Про книги. О книгах, возможно.
Mar. 19th, 2018 09:50 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargoІноді ми просто говоримо. І це так дивно. Дивно мати людину, з якою можна говорити завжди, навіть коли її немає вдома і в місті і на зв'язку телефонному.
Він повертається з Мілану пізно увечері, заходить до своєї квартири, не роздягаючись, валиться на диван, простягає ноги, руки закладає за голову, і доки кіт Штау масажує йому бік і живіт важкими пазуристими лапами, лежить, дивиться кудись в перспективу, а потім раптом промовляє до мене: «Знаєш, про що я подумав?»
«Про що?» - Питаю я. Бо, про що би він не подумав, я хочу це знати. Навіть якщо саме ця його думка — якась чергова охріненна хєрня, що прийшла йому в голову зі втомою і злістю на всіх, з чиєї вини він повинен був мотатися до Мілана з хворою ногою, та ще й ламаючи свої плани на святі вихідні.
«Там, у Мілані, був один такий собі Марко...» «З тих, кому ім'я Марко вже як діагноз?» «Мабуть, що так. Так от. Був цей Марко. Працювали. Працювали. Пішли пообідати. Я витяг телефон і поклав поруч на стіл, бо чекав на дзвінок, і він глянув та і спитав, чи не хочу я поміняти апарат на новішу модель. А потім, коли ми вже закінчили працювати і мене підвозили в аеропорт, я дістав книжку і почав читати, щоб ні з ким не довелось розмовляти. І він знову подивився і знову такий з запитанням, чи знаю я, що існують спеціальні такі електронні читалки, в які можна закачати силу-силенну книг.» «Він вижив після цього?» «О, так. Там же були свідки. Водій. І Лос. І Аліса, що поверталася зі мною в Берлін.» «Ще одному Марко пощастило.» «Та їм же завжди щастить...»
Він сміється і Штау, відштовхнутий його сміхом, перестає ластитися і робити масаж, встає, розвертається і йде з дивану й з кімнати.
«Ну так.» «Що ну так?» «Подумав. Про що ти подумав?» «Аа-а. Так. Дійсно. Я поки сюди летів звідтіля думав про ознаки майбутнього. Про те, що в найближчі часи у кожної мавпочки з дитсадка вже буде по три гаджети в кожній руці і ось ось вони навіть букви писати вчитися будуть стілусом на графічному планшеті, а не в зошитах з гномами. Все це приладдя стане настільки доступним і так швидко буде застарівати і змінюватись, що люди типу Марко навіть не будуть встигати зацінити модель і висміяти гівнюка, який все ще носиться з шостим айфоном. Особливо, якщо у гівнюка айфон служить закладкою в книжку. Бо паперові книги й папір взагалі тоді стануть ознакою статків і ее-е-е елітарності. Всі качатимуть тексти в читалки, тексти на папері будуть коштувати дуже дорого і видаватимуться зовсім невеликими накладами. І, мабуть, лише ті тексти, які вже є класикою чи мають нею стати всі шанси. Ніхто не буде просирати папір на одноразові романи. Навіть одноразові підгузки, прокладки і стрічки паперові для підтирання засраних дуп відійдуть у сиве минуле. І ось тоді дівчата типу Аліси будуть у свої інстаграми викладати красиві вранішні фотки, де замість діора і тіфані на туалетному столику у кадр, немов випадково, буде потрапляти краєчок м'якої обкладинки кинутої на ліжку книжки. Як статус. Як сигнал — я людина, яка може собі дозволити не економити срані дерева сраних лісів Амазонки.» «Уу-у. Можливо ти правий. Але вже зараз гарно зроблені книжки — майже розкіш.» «Так. Але тридцять євро це не триста і не три тисячі євро. Поки що важка книжка у рюкзаці скоріше ознака снобізму або поганої звички.»
Ми знову сміємося. Я нагадую йому його давні слова про те, що за свої погані звички він ще може поки що платити. Він каже: «Ги. Десь так воно й є.»
В цей момент у кабінет повертається Штау. Вистрибує на диван і довго товчеться, вибираючи собі зручне місце. Ем дивиться на нього. Промовляє йому: «Та лягай вже давай, дупою не світи.»
А потім каже мені: «Здається, ми повертаємося туди, де папір коштував тих слів, які на ньому писали, і кожен, хто збирався писати щось, сім раз примірявся і думав — чи коштують його думки того паперу, що він у торговця купив. Бібліотеки збиратимуть, щоб передати у спадок.» «Так. Добре, що нагадав. Треба буде викинути з полиць увесь мотлох.» «Купи читалку і перекидай це туди...»
Іноді ми просто розмовляємо про щось дивне і неважливе. Просто щоб розмовляти. Бо і розмова - це розкіш. Як книжка у рюкзаці. Може бути.
Иногда мы просто разговариваем. И это так странно. Удивительно иметь человека, с которым можно всегда поговорить, даже когда его нет дома и в городе и на проводе телефонном.
Он возвращается из Милана поздно вечером, заходит в свою квартиру, не раздеваясь, валится на диван, вытягивает ноги, руки закладывает за голову, и пока кот Штау массирует ему бок и живот тяжелыми когтистыми лапами, лежит, смотрит куда-то далеко в перспективу, а потом вдруг говорит мне: «Знаешь, о чём я подумал?»
«О чём?» - спрашиваю я. Потому, о чём бы он ни подумал, я хочу это знать. Даже если именно эта его мысль - какая-то очередная охрененная херня, которая пришла ему в голову с усталостью и злостью на всех, по чьей вине он должен был мотаться в Милан с больной ногой, да ещё и ломая свои планы на выходные святые.
«Там, в Милане, был один такой себе Марко...» «Из тех, кому имя Марко уже как диагноз?» «Пожалуй, что да. Так вот. Был этот Марко. Работали. Работали. Пошли пообедать. Я вытащил телефон и положил рядом на стол, потому что я ждал звонка, и он взглянул и спросил, не хочу ли я поменять аппарат на модель поновее. А потом, когда мы уже закончили работать и меня подвозили в аэропорт, я достал книгу и начал читать, чтобы ни с кем не пришлось разговаривать. И он снова посмотрел и опять такой с вопросом, знаю ли я, что существуют специальные электронные читалки, в которые можно закачать множество книг.» «Он выжил после этого?» «О, да. Там же были свидетели. Водитель. И Лос. И Алиса, которая возвращалась со мною в Берлин.» «Ещё одному Марко повезло.» «Но им же всегда везёт...»
Он смеётся и Штау, оттолкнутый его смехом, перестаёт ластиться и делать массаж, встаёт, разворачивается и идёт прочь с дивана, и уходит из комнаты.
«Ну и.» «Что ну и?» «Подумал. О чём ты подумал?» «Аа-а. Да. Действительно. Я пока сюда оттуда летел думал о признаках будущего. О том, что в ближайшие времена у каждой маленькой обезьянки с детсада уже будет по три гаджета в каждой руке и вот вот они даже буквы писать учиться будут стилусом на графическом планшете, а не в тетрадочках с гномами. Все эти принадлежности станут настолько доступными и так быстро будут устаревать и меняться, что люди типа Марко даже не будут успевать заценить модель и высмеять говнюка, который всё ещё носится с шестым айфоном. Особенно, если у говнюка айфон служит закладкой для книги. Потому, что бумажные книги и бумага вообще тогда станут признаком достатка и ээ-э-э элитарности. Все будут качать тексты в читалки свои, тексты на бумаге будут стоить очень дорого и издаваться будут тиражами совсем небольшими. И, пожалуй, только те тексты, которые уже являются классикой или имеют все шансы стать нею. Никто не будет просерать бумагу на одноразовые романы. Даже одноразовые подгузники, прокладки и ленты бумажные для подтирки засранных задниц уйдут в седое прошлое. И вот тогда девушки типа Алисы будут в свои инстаграмы выкладывать красивые утренние фотографии, где вместо диора и тифани на туалетном столике в кадр, словно случайно, будет попадать краешек мягкой обложки на кровати брошенной книги. Как статус. Как сигнал - я человек, который может себе позволить не экономить сраные деревья сраных лесов Амазонки.» «Уу-у. Возможно ты прав. Но уже сейчас хорошо сделаные книги - почти что роскошь.» «Да. Но тридцать евро это не триста и не три тысячи евро. Пока тяжелая книга в рюкзаке скорее признак снобизма или плохой привычки.»
Мы снова смеемся. Я напоминаю ему его давние слова о том, что за свои плохие привычки он ещё может пока платить. Он говорит: «Гы. Где-то так и есть.»
В этот момент в кабинет возвращается Штау. Выпрыгивает на диван и долго топчется, выбирая себе удобное место. Эм смотрит на него. Буркает ему: «Да ложись уже давай, задницей не свети.»
А потом говорит мне: «Кажется, мы возвращаемся туда, где бумага стоила тех слов, которые на ней писали, и каждый, кто собирался что-то писать, семь раз примерялся и думал - стоят его мысли той бумаги, которую он у торговца купил. Библиотеки будут собираться, чтобы было что передать по наследству.» «Да. Хорошо, что напомнил. Надо будет выбросить с полок весь хлам.» «Купи читалку и выбрасывай это туда...»
Иногда мы просто разговариваем о чём-то странном и абсолютно неважном. Просто чтобы разговаривать. Потому, что и разговор - это роскошь. Как книга в рюкзаке. Может быть.
Він повертається з Мілану пізно увечері, заходить до своєї квартири, не роздягаючись, валиться на диван, простягає ноги, руки закладає за голову, і доки кіт Штау масажує йому бік і живіт важкими пазуристими лапами, лежить, дивиться кудись в перспективу, а потім раптом промовляє до мене: «Знаєш, про що я подумав?»
«Про що?» - Питаю я. Бо, про що би він не подумав, я хочу це знати. Навіть якщо саме ця його думка — якась чергова охріненна хєрня, що прийшла йому в голову зі втомою і злістю на всіх, з чиєї вини він повинен був мотатися до Мілана з хворою ногою, та ще й ламаючи свої плани на святі вихідні.
«Там, у Мілані, був один такий собі Марко...» «З тих, кому ім'я Марко вже як діагноз?» «Мабуть, що так. Так от. Був цей Марко. Працювали. Працювали. Пішли пообідати. Я витяг телефон і поклав поруч на стіл, бо чекав на дзвінок, і він глянув та і спитав, чи не хочу я поміняти апарат на новішу модель. А потім, коли ми вже закінчили працювати і мене підвозили в аеропорт, я дістав книжку і почав читати, щоб ні з ким не довелось розмовляти. І він знову подивився і знову такий з запитанням, чи знаю я, що існують спеціальні такі електронні читалки, в які можна закачати силу-силенну книг.» «Він вижив після цього?» «О, так. Там же були свідки. Водій. І Лос. І Аліса, що поверталася зі мною в Берлін.» «Ще одному Марко пощастило.» «Та їм же завжди щастить...»
Він сміється і Штау, відштовхнутий його сміхом, перестає ластитися і робити масаж, встає, розвертається і йде з дивану й з кімнати.
«Ну так.» «Що ну так?» «Подумав. Про що ти подумав?» «Аа-а. Так. Дійсно. Я поки сюди летів звідтіля думав про ознаки майбутнього. Про те, що в найближчі часи у кожної мавпочки з дитсадка вже буде по три гаджети в кожній руці і ось ось вони навіть букви писати вчитися будуть стілусом на графічному планшеті, а не в зошитах з гномами. Все це приладдя стане настільки доступним і так швидко буде застарівати і змінюватись, що люди типу Марко навіть не будуть встигати зацінити модель і висміяти гівнюка, який все ще носиться з шостим айфоном. Особливо, якщо у гівнюка айфон служить закладкою в книжку. Бо паперові книги й папір взагалі тоді стануть ознакою статків і ее-е-е елітарності. Всі качатимуть тексти в читалки, тексти на папері будуть коштувати дуже дорого і видаватимуться зовсім невеликими накладами. І, мабуть, лише ті тексти, які вже є класикою чи мають нею стати всі шанси. Ніхто не буде просирати папір на одноразові романи. Навіть одноразові підгузки, прокладки і стрічки паперові для підтирання засраних дуп відійдуть у сиве минуле. І ось тоді дівчата типу Аліси будуть у свої інстаграми викладати красиві вранішні фотки, де замість діора і тіфані на туалетному столику у кадр, немов випадково, буде потрапляти краєчок м'якої обкладинки кинутої на ліжку книжки. Як статус. Як сигнал — я людина, яка може собі дозволити не економити срані дерева сраних лісів Амазонки.» «Уу-у. Можливо ти правий. Але вже зараз гарно зроблені книжки — майже розкіш.» «Так. Але тридцять євро це не триста і не три тисячі євро. Поки що важка книжка у рюкзаці скоріше ознака снобізму або поганої звички.»
Ми знову сміємося. Я нагадую йому його давні слова про те, що за свої погані звички він ще може поки що платити. Він каже: «Ги. Десь так воно й є.»
В цей момент у кабінет повертається Штау. Вистрибує на диван і довго товчеться, вибираючи собі зручне місце. Ем дивиться на нього. Промовляє йому: «Та лягай вже давай, дупою не світи.»
А потім каже мені: «Здається, ми повертаємося туди, де папір коштував тих слів, які на ньому писали, і кожен, хто збирався писати щось, сім раз примірявся і думав — чи коштують його думки того паперу, що він у торговця купив. Бібліотеки збиратимуть, щоб передати у спадок.» «Так. Добре, що нагадав. Треба буде викинути з полиць увесь мотлох.» «Купи читалку і перекидай це туди...»
Іноді ми просто розмовляємо про щось дивне і неважливе. Просто щоб розмовляти. Бо і розмова - це розкіш. Як книжка у рюкзаці. Може бути.
Иногда мы просто разговариваем. И это так странно. Удивительно иметь человека, с которым можно всегда поговорить, даже когда его нет дома и в городе и на проводе телефонном.
Он возвращается из Милана поздно вечером, заходит в свою квартиру, не раздеваясь, валится на диван, вытягивает ноги, руки закладывает за голову, и пока кот Штау массирует ему бок и живот тяжелыми когтистыми лапами, лежит, смотрит куда-то далеко в перспективу, а потом вдруг говорит мне: «Знаешь, о чём я подумал?»
«О чём?» - спрашиваю я. Потому, о чём бы он ни подумал, я хочу это знать. Даже если именно эта его мысль - какая-то очередная охрененная херня, которая пришла ему в голову с усталостью и злостью на всех, по чьей вине он должен был мотаться в Милан с больной ногой, да ещё и ломая свои планы на выходные святые.
«Там, в Милане, был один такой себе Марко...» «Из тех, кому имя Марко уже как диагноз?» «Пожалуй, что да. Так вот. Был этот Марко. Работали. Работали. Пошли пообедать. Я вытащил телефон и положил рядом на стол, потому что я ждал звонка, и он взглянул и спросил, не хочу ли я поменять аппарат на модель поновее. А потом, когда мы уже закончили работать и меня подвозили в аэропорт, я достал книгу и начал читать, чтобы ни с кем не пришлось разговаривать. И он снова посмотрел и опять такой с вопросом, знаю ли я, что существуют специальные электронные читалки, в которые можно закачать множество книг.» «Он выжил после этого?» «О, да. Там же были свидетели. Водитель. И Лос. И Алиса, которая возвращалась со мною в Берлин.» «Ещё одному Марко повезло.» «Но им же всегда везёт...»
Он смеётся и Штау, оттолкнутый его смехом, перестаёт ластиться и делать массаж, встаёт, разворачивается и идёт прочь с дивана, и уходит из комнаты.
«Ну и.» «Что ну и?» «Подумал. О чём ты подумал?» «Аа-а. Да. Действительно. Я пока сюда оттуда летел думал о признаках будущего. О том, что в ближайшие времена у каждой маленькой обезьянки с детсада уже будет по три гаджета в каждой руке и вот вот они даже буквы писать учиться будут стилусом на графическом планшете, а не в тетрадочках с гномами. Все эти принадлежности станут настолько доступными и так быстро будут устаревать и меняться, что люди типа Марко даже не будут успевать заценить модель и высмеять говнюка, который всё ещё носится с шестым айфоном. Особенно, если у говнюка айфон служит закладкой для книги. Потому, что бумажные книги и бумага вообще тогда станут признаком достатка и ээ-э-э элитарности. Все будут качать тексты в читалки свои, тексты на бумаге будут стоить очень дорого и издаваться будут тиражами совсем небольшими. И, пожалуй, только те тексты, которые уже являются классикой или имеют все шансы стать нею. Никто не будет просерать бумагу на одноразовые романы. Даже одноразовые подгузники, прокладки и ленты бумажные для подтирки засранных задниц уйдут в седое прошлое. И вот тогда девушки типа Алисы будут в свои инстаграмы выкладывать красивые утренние фотографии, где вместо диора и тифани на туалетном столике в кадр, словно случайно, будет попадать краешек мягкой обложки на кровати брошенной книги. Как статус. Как сигнал - я человек, который может себе позволить не экономить сраные деревья сраных лесов Амазонки.» «Уу-у. Возможно ты прав. Но уже сейчас хорошо сделаные книги - почти что роскошь.» «Да. Но тридцать евро это не триста и не три тысячи евро. Пока тяжелая книга в рюкзаке скорее признак снобизма или плохой привычки.»
Мы снова смеемся. Я напоминаю ему его давние слова о том, что за свои плохие привычки он ещё может пока платить. Он говорит: «Гы. Где-то так и есть.»
В этот момент в кабинет возвращается Штау. Выпрыгивает на диван и долго топчется, выбирая себе удобное место. Эм смотрит на него. Буркает ему: «Да ложись уже давай, задницей не свети.»
А потом говорит мне: «Кажется, мы возвращаемся туда, где бумага стоила тех слов, которые на ней писали, и каждый, кто собирался что-то писать, семь раз примерялся и думал - стоят его мысли той бумаги, которую он у торговца купил. Библиотеки будут собираться, чтобы было что передать по наследству.» «Да. Хорошо, что напомнил. Надо будет выбросить с полок весь хлам.» «Купи читалку и выбрасывай это туда...»
Иногда мы просто разговариваем о чём-то странном и абсолютно неважном. Просто чтобы разговаривать. Потому, что и разговор - это роскошь. Как книга в рюкзаке. Может быть.
