S.N. + D.D.B.

Цей допис можна пропускати. Бо він, по-перше, на спір був написаний, а, по-друге, щоби Ем подражнити.

І, насправді, мого власно в тексті майже нічого немає. Частина тексту – це просто парафраза фільму. Частина тексту – просто опис початку однієї любові, що розгорталась буквально на очах, або перед очима.

Я просто зліпила одне з іншим, бо мала, мабуть, поділитися якщо не досвідом, то дивним цим відчуттям від життя, і якому ніколи нічого не буває випадковим, навіть фільми нескладні і романи чужі.

*** *** *** *** *** *** *** *** *** ***
І от стою у дверях капітанської каюти величезного космічного корабля і дивлюся на те, як він роздивляється своє обличчя у дзеркалі.

Він не бачить мене поки що, бо наливає собі якогось пійла, а потім стирчить зі склянкою перед своїм відображенням. Він так довго тримає в руці свою склянку, що, мабуть, й забув вже, що хотів чогось випити.

Він торкається свого обличчя вільною рукою. Пальцями проводить по шкірі скроні, вилиці і щоки, немов намагаючись пригадати – які були відчуття від пальців на шкірі, коли там, де зараз дірку прикриває гладенька пластинка із темного золота, було ще його праве око.



Я не можу дивитися на це і роблю кілька кроків, щоб він побачив і моє відображення теж. Я встаю в нього за спиною і промовляю: «Тобі личить…» Я кажу це і розумію, що я навіть не брешу, як завжди. ( . . . )