бледный. Белее рубашки своей. Теперь помогать берётся уже Гермиона: «Нет, Драко. Гарри просто хочет...»
«Чего?» - Спрашиваю, отпуская на волю свой гнев, чувствуя, что меня понесло. - «Чего он хочет? Вернуться в школьные времена? Показать мне моё место? Или нет? Собрать вас, своих друзей, и снова сыграть в эту игру? О чём идёт речь? Не о том ли, что Гарри просто снова приспичило увидеть свою физиономию в газетах. Слухи о возвращении Волдеморта появляются в Оракуле ежегодно, если не чаще…»
«Слухи исходят не от меня!» - Слышу, как вякает он, и не могу уже остановиться. «Неужто?!» - Смотрю на него. - «А разве не твоя жена редактор в Оракуле?»
Вижу, как миссис Поттер делает ко мне шаг со словами: «В спортивном разделе!» Понимаю, что она права. Но бить не перестаю.
Разворачиваюсь к министерке, рассказываю ей о том, что все знают - за неё проголосовали лишь потому, что она подруга Поттера. Радуюсь, что её мужа мои слова задели-таки.
«А по зубам не хочешь?» - Бросается ко мне Уизли. Прямо ему в лицо говорю: «Признайте – то, что он знаменит, действует на вас всех. И как же проще всего заставить людей шептаться о Потере? Не этим ли – ой, мой шрам болит... Мой шрам болит...»
Оглядываюсь. Вижу ухмылки магов, столпившихся вокруг меня. Пожалуй, что удалось таки очень похоже изобразить вот это его: «Мой шрам снова болит...» Выдыхаюсь. Говорю: «А знаете, для чего? Чтобы вы. Ты, Уизли. Ты, Грейнджер. И ты... Ты... Вы, трое. Все прекрасные друзья. Получили своё внимание. На минуту. И чтоб я. Годы потом. Распутывал все эти... Все эти гнусные сплетни. Потому, что такие вот заседания – они для того, чтобы любители посплетничать снова могли чернить имя моего сына! Распространять эти нелепые слухи о том, кто его… Его отец…»
«Драко...» - Слышу его голос. Понимаю, что он с перепугу решился назвать меня по имени. Разворачиваюсь: «Ну, что ещё?»
«Драко, никто не говорит, что это всё имеет хоть малейшее отношение к Скорпиусу...» - Лепечет так, как это он нуждается в моём сочувствии и просит меня о помощи.
«Да.» - Говорю, уже почти чувствуя это проклятое сочувствие. - «Да. Никто не говорит. Но, например, я считаю это ваше собрание – полная фикция. И я ухожу.»
Ухожу. Но по дороге успеваю перехватить взгляд супруги его. По-настоящему испуганный взгляд.
«О-оо.» - Думаю. - «Она действительно боится. Пожалуй, своим нытьем про шрам, который снова болит, он её таки напугал. Хотя... Может и не это. Но это меня не касается. Потому что это всё он. А, конечно, не я...»
