Іноді Олесь мені та Змію голосом лагідним зачитує з Інстаграму деякі рекламні пости. Тобто, ті чужі дописи, які йому пропонуються Інстаграмом як людині, що пише про Магію і в Магіє ее-е зацікавлена. Трішки.

Часто це пости з пропозиціями зібратись в якісь дні на якісь магічні ретрити з виготовленням свічок, плетінням вінків під афірмації та пізнанням через Нумерологію коду пробачте душі.

І коли Змій чує пости ці – він спочатку ірже, а потім голосом ще більш лагідним, ніж у Олеся, переповідає Ему всі ті пасажі про кодирування нумерологічне і зламування душ через коди.



А коли це чую я – я, по-перше, згадую розповідь Елелеми про те, як вона років 20 тому потрапила на такий «дамський шабаш» і які враження винесла із пиятики, стрибання над рядами свічок і спільної мастурбації двадцяти великосвітських леді в басейні.

А, по-друге, я б'ю себе по руках, щоб не почати писати пости про те, що вважаю подібні речі – свідомим і несвідомим – шкідництвом. Введенням людей у оману. І знущанням з Магії теж. ( . . . )

Я люблю Елементи. Я багато про них пишу. Я навіть кільком Елементам без Символу Імені цей Символ Імені склала з Рубару й дала. І я рада, що я не одинока у цім.

Олесь відкопав у Марнат Елемент Івасика-Телесика. Який там, у Внутрішній Книжці, у крові кожного з нас давно зберігається, але якого мало хто до сих пір прикликав.

Мало хто, бо, по-перше, він знайомий здебільшого українців, а нас ще десять років тому було дуже мало. Ну, й, по-друге, ніхто з тих, хто таки Елемент цей пізнав, не попіклувався про Символ Імені. А без нього Елементу ніколи не стати по-справжньому затребуваним і популярним.



Тож Символ Імені Олесь Івасику написав. І зробив Символу Імені запуск, після якого він, цей Символ, в Марнат вже потрапив. Й варто було цьому статися, всі раптом побачили, що без діла в Книжці у нас такий Елемент пропадає. Й побігли його викликати. ( . . . )

Стільки було говорено-переговорено про те, що Світ скоро змінюватиметься. Скільки разів повторено, мов мантру, було, що в Світ повернеться Магія і вона штовхне Людство в Майбутнє. Скільки було розмов що і люди у Світі будуть змінюватися також. І от…

Коли це почалось – почулися зі всіх країв стогони. Всім страшно. Всі розгублені й в розпачі. Всі вважають, що краще в жопу комусь запхати усю оцю Еволюцію. Всім все не подобається, бо не так уявляли собі шлях до змін добрі, але налякані люди.

І хз як уявляли. Бо що могло би наводити на думки, що еволюціонувати ми будемо не через біль і переляк, а просто тому, що час зростати над собою прийшов? Що змушувало вважати, що Людство, коли еволюціонувало раніше, проходило зміни ці без якихось проблем?

Особливо цікаво – як Еволюцію уявляли собі всі ті срібні, у яких є Марнат, а в Марнат – купа легенд про попередній стрибок еволюційний, про часи, коли Магія поступилася Мові. ( . . . )

Обіцяла сюди під тегом «Перекладач в Голові» писати частіше про те, як відчувається мова, якої я не знаю, коли я чую її від когось з Базальту. З рота. Або у голову. Обіцяла. Сюди. Але частіше пишу в Фейсбуці про це, бо там у мене начебто записник, куди записати простіше.

От і вчора я написала про те, як мій чоловік сказав мені, що вже треба
думати, що ми дамо в Марафон окрім Рубару у Січні... А я відповіла, що я вже якраз про це думаю, й що – поки Елелема вільна – вона може розповісти про оті свої ритуали для підтримання ваги і краси... Та коли я це казала, встряв Змій зі своїм: «О, так. І Елелема вільна і це якраз тема для Січня.» А Елелема спитала тоді: «А чому саме для Січня? Хіба не треба весь рік...» І Змій сказав Елелемі: «У тебе на телефоні встановлена клавіатура з кирилицею? Дуже раджу загуглити український святковий стіл. Як завжди в картинках...» Елелема щось мовчки потицькала. Й за хвилиночку застогнала щось типу: «Оу. Оу.» А потім сказала: «О. Оцю я перешлю мамі. Щоб в неї був наступний орієнтир, бо той, що був після поїздки по Індії, вона вже пройшла і побила…»

Це був жарт про свята й кількість їжі, й про те, що в родині у Елелеми поступово зріє підозра, що мама на Різдво та ДН спеціально готує таку кількість їжі, щоб вся родина об’їлась і не могла вилізти з-за столів, бо для неї це єдина можливість онуків поруч затримати і поспілкуватись з дітьми. ( . . . )

Коли я в попередньому дописі, тому, що був про мою відлюдкуватість і відмороженість, написала, що той, хто не згадуватиме Змія – буде зайчик, котик та молодець – я знала, що згадають усі. І я боялась, що деякі згадають в контексті: «Він не має це робити. Те, що він робить – звиздець…»

Тому я говорю: «Окей. Давайте про Змія.»

Всі, мабуть, пам’ятають, як наприкінці дві тищі вісімнадцятого року я влаштувала на Ліб невеличкий срач (ну, тобто, достатньо великий, щоб в нього втяглося десь з чотири десятки людей). Срались ми через те, що я взяла й заявила, що Ліберо вариться у своєму соку, а поруч із тим купа магів просунулись набагато далі ніж ті, хто постійно тусить на Ліб. Просунулись самостійно. І у якийсь момент мені сказали: «Ну, то піди, знайди і сюди приведи!!»

І я пішла шукати. Використовуючи Мережу Іріранівську, накладену на Базальту Зв’язки, і натхненна досвідом з Ем, з яким я вже тоді цілком могла спілкуватися в голову з голови. ( . . . )

Колись, коли Ем про щось пожартував чорно та тупо, а Змій став сміятися отим своїм гієнячим сміхом, я спитала у Ферро: «Чому ти назвав його Змієм, якщо треба було назвати Гієною?» і Фер відповів щось типу: «Бо я його голим побачив раніше, ніж почув як він отак от ірже…»

І я, коли Фер сказав це, подумала, що не тільки же ж він. А і я. Й також Ем. Бо у Змія є звичка не тільки купатися голяка на забутому Богом пляжі , а і так само нагим по хаті ходити. Тож його тіло – це перше, з чим ми познайомились всі.

Тіло – те, з чим нам треба було змиритися, примиритися, до чого ми мали звикнути, щоб мати змогу далі іти. Щоб мати змогу опанувати прекрасну голову Змія, його почуття і думки.



І – сьогодні, коли переповнений сарказмом і біллю наших різноманітних мігреней, Змій сказав – знову, звертаючись до нас, як до базальту, голосом низьким і слабким: «Мої милі союзники...» – я усвідомила раптом, що є різниця у тому, що я одночасно знаю який сенс в його словах і чую в перекладі їх. ( . . . )

Давно такого не робила. І дуже-дуже давно не робила такого ее-е ну, скажімо, випадково. Не маючи цілі такої. Неусвідомлено, тобто. Раз і все. Просто так.

Корван і Кас Корван.

Такий собі дар. Тобто, всі ж знають, що час від часу Корве може скинути силу свою, що накопичилась в тілі, як в Вузлові Головному власної Мережі. Скинути на бажання чиїсь.

Тобто, запустити якимсь нескладним ритуалом процес виконання однакових бажань у купи срібних.

Наприклад, сказати собі: «Хай всі 247 іріранів, які хочуть виграти в лотерею і купили лотерейний квиток, виграють хоча б щось!» І отримати хвилю щасливчиків з виграшними квитками. Хтось, звісно, матиме виграш у 500 тищ долярів, а хтось – лише кілька гривень. Але бажання здійсниться у всіх.



Але такі вихлюпи сили Кас Корван я, як я вище казала, давно не практикувала. Свідомо останній раз робила це майже 2 роки тому. А несвідомих Хвиль Щедрості я не допускала вже років 15, мабуть. Якщо пам’ять не бреше мені. ( . . . )

Іноді буває я на вулиці зустрічаю людей, які вдягнені так, наче вони мають – під загрозою штрафу чи терміну в Азкабані – виконувати вимоги Міжнародного Статуту Про Секретність.

Ну, тих, які вдягнені так, немов вони маги. Маги у маґлівському світі. Маги, які думають, що вдяглися як маґли. А насправді вдяглися не так, як вдягаються маґли, а лише відповідно своїм уявленням про те, як маґли мали б вдягатись.

Сьогодні – коли ми з Олесем побачили одну таку людину – я згадала про це. Й тут же Змій вліз у мою голову, щоб подивитись на те, що я бачу, а потім сказав: «Але ж і нормальні люди, коли хочуть вдягнутись, як маги, іноді вдягаються так, як за їх уявленнями мають вдягатися маги.»

«Мантії.» - Сказав мій чоловік. «Купа чудернацьких срібних прикрас.» - Додала Елелема. «Загадкова пика.» - Промовив Ем, а потім глянув на Змія, який заварював чай, і сказав: «А, ні, деякі маги досі носять таке.»



Всі заіржали. Змій пробурмотів щось типу: «Чай – це магія. Тож під час ритуалу я можу вдягати на своє лице такий вигляд. Але ж зазвичай я його не ношу…» Всі погодились. Мовляв: «Угу.» «Ага.» й «Звісно-звісно, золотко наше, ти тільки не хвилюйся, бо свій магічний напій раптом ще зіпсуєш…» ( . . . )

Ну, що ж. Той розділ в Марнат, який зветься «Paket 3 2 1» і в якому розповідається про Квадру й про те, як взаємодіють один з одним у Квадрі уособлення всіх Стихій, якщо Квадру поділити на пари, або розбити на трійки – виявився неймовірно цікавим.

Але про те, що він неймовірно цікавий я зрозуміла тільки тепер. Коли я виросла з підліткового віку, у якому уперше надибала у Мор Марнат розділ цей. І коли я маю свою Квадру і можу теорію покласти на приклади, щоб сказати: «Оо-о, боже, дійсно, так воно й є, так воно, насправді, і є…»

Колись я – уперше читаючи це все – думала: «Ото людям нічого було робити, щоб писати все це, занотовувати у кров і залишати нащадкам в крові.»

Я прямо бачила всіх цих перших послідовників Анхмара й Сильвестра, друге й третє покоління авторів Чорної Книги. Священників і монахів, аристократів духовності, яким дійсно нічого було робити у їх багатому монастирі, окрім як систематизувати й описувати різноманітну хрінь – Календар, Кадастр, Перелік Імен і Взаємодію Стихій.

А тепер я бачу, що вони були абсолютно праві. А все, що вони систематизували й описували – абсолютно живе. І підкріплене прикладами. Проілюстроване живими людьми. ( . . . )

Я, звісно, в силу своєї вдачі та того, що я Корве – люто загальмована жінка. Тобто, я навіть не впевнена, що я таки жінка, бо – як все життя кажуть мені – для жінок характерно й важливо мати в році визначні власні дати, якісь важливі ночі та дні.

А я не пам'ятаю дат, не пам'ятаю імен, складно запам'ятовую – навіть срібні – обличчя, я дивилась фільми з Томасом Кречманном і на кожному новому казала тому, хто дивився поруч: «Дивись, якийсь гарний Мороверо-Морріз працює актором у німців, не бачила його раніше, треба буде запам'ятати як там його, такого красунчика, звуть...»

Я не знаю дати, коли зустрілась з чоловіком своїм, не впевнена навіть у порі році дати тієї. Я не знаю також дати першого побачення чи господипрости поцілунку. Я й дату укладання шлюбу запам'ятала тільки тому, що її – за вимогою Олівера – в останній перед відвідинами РАГСу тиждень – різко перенесли.



Але. Сьогодні я переконалась, що я зовсім теєчки... Не в цій реальності перебуваю, а у власному вакуумі, десь в порожній своїй голові нян-кетом лечу. Бо – тут стався такий діалог. ( . . . )