Про Vaureetar Moērteen.

[anna_amargo]

Троє сидять у темряві, поклавши ноги на м’яке мляве світло блакитне. Вони п’ють по другій порції холодної кави з бурбоном і вже трішечки нетверезі й розслаблені. Вони обговорюють формулу. Перший каже: «Ця формула ненормальна. Або для ненормальних людей.» Другий: «Я не впевнений, що ми нормальні люди.» Третя: «Я навіть не заприсягнуся, що люди.» Перший, розвертаючись у бік другого з посмішкою: «Ми? Нагадай, хто такі ми…»

Я, чуючи розмову цю тлом, посміхаюся, бо це саме я стала причиною розмови цієї. Бо це я написала в фейсбуці про те, що вже кілька років ношуся з ідеєю книжки. Маленької і нескладною. В якій була би любов, був би конфлікт, трішечки було би інтриг, трішки крові і дрібочка таємниць. В якій би, звісно, була б магія обов'язково.



І це я написала в пості: «Щоб все так, як у благословенної Роулінг. Але щоб з магією - не як вона: Ось вам одна справжня формула, а навколо неї наверчено хуєти з бузиновими паличками, закляттями на смерть й забувальними зіллями...»

Я сказала, що хочу, щоби в моїй книжці все було справжнє й по-справжньому. І там, де про почуття і там, де про препарати, техніку і запуски теж.

Я сказала все це, але дехто зацікавився тільки тим фактом, що у романі Джоан є якась справжня формула.

«Малюнок Дарів Смерті – то формула? Що, правда? Без жартів? І до чого вона? І про що вона?» «Вона про таких, як ви. Для таких, як ви, якщо говорити більш точно. Вона для родин з трьох людей, які не можуть прописати одруження одне з одним через мерію або церкву, але хочуть, щоб десь у Всесвіті шлюб вважався законним, а права всіх людей у родині були засвідчені офіційно…» «Не через царство Ферро? Не через Аламтердор?» «Звісно, ні… Через Смерть.» «Тобто, і назва теж справжня?» «Так. Не справжнє там все, окрім самої формули й назви…»

Я написала це. Я це пояснило. І от. Вони сидять, доробивши роботи, повечерявши і вклавши спати дітей, і обговорюють формулу, яка явно для ненормальних людей.

А я здалеку підслуховую, не в силах втриматись від підслуховування і не в силах стримати посмішку. Я слухаю і я думаю.

По-перше про те, що раніше чи пізніше колись хтось з них знайшов би однаково в Марнат той розділ з трикутниками.

А, по-друге, про те, що Змій таки правий і нам з ними поталанило. Вони – може і не приклад для нас. Але вони – таки приклад того, як можна, сидячи на терасі вночі, говорити про магію і про те хто такі ми…

«Хто такі ми? Нагадай мені…» - Промовляє посміхаючись перший. Другий, до якого звертається він, ірже. Третя відповідає: «Ти знаєш…» Другий ставить свою філіжанку на стіл, перехиляється через першого так, щоб третя бачила його, підсвічене ледь-ледь-світлом, обличчя, теж посміхається й каже: «Він, звісно, знає. Але зараз він буде до кінця грать свою амнезію. Знаєш чому?» «Чому?» «Бо він, як і вчора, й сьогодні теж проєбав забрати одяг для нас всіх. Тому тепер буде: які сорочки?, для яких нас?, хто такі ми взагалі?!» «Ти не забрав речі з чистки?» - Третя теж ставить чашку на стіл і на першого дивиться. – «В мене немає жодної чистої…» «Походиш у чомусь моєму.» - Відповідає перший, не давши договорити їй. – «Однаково вдома сидимо й нікуди не збираємся завтра. Візьмеш будь яку мою футболку або сорочку…» Другий першого перебиває, дотягується, щоб третю по коліну поляскати, й говорить, регочучи: «Люба, раз він щедрий такий, то ти з усіх його лахів вибирай найдорожче…»