A.L. + T.T.R. 1
Mar. 5th, 2020 04:30 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoНу, так, було б дивно, якби Драко не вставив би свої п’ять копійок в історію. Тобто, він і раніше вставляв, але лиш епілогами. І йому було норм. Але тут типу: «Так, посуньтесь… Всі висловились? Всі задоволені?! Ну, то тепер моя черга. Тепер я щось скажу!»
Що він скаже – хз. Я майже три тижні боролась з персонажем за те, щоб він не говорив, так, як почав говорити вже. Я відкривала файл, тупила в файл і молила: «Драко, тільки не ний… Тільки не починай…» Але він почав. З фрази: «Я не знаю, чому…» І змусив мене з цим змиритися. І думаю він це своє «я не знаю» скаже ще разів зі сто, мабуть. І саме тому ця частина простименебоже трилогії буде зватись
Драко забагато не знає
Частина 1
1.
Не знаю, чому знову не стримуюся. Не стримуюся, як завжди. Не стримуюся, бо не здатен. Не вмію. Не стримуюся, бо зазвичай саме це і роблю – не стримуюся, підходжу до нього і починаю розмову. Підходжу перший і перший з ним говорю, наче хтось штовхає у спину і тягне мене за язик.
Це бісить, бо це мій недолік. Ну, тобто, навіть у досконалості можна відшукати недоліки, якщо добре шукати, але…
Але цей в мене такий, що зіпсував би будь яку досконалість. Якби, звісно, мені мріялось про досконалість, або хоча би хотілось здаватись таким… Аа-а, Мерлінова борода, кого намагаюсь дурити? Та мрію і хочу ж. Та хіба можу… З оцим от…
2.
Коли бачу його на пероні – просто вирішую підійти і підходжу у мить, коли від нього відходить і розчиняється в натовпі один з його синів. Той, що схожий на нього.
«Мені потрібна твоя послуга…» - Починаю без доброго дня, без питань про справи й здоров’я. «Драко…» - Єдине слово, яке він спромагається вимовити, підібравши щелепу і видихнувши з легенів повітря.
Оговтатися не даю. Роблю ще крок і кажу: «Всі ці плітки… Про походження мого сина… Вони не припиняються. Всі учні в Гоґвортсі постійно дражнять Скорпія…»
Одна насолода дивитися на його розгублене лице, стояти так близько, щоб шкірою відчувати вібрацію повітря, напругу між нами. Але. Він просто не слухає. Він їсть мене очима стоїть. Намагається дихати глибоко, щоб вдихнути побільше мене. Чує, реагує на голос мій, але не розуміє слова.
Продовжую вже без надії: «Поттере… Якби міністерство могло виступити з заявою, у якій ще раз підтвердило би, що всі часовороти були знищені під час битви у відділі таємниць…»
«Драко, воно все розсмокчеться само собою…» - Белькотить, дивлячись не в обличчя мені, а на шию. Мабуть, подумки роздягає, сіпає зубами краватку, рве ґудзики на сорочці.
Не знаю, що мене бісить більше. Те, що він не чує мене, чи те, що відповідає, складаючи речення у манері моїй. Каже: «Швидко всі забудуть про це.»
Думаю: «Всі швидко забудуть про це. Ти, зараза, мав би сказати – всі швидко забудуть про це, а не швидко всі забудуть. Це я так говорю. Залиш мені хоча б це.»
Але вголос промовляю: «Як бачиш дванадцять років триндять і забувати не поспішають чомусь. Мій син від цього страждає, а… Асторія останнім часом нездужає… Тож він потребує хоч якоїсь підтримки.»
Промовляю і спостерігаю за тим, як його обличчя хмурнішає, стає темним й непроникним. Як завжди. Як завжди, коли мова заходить про мою родину. Про дружину мою.
«Якщо реагувати на чутки, то вони ще більше поширюватимуться.» - Він намагається підбирати слова, піднімає очі і змушує себе дивитися мені у обличчя. Почуваюся знову одягнутим, нарешті, але чую не те, що хотів би. «Драко, так…» - Каже він. – «Люди вже роками пліткують, що у Волдеморта були діти. Скорпій не перший, кого в цьому підозрюють. Міністерству краще цього не зачіпати, заради вашого ж блага і заради нас усіх…»
«Нас усіх?» - Мені хочеться його вдарити. Жовч підіймається стравоходом, перон, потяг й натовп тьмянішають на очах, залишається лиш обличчя, в яке кортить плюнути зміїною отрутою: «Пооо-о-оттере?! Нас усіх? Кого нас? Ти бачиш тут нас? Кого ти рахуєш в усіх? Свою родину? Мою також?.. Хто для тебе ці всі?»
Хочеться багато чого, але проковтую, суплюсь, хитаю головою, кажу: «Який все ж таки ти козел.» Розвертаюсь і йду.
3.
Не знаю, чому я не злюсь. Мабуть, тому, що спиною відчуваю його розпач і біль. Відчуваю, як він, не зійшовши із місця, тягнеться до мене всім тілом, не рухаючись за мною біжить, намагається обійняти, притиснутися до спини животом і грудьми.
Останній раз ми бачились тут таки, біля експресу, рік тому, коли його молодший син і мій син уперше їхали в Гоґвортс. Наодинці ми не бачились вже бог зна скільки часу. Кілька літ.
Ну, да, было бы странно, если бы Драко не вставил бы свои пять копеек в историю эту. То есть, он и раньше вставлял, но лишь эпилогами. И ему было норм. Но здесь типа: «Так, подвиньтесь... Все высказались? Все довольны?! Ну, ок, а теперь моя очередь. Теперь я скажу кое-что!»
Что он скажет - хз. Я почти три недели боролась с персонажем за то, чтобы он не говорил, так как начал уже говорить. Я открывала файл, тупила в файл и молила: «Драко, только не ной... Только не начинай...» Но он начал. С фразы: «Я не знаю, почему...» И заставил меня с этим смириться. И думаю, он это свое «я не знаю» скажет ещё раз сто, может быть. И именно поэтому эта часть простименябоже трилогии будет называться
Драко слишком много не знает
Часть 1
1.
Не знаю, почему опять не сдерживаюсь. Не сдерживаюсь, как всегда. Не сдерживаюсь, потому что не способен. Не умею. Не сдерживаюсь потому, что обычно именно это и делаю – не сдерживаюсь, подхожу к нему и начинаю разговор. Подхожу первый и первый с ним говорю, так, словно кто-то толкает в спину и тянет меня за язык.
Это бесит, потому что это мой недостаток. Ну, то есть, даже в совершенстве можно найти недостатки, если хорошо поискать, но...
Но этот у меня такой вот, что испортил бы совершенство любое. Если бы, конечно, мне мечталось о совершенстве, или хотя бы хотелось казаться таким... Аа-а, Мерлинова борода, кого стараюсь обманывать? И мечтаю и хочу же. Но разве могу... С этим вот...
2.
Когда вижу его на перроне - просто решаю подойти, и подхожу в тот момент, когда от него отходит и растворяется в толпе один из его сыновей. Тот, что похож на него.
«Хочу кое о чём попросить...» - Начинаю без хорошего дня, без вопросов о делах и здоровье. «Драко...» - Единственное слово, которое он умудряется произнести, подобрав челюсть и выдохнув из легких весь воздух.
Оправиться не даю. Делаю ещё шаг и говорю: «Эти слухи - касательно происхождения моего сына - они всё не прекращаются! В Хогвартсе Скорпиуса дразнят безжалостно...»
Одно удовольствие смотреть на его растерянное лицо, стоять так близко, чтобы кожей чувствовать вибрацию воздуха, напряжение между нами. Но. Он просто не слушает. Он ест меня глазами стоит. Пытается дышать глубоко, чтобы вдохнуть побольше меня. Слышит, реагирует на голос мой, но не понимает слова.
Продолжаю уже без надежды: «Поттер... Нельзя ли, чтобы министерство выпустило заявление - подтвердило, что все времявороты были уничтожены в битве в департаменте тайн...»
«Драко, пусть слухи лучше сами утихнут...» - Бормочет, глядя не в лицо мне, а на шею. Видимо, мысленно раздевает, дёргает зубами за галстук, рвёт пуговицы на рубашке.
Не знаю, что меня бесит больше. То, что он не слышит меня, или то, что отвечает, составляя предложения в манере моей. Говорит: «Школьники переключатся на что-нибудь. Быстро все забудут об этом.»
Думаю: «Все быстро забудут об этом. Ты, зараза, должен сказать - все быстро забудут об этом, а не быстро все забудут. Это я так говорю. Оставь мне хотя бы это.»
Но вслух говорю: «Как видишь, двенадцать лет трындят и забывать не спешат почему-то. Мой сын страдает, и... Астория последнее время недомогает.. Его очень надо поддержать.»
Говорю и наблюдаю за тем, как его лицо мрачнеет, становится непроницаемым, тёмным. Как всегда. Как всегда, когда речь заходит о моей семье. О жене моей.
«Реагируя на сплетни, ты их подкармливаешь.» - Он пытается подбирать слова, поднимает глаза и заставляет себя смотреть мне в лицо. Чувствую себя снова одетым, наконец, но слышу не то, что хотел бы. «Драко, да...» - Говорит он. - «Слухи о ребёнке Волдеморта ходят годами, Скорпиус далеко не первый, так сказать, подозреваемый Министерству ради твоего блага и ради нашего вмешиваться совсем не стоит...»
«Ради нашего?» - Мне хочется его ударить. Желчь поднимается пищеводом, перрон, поезд и толпа тускнеют на глазах, остаётся лишь лицо, в которое хочется плюнуть змеиным ядом: «Поо-о-отер?! Нас всех? Кого нас? Ты видишь здесь нас? Кого ты считаешь во всех? Свою семью? Мою тоже?.. Кто для тебя эти все?»
Хочется много чего, но проглатываю, суплюсь, качаю головой, говорю: «Какой все же ты, Поттер, козёл.» Разворачиваюсь и ухожу.
3.
Не знаю, почему я не злюсь. Наверное, потому, что спиной чувствую его боль и отчаяние. Чувствую, как он, не сойдя с места, тянется ко мне всем телом своим, не шевелясь, бежит, пытается обнять, прижаться к спине грудью и животом.
Последний раз мы виделись тут же, у экспресса, год назад, когда его младший сын и мой сын впервые ехали в Хогвартс. Наедине мы не виделись бог знает уже сколько времени. Несколько лет. Лет.
Що він скаже – хз. Я майже три тижні боролась з персонажем за те, щоб він не говорив, так, як почав говорити вже. Я відкривала файл, тупила в файл і молила: «Драко, тільки не ний… Тільки не починай…» Але він почав. З фрази: «Я не знаю, чому…» І змусив мене з цим змиритися. І думаю він це своє «я не знаю» скаже ще разів зі сто, мабуть. І саме тому ця частина простименебоже трилогії буде зватись
Частина 1
1.
Не знаю, чому знову не стримуюся. Не стримуюся, як завжди. Не стримуюся, бо не здатен. Не вмію. Не стримуюся, бо зазвичай саме це і роблю – не стримуюся, підходжу до нього і починаю розмову. Підходжу перший і перший з ним говорю, наче хтось штовхає у спину і тягне мене за язик.
Це бісить, бо це мій недолік. Ну, тобто, навіть у досконалості можна відшукати недоліки, якщо добре шукати, але…
Але цей в мене такий, що зіпсував би будь яку досконалість. Якби, звісно, мені мріялось про досконалість, або хоча би хотілось здаватись таким… Аа-а, Мерлінова борода, кого намагаюсь дурити? Та мрію і хочу ж. Та хіба можу… З оцим от…
2.
Коли бачу його на пероні – просто вирішую підійти і підходжу у мить, коли від нього відходить і розчиняється в натовпі один з його синів. Той, що схожий на нього.
«Мені потрібна твоя послуга…» - Починаю без доброго дня, без питань про справи й здоров’я. «Драко…» - Єдине слово, яке він спромагається вимовити, підібравши щелепу і видихнувши з легенів повітря.
Оговтатися не даю. Роблю ще крок і кажу: «Всі ці плітки… Про походження мого сина… Вони не припиняються. Всі учні в Гоґвортсі постійно дражнять Скорпія…»
Одна насолода дивитися на його розгублене лице, стояти так близько, щоб шкірою відчувати вібрацію повітря, напругу між нами. Але. Він просто не слухає. Він їсть мене очима стоїть. Намагається дихати глибоко, щоб вдихнути побільше мене. Чує, реагує на голос мій, але не розуміє слова.
Продовжую вже без надії: «Поттере… Якби міністерство могло виступити з заявою, у якій ще раз підтвердило би, що всі часовороти були знищені під час битви у відділі таємниць…»
«Драко, воно все розсмокчеться само собою…» - Белькотить, дивлячись не в обличчя мені, а на шию. Мабуть, подумки роздягає, сіпає зубами краватку, рве ґудзики на сорочці.
Не знаю, що мене бісить більше. Те, що він не чує мене, чи те, що відповідає, складаючи речення у манері моїй. Каже: «Швидко всі забудуть про це.»
Думаю: «Всі швидко забудуть про це. Ти, зараза, мав би сказати – всі швидко забудуть про це, а не швидко всі забудуть. Це я так говорю. Залиш мені хоча б це.»
Але вголос промовляю: «Як бачиш дванадцять років триндять і забувати не поспішають чомусь. Мій син від цього страждає, а… Асторія останнім часом нездужає… Тож він потребує хоч якоїсь підтримки.»
Промовляю і спостерігаю за тим, як його обличчя хмурнішає, стає темним й непроникним. Як завжди. Як завжди, коли мова заходить про мою родину. Про дружину мою.
«Якщо реагувати на чутки, то вони ще більше поширюватимуться.» - Він намагається підбирати слова, піднімає очі і змушує себе дивитися мені у обличчя. Почуваюся знову одягнутим, нарешті, але чую не те, що хотів би. «Драко, так…» - Каже він. – «Люди вже роками пліткують, що у Волдеморта були діти. Скорпій не перший, кого в цьому підозрюють. Міністерству краще цього не зачіпати, заради вашого ж блага і заради нас усіх…»
«Нас усіх?» - Мені хочеться його вдарити. Жовч підіймається стравоходом, перон, потяг й натовп тьмянішають на очах, залишається лиш обличчя, в яке кортить плюнути зміїною отрутою: «Пооо-о-оттере?! Нас усіх? Кого нас? Ти бачиш тут нас? Кого ти рахуєш в усіх? Свою родину? Мою також?.. Хто для тебе ці всі?»
Хочеться багато чого, але проковтую, суплюсь, хитаю головою, кажу: «Який все ж таки ти козел.» Розвертаюсь і йду.
3.
Не знаю, чому я не злюсь. Мабуть, тому, що спиною відчуваю його розпач і біль. Відчуваю, як він, не зійшовши із місця, тягнеться до мене всім тілом, не рухаючись за мною біжить, намагається обійняти, притиснутися до спини животом і грудьми.
Останній раз ми бачились тут таки, біля експресу, рік тому, коли його молодший син і мій син уперше їхали в Гоґвортс. Наодинці ми не бачились вже бог зна скільки часу. Кілька літ.
Ну, да, было бы странно, если бы Драко не вставил бы свои пять копеек в историю эту. То есть, он и раньше вставлял, но лишь эпилогами. И ему было норм. Но здесь типа: «Так, подвиньтесь... Все высказались? Все довольны?! Ну, ок, а теперь моя очередь. Теперь я скажу кое-что!»
Что он скажет - хз. Я почти три недели боролась с персонажем за то, чтобы он не говорил, так как начал уже говорить. Я открывала файл, тупила в файл и молила: «Драко, только не ной... Только не начинай...» Но он начал. С фразы: «Я не знаю, почему...» И заставил меня с этим смириться. И думаю, он это свое «я не знаю» скажет ещё раз сто, может быть. И именно поэтому эта часть простименябоже трилогии будет называться
Часть 1
1.
Не знаю, почему опять не сдерживаюсь. Не сдерживаюсь, как всегда. Не сдерживаюсь, потому что не способен. Не умею. Не сдерживаюсь потому, что обычно именно это и делаю – не сдерживаюсь, подхожу к нему и начинаю разговор. Подхожу первый и первый с ним говорю, так, словно кто-то толкает в спину и тянет меня за язык.
Это бесит, потому что это мой недостаток. Ну, то есть, даже в совершенстве можно найти недостатки, если хорошо поискать, но...
Но этот у меня такой вот, что испортил бы совершенство любое. Если бы, конечно, мне мечталось о совершенстве, или хотя бы хотелось казаться таким... Аа-а, Мерлинова борода, кого стараюсь обманывать? И мечтаю и хочу же. Но разве могу... С этим вот...
2.
Когда вижу его на перроне - просто решаю подойти, и подхожу в тот момент, когда от него отходит и растворяется в толпе один из его сыновей. Тот, что похож на него.
«Хочу кое о чём попросить...» - Начинаю без хорошего дня, без вопросов о делах и здоровье. «Драко...» - Единственное слово, которое он умудряется произнести, подобрав челюсть и выдохнув из легких весь воздух.
Оправиться не даю. Делаю ещё шаг и говорю: «Эти слухи - касательно происхождения моего сына - они всё не прекращаются! В Хогвартсе Скорпиуса дразнят безжалостно...»
Одно удовольствие смотреть на его растерянное лицо, стоять так близко, чтобы кожей чувствовать вибрацию воздуха, напряжение между нами. Но. Он просто не слушает. Он ест меня глазами стоит. Пытается дышать глубоко, чтобы вдохнуть побольше меня. Слышит, реагирует на голос мой, но не понимает слова.
Продолжаю уже без надежды: «Поттер... Нельзя ли, чтобы министерство выпустило заявление - подтвердило, что все времявороты были уничтожены в битве в департаменте тайн...»
«Драко, пусть слухи лучше сами утихнут...» - Бормочет, глядя не в лицо мне, а на шею. Видимо, мысленно раздевает, дёргает зубами за галстук, рвёт пуговицы на рубашке.
Не знаю, что меня бесит больше. То, что он не слышит меня, или то, что отвечает, составляя предложения в манере моей. Говорит: «Школьники переключатся на что-нибудь. Быстро все забудут об этом.»
Думаю: «Все быстро забудут об этом. Ты, зараза, должен сказать - все быстро забудут об этом, а не быстро все забудут. Это я так говорю. Оставь мне хотя бы это.»
Но вслух говорю: «Как видишь, двенадцать лет трындят и забывать не спешат почему-то. Мой сын страдает, и... Астория последнее время недомогает.. Его очень надо поддержать.»
Говорю и наблюдаю за тем, как его лицо мрачнеет, становится непроницаемым, тёмным. Как всегда. Как всегда, когда речь заходит о моей семье. О жене моей.
«Реагируя на сплетни, ты их подкармливаешь.» - Он пытается подбирать слова, поднимает глаза и заставляет себя смотреть мне в лицо. Чувствую себя снова одетым, наконец, но слышу не то, что хотел бы. «Драко, да...» - Говорит он. - «Слухи о ребёнке Волдеморта ходят годами, Скорпиус далеко не первый, так сказать, подозреваемый Министерству ради твоего блага и ради нашего вмешиваться совсем не стоит...»
«Ради нашего?» - Мне хочется его ударить. Желчь поднимается пищеводом, перрон, поезд и толпа тускнеют на глазах, остаётся лишь лицо, в которое хочется плюнуть змеиным ядом: «Поо-о-отер?! Нас всех? Кого нас? Ты видишь здесь нас? Кого ты считаешь во всех? Свою семью? Мою тоже?.. Кто для тебя эти все?»
Хочется много чего, но проглатываю, суплюсь, качаю головой, говорю: «Какой все же ты, Поттер, козёл.» Разворачиваюсь и ухожу.
3.
Не знаю, почему я не злюсь. Наверное, потому, что спиной чувствую его боль и отчаяние. Чувствую, как он, не сойдя с места, тянется ко мне всем телом своим, не шевелясь, бежит, пытается обнять, прижаться к спине грудью и животом.
Последний раз мы виделись тут же, у экспресса, год назад, когда его младший сын и мой сын впервые ехали в Хогвартс. Наедине мы не виделись бог знает уже сколько времени. Несколько лет. Лет.
