Про мене і Книгу Родоводу.

Я нечасто заходжу на свою сторінку в фейсбуці, бо зазвичай читаю стрічку з того, що понаписано друзями, звідти зразу й пишу – у віконечко над стрічкою з запитанням: «Що у вас, Анна, на думці?»

Але інколи таки заходжу – як оце зараз, щоби знайти один старий допис, під яким були коментарі людини, ім’я якої забула, але пам’ятаю по аватарці, в лице. І тоді буває сюрприз.

Він в тому, що моя сторінка – це якась трагікомедія. Тут вибухи. Тут про Змія смішне. Тут про повернення полонених. Про Магію. Про звільнене під Херсоном село. Тут пісня якась ще оце.

Кажу Ему: «Дивись. Якщо не знати мене – можна подумати, що хазяйка цього акаунту абсолютне куку із множинним розладом особистості.» Ем робить лице і відповідає: «Зараз всі так живуть.» Потім хвильку подумавши додає: «І не тільки в Україні. Vielleicht.»



Та насправді і я і він розуміємо, що це не зараз. Завжди. Множинна особистість, угу. Тисячі. Десятки тисяч людей. Якесь дике число усередині мене. І кожна одиниця з числа цього – особистість.

І добре, якби ці люди були тільки у голові. Але вони – моя кров. Вони – моє тіло. Й я чую не голоси. Не емоції навіть. Я відчуваю все те, що відчувають вони. Страх і любов. ( . . . )