Про Дебати.

Поїздка була спонтанною. Поїздка була дуже дивною. Бо мені сказали: «Здається, ти маєш приїхати і піти на стадіон.» І я погодилась зразу. Ну, майже зразу, окей.

Погодилась, розуміючи, що Ліб вибухне і покриється пухирями й коростою. Бо я є Корве. А Корве має у будь якому протистоянні, де іріранет наявні з обох сторін барикад, зберігати нейтралітет і позицію: «Мир дружба жвачка не бийте один одного сильно!»

Погодилась, бо я і так вже двічі херила правило це і не знайшла в собі жодної причини дотримуватися його тепер, а не похерити втретє. Погодилась, бо відчувала, що в Києві на мене чекає… Хтось. Щось. Я не знаю…



Тож я зібралася і сіла у потяг. Вісім годин читала книжку, яку мені у дорогу видала Антоніна, сказавши, що я, як хороша маман, повинна цікавитись іноді тим, що цікавить дитину мою. Весь цей час з усіх сил намагалася не встрявати в бесіди з подорожніми своїми, які мені не подобалися. І час від часу, коли Київстар воскресав, говорила телефоном із Олівером: «І що там?» «Нічого, сістер, нічого. Вони вже допизділися до того, що недоумок отой от спитав – а хто Сані дозволив їхати на дебати?» «І ти що відповів?» «Матюки опустити? Нічого.» «Ну, то скажи йому, що через те, що формально Сана головна людина в Сімействі, то Сана мені і дозволила. Скажи – Сана спитала у Сани, чи можна Сані поїхати подивитись дебати, і Сана Сані відповіла – звісно їдь, дорогенька…» ( . . . )