A.L. + T.T.R. 14

2.
Не знаю, чому, зібравшись піти і йдучи вже, раптом зупиняюся у одному з коридорів, хапаюсь за дверну ручку і заходжу до туалету.

Ні, це не той. Не той туалет, де колись у нас з ним був перший наш справжній, справжнісінький поцілунок. Але схожий, авжеж. Вони, туалети, тут, у будівлі міністерства, мабуть однакові всі.

Стою, опершись спиною на двері. Чекаю, поки там, в коридорі стихнуть усі голоси, поки люди, що вийшли за мною з дурнуватого того зібрання, пройдуть повз і розійдуться всі по домівках своїх.

3.
Стою так довго, мабуть. Прислухаюсь до шуму, а потім тиші і вже збираюся виходити з туалету та йти. Аж раптом чую його.



Чую кроки, які впізнаю будь де й будь коли. Й він не просто крокує коридором, він йде до дверей, за якими стою. Сіпає ручку. Коротко стукає. Говорить: «Ну, відчини! Драко, ти мене чуєш? Будь ласка, дай мені зайти. Відчини.» ( . . . )

A.L. + T.T.R. 15

8.
Не знаю, чи хтось інший би стримався після такої заяви. Не зміг. Зареготав. А коли відсміявся, спитав: «Ти зараз пожартував? Так же ж, Поттере? Ти ж не серйозно оце?»

Вдивляюсь в його обличчя. Бачу, що це він серйозно таки. Він не жартує. Авжеж. «Поттере…» - Промовляю. – «Гаррі. Любий, ти що? Вільний? Я вільний? Я завжди сам по собі? Ти мариш, чи ти осліп? Не бачиш тих ланцюгів, якими я до тебе прикутий? Я всі ці роки не те, що піти не можу, відійти від тебе не здатен…» «А ти хочеш піти?»

Сплескую руками: «Ну, от. Це все, що ти почув?..» «Драко, ти хочеш піти?» - Перепитує. Напружений, переляканий майже. – «Драко?! Ти…» «Не хочу! Не хочу!! Заткнись вже. Не хочу я від тебе піти.»

«Ти мене…» «Іноді лякаю. Я знаю.» - Його за плечі беру і до себе тягну, пригортаю, вкладаю щокою на шию свою. – «Я знаю, що іноді я буваю таким. Дуже недобрим. Пробач.»

Поступово його відпускає. Він обіймає мене руками, що все ще дрижать. Пхикає мені в шкіру: «Не уявляю тебе іншим. Не типовим ее-е Мелфоєм. Кимсь. Якимсь. Не таким.»

«Іншим би ти мене не любив.» - Промовляю і він відхиляється, щоб посміхнутись мені. Говорить: «Може і так.» А потім неочікувано навздогін: «Драко, можна я тебе поцілую?»

9.
Не знаю, чи зможу колись на подібне питання відповісти йому: «Ні.» Кажу: «Так. Давай, поцілуй.»

Останній склад: «Луй…» кажу вже у губи йому. Він штовхає мене у бік раковин, припіднімає, садовить на кам’яний стіл, стає між моїми ногами і, схопивши за потилицю, пригнувши до себе, цілує.

Спочатку відчуваю лиш губи, що, мов кошенята сліпі, шукають тепло на моєму лиці. Знаходять. Прилипають. Присмоктуються. Віддаю йому губи свої, але вже за мить він хоче ще більше і розмикає мої вуста язиком. ( . . . )