Рожевий Зошит 67.
Mar. 22nd, 2018 12:48 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo77.
Фрау Каті відкриває тобі двері і виглядає трохи здивованою: «Що? Вже хіба пора? Невже мій годинник так спізнюються? Він ще спить. Розбудити?» «Ні.» - Відповідаєш ти. - «Це я прийшов раніше. У мене сьогодні з роботою не склалося і півдня я гуляю.»
«Це вишня?» - Жінка дивиться у тарілку. - «Заморожена вишня? Навіщо? Будемо з нею що-небудь робити?» «Так.» - Промовляєш ти і з вишнею чимчикуєш на кухню пані Каті. Ставиш миску на стіл. Сідаєш на диван. Господиня сідає навпроти і запитально дивиться.
І ви так сидите якийсь час. А потім ти, нарешті, говориш: «Пам'ятайте, я колись вас питав, як ви зрозуміли, що ви його полюбили? А ви сказали, що забули цей момент...» «Ох, так. Майже шістдесят років минуло. Звичайно, я не пам'ятаю. А шкода...» «Так ось. Беріть одну вишню і кладіть собі до рота. Будемо зараз згадувати...»
«Прямо заморожену?» «Так.» «Це що, якась магія?» «Можна і так сказати.» «А що повинно статися?» «Нічого такого. Просто треба, щоб це розтануло в роті у вас. За стиснутими зубами. До того, як ви захочете це розжувати і проковтнути.» «Ви самі таке робили?» - Фрау Каті дивиться на тебе так само, як ти на мене ось щойно. «Так, фрау Каті. Я пробував. Спробуйте й ви. Не сподобається, то завжди можете плюнути цим мені в лоба.» «Добре, Ем. Вмовили.» - Промовляє жінка і кладе до рота собі велику кривавого кольору кульку.
Я все ще в твоєму тілі. Я дивлюся твоїми очима на жінку, що сидить по той бік столу від тебе і ворочає вишню у роті.
Я не знаю, що вона відчуває, не знаю, що вона згадує. Я бачу, як вона опускає повіки, і як з її заплющених очей викочуються величезні, просто гігантські сльозинки. Вони повзуть і повзуть. Повзуть по все ще гладких щоках, заповзають у рота, скочуються по підборіддю, стікають на зморшкувату сіру шию, і падають у декольте.
Все обличчя її мокре від сліз. Так, наче вона вмилася водою з-під крану і не витерлася рушником після цього.
Вона плаче довго довго, непорушно сидячи з прямою спиною і заплющеними очима. Руки її лежать на столі і тільки по пальцям, що скребуть в'язану гачком скатертину, можна здогадатися, що всередині фрау Каті є якийсь живий ще процес.
Потім нарешті жінка підіймає повіки. Кілька секунд дивиться на тебе, не розуміючи — хто ти і що ти робиш за її столом в її кухні. Впізнає тебе. Згадує навіщо і з чим ти прийшов. І каже: «Ой, хлопчику. Давай сьогодні поламаємо графік. Давай не будемо сьогодні влаштовувати Вернеру ванну. Якщо ти зможеш прийти завтра в цей же час, то давай перенесемо це на завтра...»
Ти відповідаєш: «Так. Думаю, я завтра зможу.» Встаєш і йдеш до дверей, бо розумієш, що фрау Каті треба побути зараз наодинці з собою.
Вона теж піднімається і йде тебе проводжати. В мить, коли ти вже переступаєш поріг, вона торкається твоєї руки і тихо говорить: «Ох, Ем. Як же добре, що ти дорослим не застав ту країну і майже не пам'ятаєш її. Як добре, що ти там насправді не жив. Ти тому навіть не зрозумієш, якщо я скажу, що там було так холодно... Так холодно і так страшно, що люди ліпились один до одного, ховаючись від того страху. Я покохала його у ту мить, коли він сказав — добре, що ти в цьому призналася, але я однаково хочу взяти тебе за дружину, я просто буду це знати і ніколи нікому про це не розповім. Я люблю його за те, що він просто знав правду і нікому про це не сказав. Навіть тоді, коли я від нього пішла і три роки з ним не жила, він не виказав мене, хоча міг би мені так помститися. Це була страшна, відморожена зовсім країна. І погані часи. Тільки там і тоді можна було покохати когось лише за те, що він знав про тебе правду й мовчав.»
Ти намагаєшся відповісти. Відкриваєш рота. Бурмочеш: «Ну, пані Каті, я можу уявити...» «Не можеш!» - З натиском і навіть зі злістю відповідає тобі стара жінка. - «Ні, хлопчику, ти не можеш. На щастя твоє уяви тобі просто не вистачить. На щастя твоє...»
78.
Коли двері квартири подружжя Каті зачиняються, ти ще який час стоїш перед ними, зачиненими, а потім виходиш на вулицю.
Зупиняєшся на мості над річкою, стоїш, дивишся на воду, що тече під тобою. Промовляєш може навіть не до мене, а до тієї води: «Одна вийшла заміж через почуття обов'язку лиш і за рік розлучилась, а після розлучення літає на крилах на волі. Інша полюбила чоловіка за те, що він розділив з нею її брудні секрети і дав їй нове, своє, прізвище та можливість жити без страху. Коли у когось питають — що тобі потрібно для щастя, то зазвичай не враховують, що інколи для щастя достатньо лише позбутися чогось, а не отримати щось.»
«Оу.» - Мукаю я. - «В комусь філософ прорізався. Мабуть і дійсно вишня була якась чарівна.» «Угу.» - Відповідаєш. - «Вишня. Так. Там же ще півкіло вишні лежить. Можна тепер з нею вареники?» «Вареники? Можна авжеж.»
Фрау Каті відкриває тобі двері і виглядає трохи здивованою: «Що? Вже хіба пора? Невже мій годинник так спізнюються? Він ще спить. Розбудити?» «Ні.» - Відповідаєш ти. - «Це я прийшов раніше. У мене сьогодні з роботою не склалося і півдня я гуляю.»
«Це вишня?» - Жінка дивиться у тарілку. - «Заморожена вишня? Навіщо? Будемо з нею що-небудь робити?» «Так.» - Промовляєш ти і з вишнею чимчикуєш на кухню пані Каті. Ставиш миску на стіл. Сідаєш на диван. Господиня сідає навпроти і запитально дивиться.
І ви так сидите якийсь час. А потім ти, нарешті, говориш: «Пам'ятайте, я колись вас питав, як ви зрозуміли, що ви його полюбили? А ви сказали, що забули цей момент...» «Ох, так. Майже шістдесят років минуло. Звичайно, я не пам'ятаю. А шкода...» «Так ось. Беріть одну вишню і кладіть собі до рота. Будемо зараз згадувати...»
«Прямо заморожену?» «Так.» «Це що, якась магія?» «Можна і так сказати.» «А що повинно статися?» «Нічого такого. Просто треба, щоб це розтануло в роті у вас. За стиснутими зубами. До того, як ви захочете це розжувати і проковтнути.» «Ви самі таке робили?» - Фрау Каті дивиться на тебе так само, як ти на мене ось щойно. «Так, фрау Каті. Я пробував. Спробуйте й ви. Не сподобається, то завжди можете плюнути цим мені в лоба.» «Добре, Ем. Вмовили.» - Промовляє жінка і кладе до рота собі велику кривавого кольору кульку.
Я все ще в твоєму тілі. Я дивлюся твоїми очима на жінку, що сидить по той бік столу від тебе і ворочає вишню у роті.
Я не знаю, що вона відчуває, не знаю, що вона згадує. Я бачу, як вона опускає повіки, і як з її заплющених очей викочуються величезні, просто гігантські сльозинки. Вони повзуть і повзуть. Повзуть по все ще гладких щоках, заповзають у рота, скочуються по підборіддю, стікають на зморшкувату сіру шию, і падають у декольте.
Все обличчя її мокре від сліз. Так, наче вона вмилася водою з-під крану і не витерлася рушником після цього.
Вона плаче довго довго, непорушно сидячи з прямою спиною і заплющеними очима. Руки її лежать на столі і тільки по пальцям, що скребуть в'язану гачком скатертину, можна здогадатися, що всередині фрау Каті є якийсь живий ще процес.
Потім нарешті жінка підіймає повіки. Кілька секунд дивиться на тебе, не розуміючи — хто ти і що ти робиш за її столом в її кухні. Впізнає тебе. Згадує навіщо і з чим ти прийшов. І каже: «Ой, хлопчику. Давай сьогодні поламаємо графік. Давай не будемо сьогодні влаштовувати Вернеру ванну. Якщо ти зможеш прийти завтра в цей же час, то давай перенесемо це на завтра...»
Ти відповідаєш: «Так. Думаю, я завтра зможу.» Встаєш і йдеш до дверей, бо розумієш, що фрау Каті треба побути зараз наодинці з собою.
Вона теж піднімається і йде тебе проводжати. В мить, коли ти вже переступаєш поріг, вона торкається твоєї руки і тихо говорить: «Ох, Ем. Як же добре, що ти дорослим не застав ту країну і майже не пам'ятаєш її. Як добре, що ти там насправді не жив. Ти тому навіть не зрозумієш, якщо я скажу, що там було так холодно... Так холодно і так страшно, що люди ліпились один до одного, ховаючись від того страху. Я покохала його у ту мить, коли він сказав — добре, що ти в цьому призналася, але я однаково хочу взяти тебе за дружину, я просто буду це знати і ніколи нікому про це не розповім. Я люблю його за те, що він просто знав правду і нікому про це не сказав. Навіть тоді, коли я від нього пішла і три роки з ним не жила, він не виказав мене, хоча міг би мені так помститися. Це була страшна, відморожена зовсім країна. І погані часи. Тільки там і тоді можна було покохати когось лише за те, що він знав про тебе правду й мовчав.»
Ти намагаєшся відповісти. Відкриваєш рота. Бурмочеш: «Ну, пані Каті, я можу уявити...» «Не можеш!» - З натиском і навіть зі злістю відповідає тобі стара жінка. - «Ні, хлопчику, ти не можеш. На щастя твоє уяви тобі просто не вистачить. На щастя твоє...»
78.
Коли двері квартири подружжя Каті зачиняються, ти ще який час стоїш перед ними, зачиненими, а потім виходиш на вулицю.
Зупиняєшся на мості над річкою, стоїш, дивишся на воду, що тече під тобою. Промовляєш може навіть не до мене, а до тієї води: «Одна вийшла заміж через почуття обов'язку лиш і за рік розлучилась, а після розлучення літає на крилах на волі. Інша полюбила чоловіка за те, що він розділив з нею її брудні секрети і дав їй нове, своє, прізвище та можливість жити без страху. Коли у когось питають — що тобі потрібно для щастя, то зазвичай не враховують, що інколи для щастя достатньо лише позбутися чогось, а не отримати щось.»
«Оу.» - Мукаю я. - «В комусь філософ прорізався. Мабуть і дійсно вишня була якась чарівна.» «Угу.» - Відповідаєш. - «Вишня. Так. Там же ще півкіло вишні лежить. Можна тепер з нею вареники?» «Вареники? Можна авжеж.»
