S.N. + D.D.B. 3

Здається, Уляні таки доведеться програти мені це парі і купити своїм дітям хом'яка разом з кліткою, колесиком і приданим іншим.

Бо не знаю - як далі буде та поки що мене ця розвага навіть тішить, мабуть. І я навіть здогадуюсь вже - чому тішить мене це.


*** *** *** *** *** *** *** *** *** ***
3.
Він цілує мене. Завмирає, просто притулившись губами до моїх вуст. Затримується на кілька секунд. Розуміє, що я не відгукуюсь на його поцілунок. Чекає ще мить. Сподівається, мабуть. Потім відхиляється знову і питає: «І що ти зараз робиш?» «Те, що і завжди.» - Відповідаю я. «Дражниш мене?» «Випробовую, брате.» ( . . . )

S.N. + D.D.B. 4

4.
«Тому, що ти тупий.» - Кажу я. А він знову заперечує: «Ні, я не тупий!» І при цьому ще й намагається жбурнути свою склянку порожню і поцілити в мене.

Але склянка лише пролітає крізь голову фантома мого, вдаряється об підлогу і на друзки розбивається.

«Дідько! Та що ж це таке!» - Гиркає він. «Та звісно!» - Сміюсь я. – «Ти не тупи-и-ий. Просто не достатньо розумний, щоб усвідомити мить, коли я залишаю тобі свою копію, а сам переходжу за спину твою.»

Він обертається, дивиться на мене і я підіймаю уверх свою цілу і ще наполовину наповнену склянку, що досі тримаю в руках, і кажу: «Твоє здоров’я, тупий!»



«Навчи мене!» - Говорить він раптом. Я вимушений визнати, що чекав будь яких слів, та тільки не цих, тож якусь хвильку я просто дивлюся на нього, рота відкривши: «Що що?» ( . . . )

S.N. + D.D.B. 5 6 7

5.
Я провалююсь в непритомність, не встигаючи дізнатися, чи встиг він підхопити мене до того, як я впав.

А, коли я повертаюся у свідомість з темряви й тиші і відкриваю очі, перше, що я бачу – обличчя його.

Він сидить на підлозі. Я на підлозі лежу. Моя голова – у нього на стегні і він притримує її однією рукою. Здається, що до того, як я очі відкрив, він навіть дозволив собі гладити мою голову, бо моє волосся все ще пропущене крізь його напружені пальці і затиснуте в кулакові.

«Ти мене налякав.» - Промовляє він. Обличчя його дійсно стривожене, а у оці – переляк легкий.

Я намагаюсь позбавитись від необхідності догравати сцену сентиментальну. Питаю саркастично: «Заєбав помирати у тебе на руках, хочеш сказати?»



Він морщиться, як від болю зубного. Хитає головою. Підіграє мені, промовляючи: «А що, як залишитись зовсім самому буде ще гірше, ніж залишитися з тобою лиш, брате?» «Не сси.» - Кажу я. – «Будемо жити довго і щасливо. І помремо в один день. Тільки я спочатку, ти потім.» ( . . . )