And afterwards?

[anna_amargo]

Потім колись вона скаже йому, стоячи перед дзеркалом і дивлячись на його відображення, що вона завжди знала. Вона так і скаже. Я завжди знала, що ви з ним не просто так. Я, як тільки побачила вдвох вас, знала це. Знала це завжди.

Вони збиратимуться у місце, де я на них буду чекати. Вона буде стояти перед дзеркалом, макіяж поправлятиме і раптом скаже, що знала завжди. А потім здивується. Ти що, не помічав? Ти не знав, що я знаю?

Він вирячиться спочатку. Потім засміється. Потім скаже секундочку. Зателефонує мені і я подумаю, що зустріч скасовується, що щось у них не зростається і мені стане тоскно, але через мить я сміятимусь теж. Боже, який ти. Який ти нетямущий. Не спостережливий. Ти.



Ти хочеш сказати, що знав, що вона знала? Він буде майже вмовляти мене. Скажи ні. Скажи ні. Він молитиме. Майже. Скажи ні, бо я не хочу бути єдиним дурнем у цій родині. Будь ласка.

Я скажу. Так. Звичайно я знав, що вона знає. Завжди. Це очевидно. Ну. Ну, чого ти? Ну. Любий. Я назву його повним ім’ям. Я дотягнуся, щоб запустити пальці в волосся його, погладити по голові. Він перестане реготати. Скине долоню мою. Поставить повітря стіною. Скаже. Не треба. От не треба мене жаліти тепер. Завжди ви так. Чого було б не сказати тоді?

Я приберу руку. Вимкну телефон. Дочекаюся, коли доїдуть. Потім у темряві, під бубніння і дзвін, нахилюсь до нього, стисну лікоть. Спитаю, що ми мали сказати. Бовдуре, що ми мали сказати, якщо все було очевидно і так. І він видихне зле все з легень, складе руки на грудях і накриє долонею мої пальці, що триматимуть його лікоть весь час, поки спектакль не скінчиться.

Потім колись вона схилиться до мене в фіналі і прошепоче мені гаряче у вухо, торкаючись шкіри губами. Він дується ще? Ні. Його вже попустило. То може зразу з цього театру додому? Може не треба до Марка?

Я передам йому запитання. Він пальцями відповість. Так. Окей. Стисне і відпустить. Я ще встигну усвідомити, мабуть, що аплодую не людям на сцені. Йому.

Потім вона колись скаже, що знала це завжди. Ми стоятимемо перед дзеркалом і вона витиратиме зелень і позолоту з повік, посміхнеться і скаже. Це було так очевидно. Так незвичайно прекрасно. Ви були такі молоді. Він намагався з усіх своїх сил не дивитися на обличчя твоє і постійно дивився на руки. Я тоді ще подумала чомусь, що якщо ти потрапиш у заміс якийсь з бійкою, стріляниною і тобі пострілом в голову рознесуть все обличчя, він буде та єдина людина у світі, яка зможе в поліції упізнати тебе. Просто подивившись на руки.

Потім вона засміється. Він зайде у ванну кімнату, візьме щітку зубну, подивиться на мене, на неї. Що? Про що ви? Ви чого смієтеся? Та так. Скажу я. Коли ми познайомилися з нею, вона фантазувала про те, як мені випускають обійму у голову, а ти на упізнанні у поліцейському морзі над трупом моїм побиваєшся. Побиваюся? Так. Угу. Гірко плачеш. Ридма буквально ревеш.

Потім вона скаже, що ми не міняємось. Зовсім. Ви завжди такі. Скаже вона, посміхаючись моєму відображенню. Простягне руку вологу і підніме мені з лоба волосся. Він крізь піну від пасти намагатиметься пробелькотіти щось. Що? Перепитає вона. Що ти там, милий, говориш?

Потім вона попросить його сплюнути і повторити. І, поки він буде пасту спльовувати і рот полоскати, я відповім їй. Скажу. Він говорить, що тепер розуміє, чому ти вибрала тоді не мене, а його.

Потім вона подивиться на нього. Розумієш? Спитає вона, піднявши здивовано брови. Так. Скаже він, прикладаючи до підборіддя рушник. Так, я розумію, що я твій чоловік тільки тому, що мене, на відміну від нього, важко уявити у морзі з простріленою головою…

Потім вона скаже.
Потім вона відображенню посміхнеться.
Потім вона засміється для нас двох.