Жила-була Мор Марнат,

[anna_amargo]

Дуже розумна книжка. Тираж у неї, правда, був зовсім невеликий – на 12 лютого 2010 року – всього 7657 екземплярів – по штуці на душу. Зате зарозумілості у кожного рядка й у будь-якої літери книжки тієї було більш ніж предостатньо...

Зарозумілість їй дісталося від першого її автора, мабуть… Автор той знав латину і грецьку, умів читати чужі думки, запалювати вогонь одним клацанням пальців і сказав якось Папі Сильвестру Другому: «Дострибаєшся ти, братику мій, з тією своєю просвітою для народів усіх!»

А ще автор одружився з Каррі, яка не за нього заміж вийти мала колись, і з нею започаткував славний род Моррізів, до якого належу і я.

І якось так сталося, що початок роду мого збігся з початком книги… Тобто, вийшло воно зрозуміло як – напився Анхмар алкогольних напоїв різноманітних на честь народження першого сина і вранці було у нього дуже велике похмілля. Таке страшне й неприємне, що навіть з ліжка злізти він себе змусити не зміг. І сидів отак в простирадлах і в пухових подушках, а голову його (яка й без того боліла вельми була) свердлила якась думка – розумна й оригінальна. Якою він поділитись хотів би в листі до того ж таки Сильвестра, брата свого во Христі.

«Дідько, як недоречно!» - Подумав Анхмар і став по підлозі біля ліжка нишпорити рукою, щоб чимось на чомусь думку ту настирливу таки записати. Але нічого не знайшов, крім винного осаду на дні кружки, яку останньою вчора – у ліжку вже – допивав. От ним він і писав. На тому, що перше потрапило під руку – на другій своїй руці, на шкірі передпліччя.

Розумна людина, звичайно, знайшла б щось більш підходяще - наволочку хоча б, або спину нічної сорочки коханої дружини. Але з розумом у Анхмара мабуть тоді не дуже було. Тому Мор Марнат, розпочавшись так ось, так і далі пішла.
Анхмар писав Сильвестру. Сильвестр, руку поперши свою, написане бачив й на тій же руці пальцем відповідав. Потім до листування підключались люди нові. Друзі Анхмара й Сильвестра. Діти Анхмарові. Діти дітей. На третьому поколінні Книга пішла в кров до всіх, в кого в крові срібло було вже.

В Книзі той все впереміш – передбачення, формули, обряди, ідеї, імена майбутніх. Все, що катав автор собі на руку і воно, накатане, вбиралося і всмоктувалося. Все, що писали йому, для нього і після нього також. Все це вливалося в кров і поступово ставало Чарівною Книгою. Що передається з генами. Зберігається у кожному з нас.

Нащадки автора за це йому дуже вдячні. Особливо ті, кому Мор Марнат відкрилася випадково і несподівано… А вона це любить – отримала людина по зубах під час спортивного змагання; перебрала горілки на весіллі старшої сестри; пірнула невдало в басейн; хрестила у церкві своїй на Третьому Шевченківському мікрорайоні Сар Сіглім (довгих років життя їй) і – ось вона, Книжка, читай її й радуйся… Перед очима помчали слова, безодня розкрилася, незрозуміле прояснилося враз і ти прямо опупів… А тренер тобі махає від лавочки запасних; а гості «гірко» кричать; вода вривається у легені; голосом не своїм волає дитя Боже немовля Антоніна ... Твоє опупівання переростає в опупеоз, але Анхмару те все що? Автор зробив свою справу, автор може відпочивати й робить це вже давно.

Тим більше, що після того, як автор цей самий поставив у себе на ліктьовому згині останню крапку і книгу свою закінчив, від нього в книзі нічого не залежить уже.

Мор Марнат живе сама по собі, сама переписується згідно з новими обставинами... Сама додає в себе нововинайдені формули та ритуали... Сама змінює своїм персонажам титули і іноді навіть імена - був він ендреор Утендора, король Сліз, тобто, а став Еграват Саррат Агріон, як перекласти це я поки що навіть не знаю…

Знаю лише, що Мор Марнат – класна штука, краще за будь-який детектив – бо її, на відміну від Крісті та Сименона, можна перечитувати сто разів і щоразу з хвилюванням – що там буде, батечку Анхмаре, наприкінці твоєї безсмертної праці…