Про жести. О жестах, наверное.
Mar. 29th, 2018 11:31 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoВін як ніч, що приходить, а я не помічаю. Я сиджу, рада тому, що на пару годин посвітлішало в голові і мігрень відступила. Намагаюся розписати хоча б одне питання, на яке мені Карра таки щось відповіла. Потім я підіймаю очі, дивлюся у вікно, перед яким стоїть стіл і бачу, що на вулиці — ніч вже. Так само і він.
Він приходить і якийсь час вже перебуває в мені, але я занадто заклопотана своїми нагальними справами і не помічаю присутності.
І — тільки коли він робить моїм тілом якийсь зі своїх особливих і особистих жестів маленьких — я здригаюсь й питаю: «Ем, що таке? Що ти робиш?»
Є жест, яким тільки він посуває окуляри на носі. Є жест, яким тільки він витирає щось в куточках вуст зімкнутих. Є жест, яким тільки він чеше підборіддя і шию. Є жест, яким тільки він поправляє на лобі волосся.
Він торкається голови і я кажу: «Ем, що ти робиш? В мене волосся прибране. В мене на лобі немає зараз жодної волосинки.»
«Це звичка. Я це за звичкою.» - Відповідає він. Хоча насправді він просто поправив собі свій власний скубаний чубчик, але в мить, коли він піднімав свою правицю і ніс до свого лоба, він забув відділилися і зробив набір автоматичних, звичних для себе рухів одночасно двома тілами. Своїм і моїм.
«Та так.» - Буркаю я. - «Це не звичка. Це неуважність. Колись ти стрибнеш з мосту в річку, щоб освіжитися, вийти з мене забувши, і я в цей момент, сидячі на своєму стільці перед своїм письмовим столом, зламаю собі ноги й добряче скупаюся.»
Сміється. Тягне мене в своє тіло. І я бачу, що він стоїть на мосту над каналом і дивиться на ніч акварельну, що розповзається небом.
«Що ти тут робиш?» «Стою. Дивлюся на небо і воду.» «І що вода?» «Вода темна.» «А якщо без жартів, а правду?» «Я думаю, Сано, про те, чи мені тебе не вистачає саме тут саме зараз.» «В Берліні?» «В Берліні.» «Живцем?» «Так, лібе, живцем.» «І що? Не вистачає?» «Як бачиш...»
Він промовляє: «Як бачиш.» І повертається в мене, тягнучи мене за собою. Я знову бачу свою кімнату, своє вікно. Свій ноут. Відкритий файл з запитанням чужим і набранною частиною відповіді. І — більше нічого.
«Що я бачу?» - Питаю. «Ти бачиш, що мені, щоб торкнутись волосся твого, треба тягтись значно дальше, ніж довелось би, якщо би ти поруч стояла.» «У Берліні?» «Ja. Ich suchen dich hier in Berlin.»
Он как ночь, что приходит, а я не замечаю. Я сижу, рада тому, что на пару часов светлее стало в голове и мигрень отступила. Стараюсь расписать хотя бы один вопрос, на который мне Карра таки что-то ответила. Затем я поднимаю глаза, смотрю в окно, перед которым стол мой стоит и вижу, что на улице - ночь уже. Так же и он.
Он приходит и какое-то время уже находится во мне, но я слишком занята своими делами насущными и не замечаю присутствия.
И - только когда он делает моим телом какой-то из своих особых и личных маленьких жестов - я вздрагиваю и спрашиваю: «Эм, что? Что ты делаешь?»
Есть жест, которым только он поправляет очки на носу. Есть жест, которым только он вытирает что-то в уголках сомкнутых губ. Есть жест, которым только он чешет подбородок и шею. Есть жест, которым только он на лбу волосы поправляет.
Он касается головы и я говорю: «Эм, что ты делаешь? У меня волосы убраны. У меня на лбу нет сейчас ни одной волосинки.»
«Это привычка. Я по привычке.» - Отвечает он мне. Хотя на самом деле он просто поправил себе свою собственную чёлку, но в момент, когда он поднимал свою руку и нёс к своему лбу, он забыл отделиться и сделал набор автоматических, привычных для себя движений двумя телами одновременно. Своим и моим.
«Да конечно.» - Буркаю я. - «Это не привычка. Это невнимательность, Эм. Когда-нибудь ты прыгнешь с моста в реку, чтобы освежиться немного, забыв из меня выйти, и я в этот момент, сидя на стуле перед своим столом, сломаю себе ноги и хорошенечко искупаюсь.»
Смеётся. Тянет меня в свое тело. И я вижу, что он стоит на мосту над каналом и смотрит на ночь акварельную, что расползается небом.
«Что ты здесь делаешь?» «Стою. Смотрю на небо и воду.» «И что вода?» «Вода темная.» «А если без шуток, а правду?» «Я думаю, Сан, о том, не хватает ли мне тебя именно здесь именно в этот момент.» «В Берлине?» «В Берлине.» «Живьем?» «Да, либе, живьем.» «И что? Не хватает?» «Как видишь...»
Он говорит: «Как видишь.» И возвращается в меня, увлекая меня за собой. Я снова вижу свою комнату, своё окно. Свой ноут. Открытый файл с вопросом чужим и набранной частью ответа. И - больше ничего.
«Что я вижу?» - Я спрашиваю. «Ты видишь, что мне, чтобы коснуться твоих волос, надо тянуться значительно дальше, чем пришлось бы, если бы ты рядом стояла.» «В Берлине?» «Ja. Ich suchen dich hier in Berlin.»
Він приходить і якийсь час вже перебуває в мені, але я занадто заклопотана своїми нагальними справами і не помічаю присутності.
І — тільки коли він робить моїм тілом якийсь зі своїх особливих і особистих жестів маленьких — я здригаюсь й питаю: «Ем, що таке? Що ти робиш?»
Є жест, яким тільки він посуває окуляри на носі. Є жест, яким тільки він витирає щось в куточках вуст зімкнутих. Є жест, яким тільки він чеше підборіддя і шию. Є жест, яким тільки він поправляє на лобі волосся.
Він торкається голови і я кажу: «Ем, що ти робиш? В мене волосся прибране. В мене на лобі немає зараз жодної волосинки.»
«Це звичка. Я це за звичкою.» - Відповідає він. Хоча насправді він просто поправив собі свій власний скубаний чубчик, але в мить, коли він піднімав свою правицю і ніс до свого лоба, він забув відділилися і зробив набір автоматичних, звичних для себе рухів одночасно двома тілами. Своїм і моїм.
«Та так.» - Буркаю я. - «Це не звичка. Це неуважність. Колись ти стрибнеш з мосту в річку, щоб освіжитися, вийти з мене забувши, і я в цей момент, сидячі на своєму стільці перед своїм письмовим столом, зламаю собі ноги й добряче скупаюся.»
Сміється. Тягне мене в своє тіло. І я бачу, що він стоїть на мосту над каналом і дивиться на ніч акварельну, що розповзається небом.
«Що ти тут робиш?» «Стою. Дивлюся на небо і воду.» «І що вода?» «Вода темна.» «А якщо без жартів, а правду?» «Я думаю, Сано, про те, чи мені тебе не вистачає саме тут саме зараз.» «В Берліні?» «В Берліні.» «Живцем?» «Так, лібе, живцем.» «І що? Не вистачає?» «Як бачиш...»
Він промовляє: «Як бачиш.» І повертається в мене, тягнучи мене за собою. Я знову бачу свою кімнату, своє вікно. Свій ноут. Відкритий файл з запитанням чужим і набранною частиною відповіді. І — більше нічого.
«Що я бачу?» - Питаю. «Ти бачиш, що мені, щоб торкнутись волосся твого, треба тягтись значно дальше, ніж довелось би, якщо би ти поруч стояла.» «У Берліні?» «Ja. Ich suchen dich hier in Berlin.»
Он как ночь, что приходит, а я не замечаю. Я сижу, рада тому, что на пару часов светлее стало в голове и мигрень отступила. Стараюсь расписать хотя бы один вопрос, на который мне Карра таки что-то ответила. Затем я поднимаю глаза, смотрю в окно, перед которым стол мой стоит и вижу, что на улице - ночь уже. Так же и он.
Он приходит и какое-то время уже находится во мне, но я слишком занята своими делами насущными и не замечаю присутствия.
И - только когда он делает моим телом какой-то из своих особых и личных маленьких жестов - я вздрагиваю и спрашиваю: «Эм, что? Что ты делаешь?»
Есть жест, которым только он поправляет очки на носу. Есть жест, которым только он вытирает что-то в уголках сомкнутых губ. Есть жест, которым только он чешет подбородок и шею. Есть жест, которым только он на лбу волосы поправляет.
Он касается головы и я говорю: «Эм, что ты делаешь? У меня волосы убраны. У меня на лбу нет сейчас ни одной волосинки.»
«Это привычка. Я по привычке.» - Отвечает он мне. Хотя на самом деле он просто поправил себе свою собственную чёлку, но в момент, когда он поднимал свою руку и нёс к своему лбу, он забыл отделиться и сделал набор автоматических, привычных для себя движений двумя телами одновременно. Своим и моим.
«Да конечно.» - Буркаю я. - «Это не привычка. Это невнимательность, Эм. Когда-нибудь ты прыгнешь с моста в реку, чтобы освежиться немного, забыв из меня выйти, и я в этот момент, сидя на стуле перед своим столом, сломаю себе ноги и хорошенечко искупаюсь.»
Смеётся. Тянет меня в свое тело. И я вижу, что он стоит на мосту над каналом и смотрит на ночь акварельную, что расползается небом.
«Что ты здесь делаешь?» «Стою. Смотрю на небо и воду.» «И что вода?» «Вода темная.» «А если без шуток, а правду?» «Я думаю, Сан, о том, не хватает ли мне тебя именно здесь именно в этот момент.» «В Берлине?» «В Берлине.» «Живьем?» «Да, либе, живьем.» «И что? Не хватает?» «Как видишь...»
Он говорит: «Как видишь.» И возвращается в меня, увлекая меня за собой. Я снова вижу свою комнату, своё окно. Свой ноут. Открытый файл с вопросом чужим и набранной частью ответа. И - больше ничего.
«Что я вижу?» - Я спрашиваю. «Ты видишь, что мне, чтобы коснуться твоих волос, надо тянуться значительно дальше, чем пришлось бы, если бы ты рядом стояла.» «В Берлине?» «Ja. Ich suchen dich hier in Berlin.»
