N.F. + Т.T.R. + A.L. 82
Apr. 14th, 2023 04:10 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
anna_amargo2021 рік 11 серпня 23:19
Мені варто лише прочинити трішечки двері в кімнату Лілі, щоб зрозуміти, що вона, зморена насиченим днем, давно вже спить і зразу ж піти.
Біля відчинених дверей кімнати Албуса й Скорпіуса я залишаюся довше, бо спостерігаю за Драковим оленем, який досі не розвіявся, не перетворився на світловий пил. Перед тим, як зачинити двері й піти я з п’ять хвилин дивлюся як він непорушно стоїть посеред кімнати на рівній відстані від обох ліжок і відображається у двох дзеркалах і у незапнутому вікні.
А коли я нарешті доходжу до старшого сина, я бачу, що він не спить, а сидить за столом. Я хвилину стою в відчинених дверях, сподіваючись, що Джеймс відчує мою присутність, потім стукаю по лутці. Й син за звичкою, перед тим, як озирнутись, прикриває собою те, що лежить перед ним на столі.
Я питаю: «Можна зайти?» Він киває на диванчик біля столу, вже наполовину похований під купою життєво необхідних юній людині речей.
Я прибираю книги, старий побитий квафел, з десяток умовно чистих футболок, сідаю і намагаюся не дивитись на те, що Джей ховає під рукою, покладеною незручно на стіл. Кажу: «Школа за десять днів. Ти прекрасно знаєш, що маєш вже входити у режим. Це останній рік і це дуже важливий рік. Ти не потягнеш і програму, і факультативи, і квідич, і свої експерименти якщо спатимеш по п’ять годин.»
«Так. Я знаю. Я зараз ляжу.» - Буркає Джеймс. Я питаю: «Я можу йти? Чи ти таки хотів щось сказати чи спитати тепер?»
Син кидає на мене швидкий погляд, дуже схожий на той, яким дивиться іноді Гаррі, намагаючись оцінити мій настрій і зрозуміти, вдала чи ні зараз мить щоб щось мені розповісти.
Я терпляче чекаю і Джеймс піднімає лікоть зі столу і посуває в мій бік стосик паперів. Не дивлячись мені у вічі промовляє: «Я отримав листи. За останній тиждень я отримав кілька листів. Ну, насправді, багато. Не тільки від друзів й не тільки від грифіндорців. Знаєш, навіть зі…» «Що?» - Питаю я. – «Навіть зі Слизерину написало кілька людей?»
Син посміхається: «Ей. Це не смішно. Мені написав навіть Хіггс. Ти пам’ятаєш? Це той відбивайло, який позаминулого року мене мало не вбив.» «Мерліне мій, Джей.» - Не можу стримати непедагогічного хихотіння. – «Це була невеличка гуля. Маленька гулічка на голові. А ти влаштував концерт і змусив усіх хвилюватись. Мені навіть Теренс, батько Тобіаса, писав, щоби вибачитися і запевнити мене, що твоя травма була прикрим випадком, і його син вбивати тебе не хотів…»
Джеймс відмахується зі словами: «Так я і повірив.» Потім переводить погляд з мене на папери. Говорить: «Так от. Я про це… Ма, ти не думай, що я проти. Мені подобається цей дім. Прямо дуже. Й мені правда подобається містер Мелфой.» «Драко.» «Так, Драко. Правда. Він правда класний. І навіть його старий цікава людина, він привіз ці мітли й ми сьогодні вранці говорили про деякі артефакти… Ну, це неважливо. Я хочу сказати, що я не проти і я розумію. Ну, розумію, чому ви з батьком тут…»
«Але?» - Я вирішую синові допомогти. – «Ти отримав листи.» «Так.» - Джей хапається за мою пропозицію скоротити вступну частину промови. – «Я отримав листи від купи людей. Й всі вони обережно натякають на те, що хоча Віщун нічого такого про нашу родину не пише…»
«Й не напише.» - Кажу, бо знаю, що Джеймс добре запам’ятав Ріту Скітер і його колись прикро вразило те, що вона плела про Гаррі та про нашу сім’ю. Думаю, що можливо, він навіть пам’ятає про те, як Ріта була розізлила мене. Тож я говорю: «Не хвилюйся. Віщун нічого про нас не напише.»
У сина відвалюється щелепа: «Имм-м. Ма. Ти впевнена?» «Так. Я впевнена. Драко цю газету купив.» «А так можна було?!» - Він навіть забув, що рота можна закрити. Я киваю і син промовляє: «Я сказав, що містер Драко Мелфой дійсно класний? Забудь. Він геній. Він тепер мій особистий приклад успішного приборкувача чудовиськ, мій супергерой.»
Я сміюсь і пальцем вказую на листи, що лежать на столі, пропонуючи повернутись до них. Джеймс говорить: «Окей. Ніхто нічого про це не друкує скандального. Але ходять чутки. І мої колишні однокурсники пишуть мені листи…» «Спонукані батьками, авжеж.» - Вставляю я і Джеймс робить гримаску й говорить: «Ти мене розумієш.»
Він наче соромиться того, що йому доводиться це промовляти уголос, але каже: «Деякі зовсім прості й зразу питають, чи правда ви з татом й Мелфой. Деякі намагаються бути більш делікатними. Пишуть, що у них залишились якісь мої речі, або книжки і питають, чи не варто їх занести мені, коли вони приїдуть у Лондон.»
Син нарешті підіймає на мене очі. Я питаю: «А Пікс?» «Ну.» - Кидає на мене погляд швидкий. – «Пітер же мій ліпший друг. Я йому зразу все розповів. Від нього нормальні листи. Сьогодні ввечері він написав, що якщо я візьму в академію ту мітлу, яку подарував старий Мелфой, він з заздрощів або лусне, або мене прокляне…»
«От бачиш.» - Говорю. – «Як все просто. Якщо ти зміг написати правду найкращому другу, то й іншим зможеш також.»
Джеймс ошелешено дивиться: «Ти хочеш сказати, я всім маю відповісти?»
«Звісно.» - Кажу, встаючи. Наближаюсь до сина й кладу йому руки на плечі. – «Відповідай їм усім. І всім пиши правду. Тим, хто питає, чи я, тато й Мелфой, відписуй, що правда, так ми і живимо. Тим, хто цікавиться, куди тобі книжки завезти, пиши, що ти зараз не в Лондоні, але якщо вони раптом проїздитимуть Вілтширом, то можуть завернути сюди…»
Джеймс регоче, коли я ляскаю його по плечі й схиляюсь, щоби поцілувати у голову, що тепер можу зробити лише коли він сидить. Каже: «Добре. Так всім і напишу.» «Але не зараз.» - Попереджаю. – «Будеш займатися цим уже вранці. Зараз бігом прямо в ліжко.» «Так.» - Сміється. – «Я вже ляг. Я вже сплю.»
Мені варто лише прочинити трішечки двері в кімнату Лілі, щоб зрозуміти, що вона, зморена насиченим днем, давно вже спить і зразу ж піти.
Біля відчинених дверей кімнати Албуса й Скорпіуса я залишаюся довше, бо спостерігаю за Драковим оленем, який досі не розвіявся, не перетворився на світловий пил. Перед тим, як зачинити двері й піти я з п’ять хвилин дивлюся як він непорушно стоїть посеред кімнати на рівній відстані від обох ліжок і відображається у двох дзеркалах і у незапнутому вікні.
А коли я нарешті доходжу до старшого сина, я бачу, що він не спить, а сидить за столом. Я хвилину стою в відчинених дверях, сподіваючись, що Джеймс відчує мою присутність, потім стукаю по лутці. Й син за звичкою, перед тим, як озирнутись, прикриває собою те, що лежить перед ним на столі.
Я питаю: «Можна зайти?» Він киває на диванчик біля столу, вже наполовину похований під купою життєво необхідних юній людині речей.
Я прибираю книги, старий побитий квафел, з десяток умовно чистих футболок, сідаю і намагаюся не дивитись на те, що Джей ховає під рукою, покладеною незручно на стіл. Кажу: «Школа за десять днів. Ти прекрасно знаєш, що маєш вже входити у режим. Це останній рік і це дуже важливий рік. Ти не потягнеш і програму, і факультативи, і квідич, і свої експерименти якщо спатимеш по п’ять годин.»
«Так. Я знаю. Я зараз ляжу.» - Буркає Джеймс. Я питаю: «Я можу йти? Чи ти таки хотів щось сказати чи спитати тепер?»
Син кидає на мене швидкий погляд, дуже схожий на той, яким дивиться іноді Гаррі, намагаючись оцінити мій настрій і зрозуміти, вдала чи ні зараз мить щоб щось мені розповісти.
Я терпляче чекаю і Джеймс піднімає лікоть зі столу і посуває в мій бік стосик паперів. Не дивлячись мені у вічі промовляє: «Я отримав листи. За останній тиждень я отримав кілька листів. Ну, насправді, багато. Не тільки від друзів й не тільки від грифіндорців. Знаєш, навіть зі…» «Що?» - Питаю я. – «Навіть зі Слизерину написало кілька людей?»
Син посміхається: «Ей. Це не смішно. Мені написав навіть Хіггс. Ти пам’ятаєш? Це той відбивайло, який позаминулого року мене мало не вбив.» «Мерліне мій, Джей.» - Не можу стримати непедагогічного хихотіння. – «Це була невеличка гуля. Маленька гулічка на голові. А ти влаштував концерт і змусив усіх хвилюватись. Мені навіть Теренс, батько Тобіаса, писав, щоби вибачитися і запевнити мене, що твоя травма була прикрим випадком, і його син вбивати тебе не хотів…»
Джеймс відмахується зі словами: «Так я і повірив.» Потім переводить погляд з мене на папери. Говорить: «Так от. Я про це… Ма, ти не думай, що я проти. Мені подобається цей дім. Прямо дуже. Й мені правда подобається містер Мелфой.» «Драко.» «Так, Драко. Правда. Він правда класний. І навіть його старий цікава людина, він привіз ці мітли й ми сьогодні вранці говорили про деякі артефакти… Ну, це неважливо. Я хочу сказати, що я не проти і я розумію. Ну, розумію, чому ви з батьком тут…»
«Але?» - Я вирішую синові допомогти. – «Ти отримав листи.» «Так.» - Джей хапається за мою пропозицію скоротити вступну частину промови. – «Я отримав листи від купи людей. Й всі вони обережно натякають на те, що хоча Віщун нічого такого про нашу родину не пише…»
«Й не напише.» - Кажу, бо знаю, що Джеймс добре запам’ятав Ріту Скітер і його колись прикро вразило те, що вона плела про Гаррі та про нашу сім’ю. Думаю, що можливо, він навіть пам’ятає про те, як Ріта була розізлила мене. Тож я говорю: «Не хвилюйся. Віщун нічого про нас не напише.»
У сина відвалюється щелепа: «Имм-м. Ма. Ти впевнена?» «Так. Я впевнена. Драко цю газету купив.» «А так можна було?!» - Він навіть забув, що рота можна закрити. Я киваю і син промовляє: «Я сказав, що містер Драко Мелфой дійсно класний? Забудь. Він геній. Він тепер мій особистий приклад успішного приборкувача чудовиськ, мій супергерой.»
Я сміюсь і пальцем вказую на листи, що лежать на столі, пропонуючи повернутись до них. Джеймс говорить: «Окей. Ніхто нічого про це не друкує скандального. Але ходять чутки. І мої колишні однокурсники пишуть мені листи…» «Спонукані батьками, авжеж.» - Вставляю я і Джеймс робить гримаску й говорить: «Ти мене розумієш.»
Він наче соромиться того, що йому доводиться це промовляти уголос, але каже: «Деякі зовсім прості й зразу питають, чи правда ви з татом й Мелфой. Деякі намагаються бути більш делікатними. Пишуть, що у них залишились якісь мої речі, або книжки і питають, чи не варто їх занести мені, коли вони приїдуть у Лондон.»
Син нарешті підіймає на мене очі. Я питаю: «А Пікс?» «Ну.» - Кидає на мене погляд швидкий. – «Пітер же мій ліпший друг. Я йому зразу все розповів. Від нього нормальні листи. Сьогодні ввечері він написав, що якщо я візьму в академію ту мітлу, яку подарував старий Мелфой, він з заздрощів або лусне, або мене прокляне…»
«От бачиш.» - Говорю. – «Як все просто. Якщо ти зміг написати правду найкращому другу, то й іншим зможеш також.»
Джеймс ошелешено дивиться: «Ти хочеш сказати, я всім маю відповісти?»
«Звісно.» - Кажу, встаючи. Наближаюсь до сина й кладу йому руки на плечі. – «Відповідай їм усім. І всім пиши правду. Тим, хто питає, чи я, тато й Мелфой, відписуй, що правда, так ми і живимо. Тим, хто цікавиться, куди тобі книжки завезти, пиши, що ти зараз не в Лондоні, але якщо вони раптом проїздитимуть Вілтширом, то можуть завернути сюди…»
Джеймс регоче, коли я ляскаю його по плечі й схиляюсь, щоби поцілувати у голову, що тепер можу зробити лише коли він сидить. Каже: «Добре. Так всім і напишу.» «Але не зараз.» - Попереджаю. – «Будеш займатися цим уже вранці. Зараз бігом прямо в ліжко.» «Так.» - Сміється. – «Я вже ляг. Я вже сплю.»
