At Tara 17 Ladeemar
May. 6th, 2019 10:56 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoПід час мігрені все все стає просто картинкою. У золотистому світлі вечірньому посеред кімнати диванчик, на якому дві людини. Жінка і чоловік. Сидять обличчями одне до одного, опершись спинами об високі м’які підлокітники. Ногами, напівприкритими спільною зеленою ковдрою, сплелись, переплелись. Позаду кожного лампа горить. Розбавляючи вечірнє золото електричним блідо-рожевим й густо-густо-зеленим.
Вони сидять довго. І мовчки. У жінки в руках телефон і вона продивляється дописи у якійсь соцмережі. Або фоточки. Наприклад, у інстаграмі. У чоловіка – книга, яку він швидко читає, кожні півтори дві хвилини, перегортаючи сторінку прочитану і прогладжуючи сторінку нову.
Цей звук паперового шурхоту – єдиний звук, який іноді порушує тишу в невеликій кімнаті. Все інше – суцільне мовчання.
Якщо жінка бачить забавне щось, вона мовчки подається вперед, простягаючи до чоловіка руку зі своїм телефоном. Він – відволікшись на мить від роману – дивиться на екран. Посміхається, або підіймає брови і робить міну смішну.
Якщо йому здається, що їй стає трохи холодно, він опускає руку і торкається її ноги, що лежить у нього під боком. Залишає на якийсь час пальці на її голій ступні. Гладить пальцями пальці майже не усвідомлюючи своїх жестів, можливо.
Вони так сидять годину, дві години, а може і всі три, чи чотири. Можливо, що цілу вічність уже. Золото вечора за вікном поступово густішає, вистигає, холоне, стає синім місячним світлом.
Лампи настільні за спинами чоловіка і жінки вже блякнуть, електричне сяйво зіщулюється, згортається, стає маленьким й слабким. Двох кіл вистачає лише щоб освітити голови й плечі людей у сутінковій кімнаті.
Вона вимикає телефон і кладе його на підлокітник. Він знімає окуляри, вкладає їх в недочитаний том на місце, де зупинився, і, прикривши книжку, опускає її на підлогу поруч з низеньким диваном.
Вони сидять мовчки. Дивляться один на одного, але так, ніби не бачать рис облич - вуст, носів і очей. Вона йому посміхається. А може і не йому, а своїм думкам просто. Він хоче сказати щось їй, але в мить, коли він нарешті розліплює губи, що мовчали майже півдня – відчиняються двері.
У темну кімнату заходить ще один чоловік. «Ну нарешті!» - Говорить, повертаючись у сторону чоловіка того, що зайшов, той, що сидить на дивані. А жінка питає: «Виспався? Як твоя голова?» У відповідь той, хто прийшов, робить жест, що означає: «Так собі. Вона все ще болить…»
Жінка й чоловік на дивані посуваються, даючи третьому місце, щоб примоститися поруч.
Він сідає спочатку спиною до спинки дивана. Потім розвертається спиною до чоловіка, вкладаючись потилицею на груди йому, і своїми ногами також, як і той, що раніше був, обплітає ноги дружини. Питає: «Ви хочете їсти?» Отримує два ні одночасних. Розтягує рота у усмішці і говорить: «От і добре, бо я, як прокинувся, пішов знайшов і пожер все, що в нас на кухні було…»
Вони сидять довго. І мовчки. У жінки в руках телефон і вона продивляється дописи у якійсь соцмережі. Або фоточки. Наприклад, у інстаграмі. У чоловіка – книга, яку він швидко читає, кожні півтори дві хвилини, перегортаючи сторінку прочитану і прогладжуючи сторінку нову.
Цей звук паперового шурхоту – єдиний звук, який іноді порушує тишу в невеликій кімнаті. Все інше – суцільне мовчання.
Якщо жінка бачить забавне щось, вона мовчки подається вперед, простягаючи до чоловіка руку зі своїм телефоном. Він – відволікшись на мить від роману – дивиться на екран. Посміхається, або підіймає брови і робить міну смішну.
Якщо йому здається, що їй стає трохи холодно, він опускає руку і торкається її ноги, що лежить у нього під боком. Залишає на якийсь час пальці на її голій ступні. Гладить пальцями пальці майже не усвідомлюючи своїх жестів, можливо.
Вони так сидять годину, дві години, а може і всі три, чи чотири. Можливо, що цілу вічність уже. Золото вечора за вікном поступово густішає, вистигає, холоне, стає синім місячним світлом.
Лампи настільні за спинами чоловіка і жінки вже блякнуть, електричне сяйво зіщулюється, згортається, стає маленьким й слабким. Двох кіл вистачає лише щоб освітити голови й плечі людей у сутінковій кімнаті.
Вона вимикає телефон і кладе його на підлокітник. Він знімає окуляри, вкладає їх в недочитаний том на місце, де зупинився, і, прикривши книжку, опускає її на підлогу поруч з низеньким диваном.
Вони сидять мовчки. Дивляться один на одного, але так, ніби не бачать рис облич - вуст, носів і очей. Вона йому посміхається. А може і не йому, а своїм думкам просто. Він хоче сказати щось їй, але в мить, коли він нарешті розліплює губи, що мовчали майже півдня – відчиняються двері.
У темну кімнату заходить ще один чоловік. «Ну нарешті!» - Говорить, повертаючись у сторону чоловіка того, що зайшов, той, що сидить на дивані. А жінка питає: «Виспався? Як твоя голова?» У відповідь той, хто прийшов, робить жест, що означає: «Так собі. Вона все ще болить…»
Жінка й чоловік на дивані посуваються, даючи третьому місце, щоб примоститися поруч.
Він сідає спочатку спиною до спинки дивана. Потім розвертається спиною до чоловіка, вкладаючись потилицею на груди йому, і своїми ногами також, як і той, що раніше був, обплітає ноги дружини. Питає: «Ви хочете їсти?» Отримує два ні одночасних. Розтягує рота у усмішці і говорить: «От і добре, бо я, як прокинувся, пішов знайшов і пожер все, що в нас на кухні було…»
