Про нестрашні страшні сни.

Днями чоловіку моєму приснився сон. Про те, як він сидів десь у компанії, яка обговорювала цікаве щось й пліткувала. Й – по сюжету того сну – він також хотів щось сказати, але всі навколо нього так торохтіли, так голосно і багато балакали, що він просто не встигав упіймати паузу і вставити у неї хоч слово.

Коли він прокинувся – розповів про сон цей мені і сказав: «Здається, це був не мій сон, а когось з нашого навколишнього базальту.» Я сказала: «Угу, дуже схоже на те.»

А потім пішла по близьким порозпитувати, чиє сновидіння бігає по головах чужих. До Т.В. також прийшла.Він спитав про сюжет, а потім сказав: «Так. Це був мій сон. Це був мій кошмар. Один з тих, що про втрату контроля й повертаються час від часу.»



Я на це відповіла: «Як цікаво. Бо Олесь не сприйняв цей сон як кошмар...» А Т.В. заіржав: «Ну, авжеж, щоб цей сон був кошмаром, треба бути мною, мабуть.» ( . . . )