Certainly.

Змій – десь високо в небі – сидить у літаку й читає якусь популярну дурню на тему магічності жіночого тіла. Читає мовчки двадцять хвилин. Зітхає тихо, майже нечутно, кожні дві або три. Нарешті не витримує і видихає повітря зі словами: «Господи, дай нам дожити до тих благословенних часів, коли люди зрозуміють, що народжувати нащадків – то побут, і перестануть писати, що магія жіноча залежить від такої фігні як фертильність...»

Весь кібуц відривається від своїх справ, щоб спитати: «Ти збираєшся прожити ще років двісті?» «Триста?» «П'ятсот?» «До другого пришестя?!» «Завжди?!!»

Змій знімає окуляри і кладе їх на стіл відкидний, потім кидає чтиво в той кошик, з якого він його витяг, накриває руками лице і говорить: «Заткніться.» Хтось тягнеться, щоб погладити його по голові зі словами: «Ну, не плач, майнелібе, обіцяю, ти доживеш.» Хтось додає: «Ага, якщо кинеш курити і слідкуватимеш за рівнем холестерину в крові…»



Змій щось бухтить у долоні про те, що якщо ми його так дражнитимемо, то зі всього кібуцу хоч до чогось доживе тільки він, а жоден з нас не доживе, бо він нас усіх покидає в річку в мішках з-під картоплі. Хтось сміється. Я кажу: «Тобі не варто читати все те, що люди залишають в орендованому літаку в якості розважальної літератури для вбивання часу. Ти розчаровуєшся і перестаєш любити людей.» ( . . . )